Взаємозв'язок літератури і музики і його осмислення на уроках музичного мистецтва

И чист, и нежен, и высок!..

Да вы уж родом так: собою  не велички,

А песни, что́ твой соловей!»  — 

«Спасибо, кум; зато, по совести  моей,

Поешь ты лучше райской  птички.

На всех ссылаюсь в этом я».

Тут Воробей, случась, примолвил  им: «Друзья!

Хоть вы охрипните, хваля  друг дружку,— 

Всё ваша музыка плоха!..»

За что́ же, не боясь греха,

Кукушка хвалит Петуха?

За то, что хвалит он Кукушку.

 

 

Іван Крилов «Осел  и соловей»

Осел увидел Соловья

 И говорит ему: "Послушай-ка, дружище! 

 Ты, сказывают, петь  великий мастерище. 

 Хотел бы очень я 

 Сам посудить, твое  услышав пенье, 

 Велико ль подлинно  твое уменье?"

 Тут Соловей являть  свое искусство стал:

 Защелкал, засвистал 

 На тысячу ладов,  тянул, переливался; 

 То нежно он ослабевал 

 И томной вдалеке  свирелью отдавался, 

 То мелкой дробью  вдруг по роще рассыпался.

 Внимало все тогда 

 Любимцу и певцу  Авроры:

 Затихли ветерки, замолкли  птичек хоры,

 И прилегли стада. 

 Чуть-чуть дыша, пастух  им любовался 

 И только иногда,

 Внимая Соловью, пастушке 

 Скончал певец. Осел, уставясь в землю лбом;

"Изрядно, — говорит,  — сказать неложно, 

 Тебя без скуки слушать  можно; 

 А жаль, что незнаком 

 Ты с нашим петухом; 

 Еще б ты боле  навострился, 

 Когда бы у него  немножко поучился".

 Услыша суд такой,  мой бедный Соловей 

 Вспорхнул и — полетел  за тридевять полей. 

 Избави, Бог, и нас  от этаких судей.

№ 2.

                Оповідання „Старий кухар”     К. Паустовського

Одного зимового вечора 1786 року на околиці Відня в маленькому дерев'яному будинку помирав сліпий дід – колишній кухар графині  Тун. Разом із кухарем жила його дочка  Марія, дівчина років вісімнадцяти. Тільки й добра було в сторожці, що ліжко, лави на кривих ногах, грубий стіл, порцеляновий посуд, мережаний  тріщинками, і, нарешті, клавесин –  єдине багатство Марії...

Коли Марія вмила батька й наділа на нього прохолодну чисту  сорочку, старий сказав:

– Я ніколи не любив священиків і монахів. Я не можу покликати  сповідника, а мені ж треба перед  смертю очистити свою совість.

– Що ж робити? – злякано спитала Марія.

– Вийди на вулицю, – сказав старий, – І попроси першого  стрічного зайти в наш дім, хай висповідає перед смертю. Тобі ніхто не відмовить... Марія довго чекала й прислухалась. Та ось їй здалося, що вздовж муру йде, наспівуючи, чоловік. Вона ступила йому назустріч, наскочила на нього й скрикнула. Чоловік зупинився й запитав:

— Хто тут?

Марія схопила його за руку і тремтячим голосом виповіла батькове прохання.

– Гаразд, – мовив чоловік  тихо. – Хоч я й не священик, та вже нехай. Ходімо.

Вони ввійшли в дім.

Він був іще дуже молодий, цей незнайомий. Швидко присунув до ліжка табуретку, сів і, нахилившись, уважно й весело подивився в очі  приреченому:

– Кажіть! Можливо, владою, даною  мені не від Бога, а від мистецтва, якому я служу, я розважу останні  ваші хвилини і зніму тягар  із вашої душі.

– Я працював усе життя, поки не втратив зір, – прошепотів старий і притяг незнайомого за руку ближче до себе. – А хто працює, тому нема як грішити. Коли захворіла  на сухоти моя дружина – її звали  Марта – і лікар прописав їй дорогі ліки, велів годувати вершками й винними ягодами та напувати гарячим червоним вином, я вкрав  із сервізу графині Тун невеличке  золоте блюдо, розколов його на шматки й продав. І мені тепер важко  про це згадувати й критись  від моєї дочки, адже я навчив її не чіпати й крихти з чужого столу.

– А кого із слуг графині  покарали за це? – спитав незнайомий.

– Присягаю, добродію, не покарали нікого, – відповів старий і заплакав. – Якби я знав, що золото не допоможе моїй Марті, хіба я зміг би вкрасти!

– Як вас звуть? – спитав незнайомий.

– Йоганн Мейер, добродію.

– Так от, Йоганне, – сказав незнайомий і поклав долоню на сліпі  очі старого, – ви не завинили перед  людьми. Те, що ви вчинили, – це не гріх і не крадіжка, а навпаки, можна  вважати подвигом заради кохання.

– Амінь! – прошепотів старий.

– Амінь! – повторив незнайомий. – А тепер скажіть мені вашу останню волю.

– Я хочу, щоб хтось  подбав про Марію.

– Я зроблю це. А ще чого ви хочете?

Тоді старий несподівано  всміхнувся й голосно сказав:

– Я хотів би ще раз  побачити Марту такою, якою зустрів  замолоду. Побачити сонце і цей  сад, коли він зацвіте весною. Але  це неможливо, добродію. Не гнівайтеся на мене за нерозумні слова ...

– Добре, – сказав незнайомий і підвівся. – Добре, – повторив він, підійшов до клавесина й сів  перед ним на табуретку. – Добре! – голосно сказав він утретє, і враз бистрий дзвін розсипався по сторожці, мовби хто брязнув  на підлогу сотню кришталевих  кульок.

– Слухайте, –сказав незнайомий. – Слухайте й дивіться.

Клавесин співав на повний голос уперше за багато років. Він  сповнював своїми звуками не тільки сторожку, а й увесь сад...

– Я бачу, добродію! –  сказав старий і підвівся на ліжку. – Я бачу день, коли я зустрівся  з Мартою і вона, збентежена, розбила  глечик з молоком. Це було взимку, в  горах. Небо – прозоре, мов синє скло, і Марта сміялась. Сміялась...

Незнайомий грав далі.

– А тепер, – запитав  він, – ви що-небудь бачите?

Старий мовчав, прислухаючись.

– Невже ви не бачите, –  швидко сказав незнайомий, граючи далі, – як чорна ніч стала синьою, а потім блакитною, і тепле  світло вже падає звідкілясь зверху; і на старому галуззі ваших  дерев набрякають білі квіти? По-моєму, це цвіт яблуні, хоча звідси, з кімнати, він скидається на важкі тюльпани. Ви бачите: перший промінь упав на мур, нагрів його, і над ним струмує  пара. Це, напевне, просихає мох, напоєний талим снігом. А небо зводиться  все вище, стає ще синіше, ще прекрасніше, і зграї птахів уже летять на північ над нашим старим Віднем.

– Я бачу все це! – вигукнув старий. – Відчини вікно, Маріє.

Марія відчинила вікно.

Старий упав на подушки, жадібно  дихав і обмацував пальцями ковдру. Марія кинулась до нього.

Старий, задихаючись, мовив:

– Я бачив усе так  виразно, як багато років тому. Але  я не хотів би померти, не знаючи, ... як вас звати. Як звати?..

– Мене звати Вольфганг  Амадей Моцарт, – відповів незнайомий.

Марія відступила од ліжка  і низько, майже торкаючись коліном  підлоги, схилилась перед великим  музикантом. Коли вона підвелась, старий був уже мертвий.

Зоря займалася за вікнами, і в її світлі стояв сад, сяючи  квітками мокрого снігу.

                Грузинська народна казка „Чонгуріст”

Жив на світі цар. Мав він  дочку прекрасну, як сонце. Багато славних  і знатних юнаків просили її руки, та цар усім відмовляв.

– Принеси спочатку яблуко безсмертя, – говорив цар кожному, – і доведи, що ти гідний царівни.

Поблизу від палацу жив  бідний юнак. Славився він своїми піснями  та грою на чонгурі. Покохав юнак прекрасну  царівну і попросив у царя дозволу  взяти її за дружину.

Не прогнав цар бідного  чонгуріста, а сказав йому, як і всім говорив:

– Добудеш для мене яблуко безсмертя, – буде по-твоєму.

Узяв чонгуріст чонгурі та й подався в путь. Ішов він, ішов, дев'ять гір перейшов та й бачить: розкинувся на схилах пагорба сад. Загорожа навкруги саду кам'яна, висока-превисока. Чонгуріст обійшов сад – з ранку до вечора йшов! – входу не знайшов.

Іде юнак, грає на чонгурі  та співає лагідну пісню. Завмер сад, перестали шелестіти листям дерева. Слухають пісню гори й долини. Пташки, що пролітали в небі, посідали на дерева, щоб послухати пісню чонгуріста.

І зараз почув людину страшний гвелвешапі, що стеріг чарівну яблуню, та й розсунув камінну огорожу.

Іде чонгуріст садом, співає сумну пісню.

Відкрив гвелвешапі величезну пащу, понісся на людину... і раптом завмер.

Утихомирила лагідна пісня  лють злого чудовиська.

А чонгуріст іде собі, звучать солодкі звуки його пісні.

З очей гвелвешапі побігли сльози, незнана печаль охопила його. Та раптом порвалися струни чонгурі. Зупинився юнак перед гвелвешапі, чекаючи своєї долі.

А гвелвешапі зірвав яблуко і подав юнакові.

– Візьми яблуко, не бійся. Ніколи ще зі мною не розмовляли мовою пісні. Бери це яблуко безсмертя, воно твоє. Бо безсмертна людина, яка здатна скласти  таку чарівну пісню.

 

             Брати Грім «БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ»

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив  йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний  до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався  до Бремена. Там думав він стати  вуличним музикою. От пройшов він  трохи і бачить - лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і  насилу дихає, наче після важкої гонитви.

- Агов, Хапку, чого ти  так важко сопеш? - запитав осел.

- Ох, - відповів пес, - старий  я став, що не день, то більш  занепадаю на силі, на полювання  ходити вже не можу, от мій  хазяїн і надумав мене вбити.  А я втік од нього. Але  як же мені тепер на хліб  собі заробити?

- Знаєш що, - сказав осел,- я йду ось до Бремена, хочу  там стати музикою. Гайда зі  мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти  битимеш у барабан.

Пес радісно погодився, і  вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться - сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні  не їв нічого.

- Ось і кіт-воркіт! - гукнув  осел. - Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?

- А чого ж мені веселому  бути? - відповів кіт. - Постарів я,  зуби затупились, уже радніший  би на лежанці погрітися, ніж  ганятися за мишами, - от хазяйка,  бач, і надумала мене втопити.  Я ледве втік од неї. І  що тепер мені робити? От коли  б хто дав добру пораду.

- Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні  концерти, от і станеш вуличним  музикантом.

Котові це сподобалося, і  вони пішли далі втрьох. Ось ідуть  троє втікачів повз одну оселю, а там  на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.

- Чого розкукурікався, наче  тебе ріжуть? -запитав осел. - Що там таке сталося в тебе?

- Та це я кукурікаю  на гарну годину, - відказав півень, - бо завтра неділя, завітають  гості, і наша господиня звеліла  куховарці відрубати мені ввечері  голову, а завтра зварити суп,  гостей частувати. От я і  горлаю, поки ще можу.

- Слухай, гребенястий, - мовив  осел, - ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти  смерть. Голос у тебе гарний, а  як підеш із нами, то ми разом  утнемо такої музики, що буде  любо слухати.

Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там  переночувати. Осел і пес лягли  під великим деревом, кіт заліз  на гілля, а півень вилетів на самий  вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.

Але перш ніж заснути, він  пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.

- То чого ж ми тут  сидимо? - сказав осел. - Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім  нікудишній.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса  на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися  біля розбійницького дому - це тут так  яскраво світилося.

Осел, як найбільший серед  них, підійшов до вікна і заглянув у дім.

- Ну, сірий, що ж там  видно? - запитав півень.

- Ого, що я бачу! - відповів осел. - Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.

- От би й нам так! - сказав півень.

- Добре було б, що  й казати! - погодився осел.