Копенгагенський структуралізм

Копенгагенський структуралізм (глосематика)

Однією з найоригінальніших  структуральних течій є копенгагенський  структуралізм.

Копенгагенський (датський) структуралізм, або глосематика  — лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання).

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899— 1965) — директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського університету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль (1887—1942), Ганс Ульдалль (1907—1957), Кнут Тогебю (1918—1974), Ганс Сьоренсен (нар. 1911).

Теоретичними джерелами цього  напряму було вчення Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмінностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його принципи знайшли саме в глосематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним поняття структури як чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідношення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії виникло поняття математики як знакової системи, яка конструюється відповідно до певних формальних правил.

Копенгагенську  школу структуралістів очолював спочатку датський лінгвіст Віго Брендаль (1887-1942), після нього Луї Єльмслев (1899). Програму структурального напряму В. Брендаль опублікував у статті «Структуральна лінгвістика» в журналі «Acta linguistiса», 1, 1939. Його «Нарис загального мовознавства» вийшов  у 1943 р.

Характерний для робіт Брендаля повний відхід від психологізму, і перехід до логіцизму за так званою «філософією форми» («Gestaltphilosophie») німецького філософа Е. Гуссерля. Логіка Гуссерля як апріорна наука, тобто незалежна від часу, простору і суспільства, дана в готовому вигляді, і без усякого обґрунтування, має справу з абсолютними істинами, які вона описує і які існують вічно як ідеї і вартості.

Під впливом  ідеалістичноі філософії Е. Гуссерля копенгагенські структуралісти відкинули історичний аспект вивчення мовних явищ і стали трактувати мовні факти як незмінні і нерухомі, а граматичні категорії як прояви універсального мислення. За наміченим у «Курсі» Ф. де Соссюра принципом статичного опису структури мови копенгагенські структуралісти, догматично здійснюючи цей принцип, встановили для своєї роботи положення «апріорної», або «понятійної», граматики універсального характеру, тобто логічні (понятійні) правила і категорії, однакові і обов'язкові для структури будь-якої мови всіх народів і всіх епох.

Програма копенгагенських  структуралістів була викладена Брендалем у першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства.

Структура мови в правилах універсальної граматики складається за двома позачасовими і позапросторовими законами: 1) за законом відношення означуючого до означеного (наприклад, присудок є означуючим, а підмет означуваним; у складнопідрядному реченні — головне є означуваним, підрядне означуючим) і 2) за законом асоціації, тобто можливості сполучати у свідомості слова з конкретними предметами і відношення між ними, наприклад, слово людина — з якоюсь конкретною людиною. Ці закони базуються, як і кожна система і вся методика дослідження, на незмінному законі протиставлення, або опозиції, мовних одиниць. Наприклад, не могло б бути слова холод, якби не було слова тепло, якому воно протиставиться; не могло б існувати слово гарний, якби не було його опозиції протиставного слова поганий; не могли б називатися дзвінкими б, д, з, якби вони не протиставились глухим п, т, с і т. д.

Звичайно, окремі правила («положення», «закони») структуралізму — цілком закономірні, їх ніхто не заперечує, але виведення всіх в абсолют, у щось незалежне від конкретного мовного матеріалу і від потреб суспільства, неприйнятне для  мовознавства, як явно ідеалістичне. У звичайному ствердженні, що в мові існує протиставлення (антонімія) —теза природна і не є ніяким відкриттям.

Творцем глосематики  вважають Луї Єльмслева — автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлення» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950), «Пролегомени до теорії мови» (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь конкретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему, тобто даються положення, що повинні підходити до будь-якої мови незалежно від генеалогічної й типологічної класифікацій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створити загальну теорію мови.

Найбільш  послідовно-ідеалістичне розуміння семантики мовних одиниць, незалежної від дійсності, виклав Л. Єльмслев у своїй книзі «Основи лінгвістичної теорії»— L. Hjelmslev, «Omkring sprogteoriens grundlaeggelse» (Kobenhavn, 1943). Свою теорію Єльмслев назвав «глосематикою», тобто вченням про знаковість мовних форм. «Глосою» Л. Єльмслев називає лінгвістичний знак, в якому об'єднуються два компоненти: фонологічна форма вираження і семантична форма змісту. І зміст і вираження мають свою форму і субстанцію. Але форми знаків не залежать від звукової субстанції, їх треба вивчати ізольовано від неї.

Л. Єльмслев твердить, що два різномовні слова можуть мати однакову форму вираження і форму змісту, а звуковий склад їх — «фізична субстанція» може бути різною і все-таки ці два слова будуть складати одну глосу (наприклад, мова — lingua); а наприклад, дві відмінкові форми того самого слова, не дивлячись на однаковість звукової субстанції (пор. наз. одн.— рано,. знах. одн.— ранок) будуть двома різними глосами.

В «Основах лінгвістичної теорії» Л. Єльмслев робить спробу побудувати універсальну лінгвістичну теорію шляхом повної дематеріалізації мови і позбавлення її всяких елементів розвитку. Глосематика характеризує мову як тільки синхронічну абстрактну систему чистих відношень, в якій немає місця для специфіки  кожної конкретної  мови.  «Лінгвістика  відношень», за  вченням  цієї теорії, є чимсь первинним, а реальні мови з їх звуковою матерією і значеннями — це вторинні явища, цікаві лише настільки, наскільки вони відбивають спою модель — універсальну структуру абстрактних категорій. Це вже — панхронізм або, вірніш, ахронізм.

Л. Єльмслев намагається  повністю усунути мовну матерію, як неістотну і непотрібну при  вивченні структури мови, його система мови — це сума повільних знаків поза матерією звукової мови. Це його зближує з американською  «семантикою».

Лінгвістика, на думку  Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологічних) явищ, а як самодостатнє ціле. Водночас лінгвістична теорія повинна нехтувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповідати трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті (вичерпності).

Точні науки пішли  значно вперед порівняно з соціальними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який оперував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми можемо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання стосуються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак індуктивний аналіз даних проводиться лише на початковому етапі, далі — вже дедуктивний.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного  з традиційною лінгвістичною  термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтердепєнденціями ; 2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінаціями; 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями. Елементи залежностей Єльмслев називає об'єктами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним членуванням, — сегменти класу, а об'єкти третього членування — сегменти сегментів. Класи у мовленні — ланцюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у системі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки».

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував систематизувати наявні в мові функції, використовуючи поняття константи і змінної.

Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи  в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі  знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні (не як значення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значеннєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгвістичний предмет, вивчати який повинні інші спеціальні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвістиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути замінений іншим звуком або буквою, або умовленим сигналом, система ж залишається тією самою».

Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою, а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:

Для мовознавства, стверджує  Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати  відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію — операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів.