Фактори розвитку і формування особистості

1. Факторами соціалізації називають такі обставини, при яких створюються умови для здійснення процесу соціалізації. А.В.Мудрик виділив основні фактори спеціалізації, об'єднавши їх у чотири групи:

— мегафактори (мега - дуже великий, загальний) - космос, планета, світ, які тією чи іншою мірою через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих труп людей, що проживають в окремих країнах;

— макрофактори (макро - великий) - країна, етнос суспільство, держава, які впливають на соціалізацію всіх жителів, які проживають в певних країнах (цей вплив опосередкований іншими групами факторів)

— мезофактори (мезо - "середній, проміжний") — умови соціалізації великих груп людей, що виділяються: за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, селище, місто); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.); за належністю до тих чи інших субкультур.

— мікрофактори - це ті, які безпосередньо впливають на конкретну людину — сім'я і домашній осередок, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання - навчальні, професійні, громадські та ін. Мікрофактори виявляють вплив на розвиток особистості через так званих агентів соціалізації, тобто осіб, у безпосередній взаємодії з якими відбувається її життя. На різних вікових етапах склад агентів різний. Так, по відношенню до дітей і підлітків такими є батьки, брати й сестри, родичі, ровесники, сусіди, вчителі. В юності або в молодості агентами є також чоловік або дружина, колеги по роботі, навчанні й службі в армії. У зрілому віці додаються власні діти, а в похилому і члени їхніх сімей.

1. Фактори розвитку і формування особистості.

Фактор – це умова або чинник, що спричиняє ті чи інші явища.

На розвиток і формування особистості впливають природні і соціальні фактори.

Спадковість – сукупність певних задатків, яка отримується від обох батьків і здатна передаватися від покоління до покоління.

Носіями спадковості є гени. Біологічна спадковість визначає ті риси людини, що відрізняють її від тваринного світу, тобто, спільні характеристики людського роду, а також визначає зовнішні і внутрішні відмінності однієї людини від іншої.

Людина успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип темпераменту, деякі безумовні рефлекси, констатацію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри), група крові, резус фактор. Можуть передаватися нащадкам недоліки нервової діяльності батьків, в тому числі і патологічні, що викликають психічні розлади. Спадковий характер мають певні хвороби. Негативно впливають на нащадків алкоголізм і наркоманія батьків. Генетика виявила більше 1500 спадкових аномалій людини.

Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплює в основному вивчення трьох основних проблем – успадкування спеціальних інтелектуальних задатків і здібностей, моральних якостей.

Здібності – такі властивості особистості, які є однією з найважливіших умов успішного виконання людиною певних видів діяльності.

Задатки – потенційні можливості для розвитку здібностей;

• спеціальні задатки – задатки до певного виду діяльності (музичні, художні, математичні, лінгвістичні, спортивні);

• гострі дискусії серед вчених викликає питання про успадкування здібностей до інтелектуальної (навчальної, пізнавальної) діяльності.

Вчені-матеріалісти стверджують, що всі здорові люди мають практичну здатність до необмеженого духовного розвитку. Відмінності, які виявляються у типах вищої нервової діяльності змінюють лише протікання мислених процесів, не визначаючи якості та рівня самої інтелектуальної діяльності (М.П.Дубінін). Тому матеріалістична педагогіка робить акцент не на виявленні відмінностей, а на створенні рівних умов для розвитку у кожної людини задатків і здібностей у процесі навчання.

Необмеженість можливостей мозку покладено в основу концепції розвиваючого навчання.

Вчені-ідеалісти вважають доведеним факт наявності інтелектуальної нерівності людей і першопричиною її визначають біологічну спадковість. Зарубіжні педагоги вважають, що навчання лише допомагає визріванню того, що закладено природою і тому повинно йти за розвитком.

Надзвичайно важливим і водночас спірним є питання про успадкування моральних якостей і психіки.

Упродовж десятиліть у вітчизняній педагогіці провідним було положення про те, що всі психічні якості особистості не успадковуються, а набувають у процесі взаємодії організму і зовнішнього середовища, насамперед соціального. Процес соціального розвитку для кожної людини починається з “нуля”. Якою стане людина, цілком залежить від середовища і виховання.

Водночас український психолог Г.С.Костюк вважав, що “дитина народжується з певними передумовами для подальшого психічного розвитку”.

На сучасному етапі свого розвитку генетика виявила вплив поведінки та свідомості людини на генетичний код наступних поколінь. На сьогодні є дані генетики про існування кореляційної залежності між тими чи іншими успадкованими дефектами і відхиленнями у психіці, поведінці, ставленні до норм моралі.

У західній педагогіці домінує помилкове твердження про те, що моральні якості людини біологічно зумовлені (М.Монтессорі, К.Лоренц, Е.Фромм, А.Мічерлін). На користь успадкованої зумовленості моральності людини та її соціальної поведінки відкрито висловлюються академіки М.М.Амосов, П.К.Анохін.

Середовище – комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує особистість можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і родинне (сімейне).

Природне середовище (клімат, різноманітні природні умови і ресурси) впливає на спосіб життя людини та характер її трудової діяльності.

Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати у процесі виховання.

У середовищі особистість соціалізується.

Соціалізація – процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого – активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду.

Серед чинників середовища можна виділити три групи:

1. макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос);

2. мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення);

3. мікрочинники (сім’я, дитсадок, школа, позашкільні заклади, релігійні організації, засоби масової інформації).

Виховання – суттєвий фактор розвитку і формування особистості.

Під впливом виховання і самовиховання:

• відбувається корекція успадкованих внутрішніх особливостей людини (зміни у перебігу нервових процесів);

• формування моральних якостей особистості.

Функції виховання у розвитку і формуванні особистості:

1. організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

2. підбір змісту для розвитку і формування особистості;

3. корекція впливів, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості;

4. ізоляція особистості від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Сила виховного впливу полягає у цілеспрямованості, систематичності, кваліфікованому керівництві.

Важливість виховання у тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає вияву її власної волі, натомість середовище діє несвідомо і підсвідомо.

Отже, виховання коректує вплив спадковості і середовища.

Суттєвий вплив на розвиток особистості здійснює власна активність особистості, яка і є важливим внутрішнім фактором розвитку і формування особистості.

9.

Джерелами розвитку педагогіки є

 педагогічна спадщина минулого (чимало положень педагогів минулого  і нині є злободенними), передовий  педагогічний досвід (дає змогу  з'ясувати закономірності, закони, що  живлять нові теорії, концепції, прогнози),

10. Педагогіка як наука

На ранніх етапах свого розвитку людство почало розмірковувати над проблемами передачі життєвого досвіду, виховання підростаючого покоління, нагромаджуючи відповідні знання, які з часом сформувалися у цілісну багатогалузеву науку - педагогіку.

Педагогіка - сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів "pais" ("paidos") - дитя і "ago" - веду, виховую, тобто "дітоводіння", "дітоводство". У Давньому Вави лоні, Єгипті, Сирії цією справою займалися жерці, а в Давній Греції - найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи (керівники державних виховних закладів у Спарті), педотри-би (учителі гімнастики у палестрах - спеціальних школах для хлопчиків), дидаскали (учителі, які готували учнів до вистав з музикою і танцями), педагоги; у Давньому Римі - державні чиновники, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною1 діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах - дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали "майстрами". Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали.

Предмет і основні категорії педагогіки

Педагогіка досліджує виховання, яке є складним і багатогранним процесом підготовки людини до повноцінного життя в суспільстві. Саме пов'язана з вихованням проблематика окреслює предмет її як науки.

Предмет педагогіки - виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося у зв'язку з практичною потребою пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва. Здійснюється воно через засвоєння дітьми основних елементів соціального досвіду в процесі залучення їх дорослими до суспільних відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.

Ці особливості виховання чітко простежуються в кожній суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням знарядь і засобів праці, відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мисливці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. З розпадом первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців окремих дітей стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Так, ще в первісному суспільстві знання почали набувати спеціалізованого характеру, виокремились особи, які володіли цими спеціальними знаннями і передавали їх тим, на кого в майбутньому покладалося виконання відповідних суспільних функцій.

Виховання зберегло свою специфіку і в наступних суспільно-економічних формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці. Дітей рабовласників - до того, щоб вони могли утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Це потребувало тривалого часу й людей, які володіли б спеціальними знаннями. Так з'явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, а діти духівництва - релігійно-церковне. Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в межах домашнього виробництва, а згодом - у цехах та гільдійських школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, яка залежить від рівня економічного розвитку, політичної системи.

На всіх етапах розвитку людського суспільства виховну діяльність "обслуговує" педагогічна наука, яка виконує такі функції:

1. Дослідження законів  і закономірностей педагогічних  явищ і процесів. Головними педагогічними  законами е: закон обов'язкового  засвоєння підростаючим поколінням  соціального досвіду старших  поколінь як необхідна умова  їх входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь, життєзабезпечення  суспільства, індивіда і розвитку  сил кожної особистості; закон  обов'язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і виховання  вимогам розвитку виробничих  сил суспільства; закон неминучих  виховних наслідків у результаті  взаємодії дітей зі світом  у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; закон формування сутності  дитячої особистості через ЇЇ  активний самовияв і самоствердження  в діяльності, спілкуванні, стосунках. До закономірностей педагогічних  явищ належать виховуючий характер навчання, взаємозв'язок і взаємозумовленість розвитку і виховання, вирішальний вплив діяльності людини на формування її особистості та ін.