Копенгагенський структуралізм

Копенгагенські  структуралісти  у своєму вченні  про іманентну (вічну і незмінну в собі)  структуру мови допускають помилку, твердячи, що мислення і логічні категорії вічні, нepyxoмі і не залежать від мовної матерії.

Кожний народ  по-своєму пізнає і вивчає зовнішній і внутрішній (психічний) світ і по-своєму передає пізнане і вивчене своїми власними мовними засобами. Спільність  змісту,  виражена   різним  способом  в  різних  мовах,— це не доказ «вічних і нерухомих» категорій мислення, а результат правильного пізнання відношень між предметами і явищами дійсності.

Складаючи панхронічні схеми мовних функцій і абстрагуючись від конкретних мовних систем, глосематика виходить за межі тих проблем, що складають науку про мову. Глосематику можна назвати філософською теорією позитивістсько-логіцистичного характеру або конгломератом різних правил про абстрактні функції нереальної  мови,  пов'язаних  у  штучну систему.

Французький мовознавець А. Мартіне, розглядаючи «Основи лінгвістичної теорії» Л. Єльмслева, у своїй рецензії «Au sujet des fondements de la theorie linguistique de Louis Hjelmslev» відзначає стрункість абстрактних побудов глосемантичної системи і об'єктивно стверджує: «Певно, що повне усунення субстанції надає лінгвістиці, кажучи словами Єльмслева, багато більше «наукового», «алгебраїчного» вигляду. Але з повним правом ми можемо спитати себе — чи дійсно сприяє лінгвістиці така абстрактність, коли зважити, що вона повинна відповідати об'єктові?.. А як виявиться, що якраз у субстанції, а не в формі криються зародки розвитку мови, то встановлені глосематиками «алгебраїчні» структури дуже погано підготують нас до необхідного аналізу діахронічної реальності... Єльмслев аж ніяк не переконав нас у тому, що можна виділяти одиниці вираження, не вдаючись певною мірою до звукової субстанції».

Глосематика, за задумом Л. Єльмслева,— це і  теорія мови, і семіотика, і загальна теорія науки. В. А. Звєгінцев справедливо вказує, що коли наукова побудова претендує бути одночасно і одним, і другим, і третім, то вона звичайно не буває ні одним, ні другим, ні третім. Вона — не лінгвістика, тому що реальна «природна» мова не знаходить свого  місця  в  абстрактних схемах.

Якщо глосематика  — приклад (чи розділ) математичної логіки і семіотики, то вона не може називати себе лінгвістикою, ані будь-якою окремою, самостійною дисципліною. Глосематика — не загальна теорія науки, бо вона обмежується вузьким і однобічним тлумаченням одного питання; вона не враховує всієї сукупності людських знань; не бере до уваги законів розвитку  природи, суспільства і людського мислення.

Копенгагенські структуралісти використовують принцип комутації, який передбачає знання плану змісту. Це відрізняє їх від американських структуралістів, які ставлять завдання визначити план змісту (дистрибуцію) на підставі аналізу форми (= плану вираження); вони моделюють план змісту, виходячи з роботи над мовою, з деяких аксіом або з реакції інформанта, наприклад, методом граматичної інформації. Л. Єльмслев виходить з готового опису мови (одну систему доводить до іншої). Його своєрідний аналіз складається з парадоксального сполучення нового і старого; революційність методів може сполучатися з тривіальністю вихідного матеріалу. Єльмслев створив великий термінологічний апарат, який має звести до мінімуму аксіоматику. Але така велика кількість термінів утруднює розуміння його думок. Дoci немає синтетичної роботи про його теорію. «Пролегомена» — тільки вступ до теорії. Проте, на думку Б. А. Успенського, «трудність розуміння не може перешкодити визнати Л. Єльмслева великим лінгвістом-теоретиком, який плодотворно працює в галузі лінгвістичної методології» (ВЯ, 1962, № 3, стор. 150). Краще сказати,  не повинна  перешкодити  глибшому ознайомленню з глосематичною концепцією Л. Єльмслева.

Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосематики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцінка була неоднозначною — від різко негативної до позитивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мартіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості».

Позитивним у копенгагенському структуралізму було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики  розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов.

В історію науки глосематика  ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.

Недоліком глосематики  є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

На основі глосематики  не можна досліджувати реальні мови і не можна зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині стала історією».

Л І Т Е  Р А Т У Р А

1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Підручник. – К., 2003.
2. Кобилянський Б.В. Короткий огляд історії мовознавства. – К., 1964.
3. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень. – К., 1980.
4. Засорина Л.Н. Введение в структурную лингвистику. – М., 1974.
5. Мельничук А.С. Глоссематика // Философские основы зарубежного направления в языкознании. – М., 1977.