Ленінградська (Петербурзька) і Московська фонологічні школи. Загальна характеристика

План

1. Ленінградська (Петербурзька)  і Московська фонологічні школи. Загальна характеристика.
2. Ідеї І. Бодуена де Куртене у засадах фонологічних шкіл. Морфемний критерій МФШ.
3. Потенційний зв’язок зі значенням у ідеях Щербівської фонологічної школи.
4. Розходження думок фонологічних шкіл щодо автономності фонеми.
5. Поняття додаткової дистрибуції та гіперфонеми у МФШ.
6. Висновок.
7. Список використаної літератури. 
   

У сучасній світовій лінгвістиці  немає єдиного погляду на природу фонеми. Так, у Росії існує дві фонологічні школи — Санкт-Петербурзька і Московська, концепції фонеми яких багато в чому різняться.

Санкт-Петербурзька фонологічна  школа (основоположник — Л.В.Щерба; представники — Л.Р.Зіндер, М.І.Матусевич, О. М. Гвоздев, Л.Л.Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. Принцип підходу цієї школи — прагнення пов'язати лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально досліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна  школа (засновники Р. І. Аванесов, П.С.Кузнецов, О.О.Реформатський, В.М.Сидоров, О.М.Сухотін, Н.Ф.Яковлев, Г.О.Винокур, А.Б.Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо.

Як же слухач упізнає звуки  в потоці мовлення, не плутаючи їх один з одним? Відповідь на це питання  не можна дати без урахування основної функції звуків – виступати в ролі матеріального носія нематеріальних властивостей будь-якого повідомлення, тобто в ролі форми мовного значення.

У живому мовленні ми виділяємо  тільки ті звукові одиниці, які служать  для побудови і розрізнювання, тобто  для їх упізнавання. Наприклад, у  словах гора – кора – нора – пора таку функцію виконують звуки [г], [к], [н], [п].

Саме в такому напрямі  розвивав ідею І. Бодуена де Куртене про функціональну звукову одиницю – фонему – його учень Л. Щерба, який у своїй праці «Русские гласные в качественном и количественном отношении» (1912), ще називаючи фонему «фонетичним уявленням», наполегливо підкреслював, що це уявлення здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова. Згодом Л. Щерба вже відмовляється від психологічної термінології і вказує чітко на лінгвістичний аспект фонеми: «У живій мові вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній конкретній мові об’єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їхні форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами».

Реально вимовлюваний звук Л. Щерба вважав відтінком фонеми, тим окремим, у якому реалізується загальне (фонема) як найменша лінійна неподільна одиниця мови.

На цих принципах базується створена Л.Щербою ленінградська (Петербурзька) школа (ЛФШ). Розвиваючи ідеї Л. Щерби, його послідовники (Л. Зіндер, М. Матусевич, Л. Бондарко, Л. Вербицька та ін.) інтерпретують фонему як звуковий тип, який реалізується в окремих відтінках, серед яких виділяють типовий відтінок, котрий і усвідомлюється мовцями як фонема. Крім типового відтінку, ЛФШ розрізнює ще комбінаторні, позиційні та факультативні відтінки фонем. Усі фонеми певної мови утворюють єдину систему протиставлень, у якій кожна фонема чи група фонем характеризується окремим набором протиставлень. ЛФШ визнає відносну автономність фонологічної системи, а саму фонему вважає словорозрізнювальним засобом.

Інша російська фонологічна  школа – Московська (МФШ) – також  бере свій початок від ідей І. Бодуена де Куртене. Проте її представники (М. Яковлєв, П. Кузнецов, О. Сухотін, О. Реформатський, Р. Аванесов, В. Сидоров) взяли за вихідний для своєї концепції морфологічний критерій. На їхню думку, важливим є не звукове вираження фонеми, а її роль розрізнювала значущих одиниць мови – морфем і слів. Тому й визначення фонеми в МФШ базується на інтерпретації фонеми як єдності звукових варіантів, що формується на основі єдності частин слова (морфем). Звуки об’єднуються, за МФШ, не за подібністю звучання, а за єдністю функцій. Тобто усі позиційні видозміни звука в межах однієї морфеми становлять одну фонему.

Іншими словами, за МФШ, дві  різні фонеми в умовах їх нейтралізації  можуть виражатися одним звуком, що є зовсім неприйнятним для концепції  ЛФШ, а для мовознавців МФШ  принцип нейтралізації фонем  є ключовим.

Представники ЛФШ, розглядаючи  фонему як звуковий тип, як мінімальну одиницю звукової будови мови, у  центр своєї уваги ставлять функцію  фонеми, що полягає в розрізненні  й розпізнаванні значущих одиниць  – морфем, а через них і слів. Згідно з концепцією ЛФШ, у складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (як наслідок чергувань  фонем у морфемі). Для ЛФШ концептуально  важливим є визнання автономності фонеми, яка виявляється насамперед у  тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке слово, в тому числі й незнайоме.

Самі по собі фонеми не мають  значення, вони тільки потенційно можуть бути пов’язані зі змістом. У мовному  потоці фонеми розрізняються не значенням, а неоднаковим звучанням. Звукова  відмінність є обов’язковою умовою існування фонеми і виконання  нею ролі – бути формою, елементом  плану вираження мовного знака.

Таким чином, послідовники Щербівської ідеї що до потенційного зв’язку фонеми зі значенням розуміють цей зв’язок як здатність фонеми розрізнювати не зміст (не значення), а змістові одиниці (слова і їх форми). Відриваючись від морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності. Відтак ЛФШ визнає лише генетичний зв’язок фонеми з морфемою.

Представники Московської  фонологічної школи не визнають автономності фонеми, розглядаючи фонему як елемент  морфеми. Тому, на їхню думку, поза морфемою фонема не існує. Використання морфологічного критерію при визначенні фонемного  складу мови і варіативного ряду звуків, що виступають реалізаціями однієї й  тієї самої фонеми, є найважливішим  принципом МФШ. Згідно з цим принципом, фонему /з/ можна розглядати як таку, що реалізується в українській мові у звуках [з] – збити; [с] – спити, зцементувати; [ш] – зшити; [ж] – зжувати.

Для об’єднання різних звуків ув одну фонему прихильники МФШ використовують так званий додатковий розподіл (додаткову дистрибуцію), згідно з яким ці звуки чергуються залежно від фонетичних позицій, посідаючи одне й те саме місце в тій самій морфемі. У контексті теорії позицій (умови функціонування й реалізації фонем у мовленні) як одного із важливих аспектів МФШ позиційні чергування можуть залежати від фонетичних або морфологічних чинників. Фонетичні чергування призводять до чергування звуків, у яких реалізується одна і та сама фонема; морфологічні – до чергування фонем. У сильних позиціях виступають основні представники фонем, або домінанти, а в слабких – варіанти фонем. Крім сильної і слабкої позиції послідовники МФШ виділяють ще позицію нейтралізації (нерозрізнення фонем). Функціональна одиниця, що виступає в цій позиції (позиції нейтралізації), кваліфікується МФШ як гіперфонема.

Це ми можемо побачити у  фонематичній транскрипції. Фонематична  транскрипція – це запис мовлення за його фонемним складом. Фонематична  транскрипція, застосовувана різними  фонологічними школами, відбиває розуміння  фонеми саме в цих школах. Так, слово вокзал, з погляду Петербурзької (Ленінградської) школи має такий склад фонем: /воґзал/, а з погляду Московської фонологічної школи, – /воґ/кзал/. Третя звукова одиниця аналізованого слова через неможливість її вживання в сильній позиції розглядається в Московській фонологічній школі як гіперфонема, тобто такий різновид фонеми, який об’єднує диференційні ознаки (у наведеному прикладі це ознаки дзвінкості/глухості) фонем у сигніфікативно слабкій позиції нейтралізації (неможливості розпізнавання).

Висновок:

Суть розбіжностей між  школами зводиться до різного розуміння фонеми і її вимовних варіантів. У поданні Л.В. Щерби та його прихильників фонема - це автономна, незалежна від морфеми, звукова одиниця, звуковий тип, в якому за принципом акустичної близькості об'єднуються різні вимовні відтінки. На відміну від ЛФШ відправною точкою у поглядах московських лінгвістів на фонему була морфема. Фонема та її межі визначаються в даному випадку тотожністю морфем. Тут вводиться поняття фонемного ряду, тобто  видозмін фонеми в межах однієї морфеми, поняття варіацій і варіантів фонем і т.д.

Список використаної літератури

1. Сучасна українська літературна мова: Лексикологія. Фонетика: підручник / А.К. Мойсієнко, О.В. Бас-Кононенко, В.В. Бондаренко та ін. – К. : Знання, 2010. – 270 с.
2. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / за ред. І.К. Білодіда. — К., 1969. — С 218—260.
3. Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 73—98.
4. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія / Н.І. Тоцька. – К., 1981.
5. Щерба Л.В. Очередные проблемы языковедения / Л.В. Щерба // Изв. ОЛЯ. – 1945. – Т.4 – Вип. 5.