Правове регулювання штучного переривання вагітності в Україні: цивільний та кримінально-правовий аспекти

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Р е ф е р а  т

на тему:

«Правове регулювання штучного переривання вагітності в Україні: цивільний та кримінально-правовий аспекти »

Виконала

студентка 330групи:

Григоріна Галина

Миколаїв 2011

До системи особистих  немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відносимо  право жінки на проведення операції штучного переривання вагітності (аборту). Проблема правового регулювання штучного переривання вагітності у історично-правовому плані відзначається неоднозначністю підходів. Так в СРСР це питання регулювалось у різний час по-різному. 27 червня 1936 року була прийнята Постанова ВЦВК та РНК СРСР 'Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги вагітним, державної допомоги багатодітним сім'ям, про розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садів, посилення покарання за невиплату аліментів, а також деяких змін у законодавстві щодо розлучень'. Аборти дозволялися лише у виняткових випадках, коли продовження вагітності загрожувало життю вагітної жінки або могло завдати шкоди її здоров'ю, а також у випадках захворювання батьків тяжкими спадковими хворобами.

23 листопада 1955 року  був затверджений Указ Президії Верховної Ради СРСР 'Про відміну заборони абортів'. Цей указ мав на меті запобігти шкоді, завданій абортом, здійсненим за межами медичних закладів. Провадження абортів за діючими тоді правилами заборонялось лише у випадках, коли вагітність перевищувала 12 тижнів. 31 грудня 1987 року Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило 'Інструкцію про порядок провадження операції штучного переривання вагітності за немедичними показаннями'.

Сучасне загострення  проблеми меж правового регулювання  абортів зумовлене збільшенням кількості операцій штучного переривання вагітності. За даними Держкомстату України, усього в Україні лише у 2000 р. було проведено 434223 операції штучного переривання вагітності. Найбільша частка припадає на вікову групу жінок від 18 до 34 років включно - 346214. При цьому співвідношення кількості абортів до кількості дітей, народжених живими (на 100 дітей) становило 112,7%, тобто операцій штучного переривання вагітності на 12,7% було більше, ніж народжень дітей. Така ситуація впливає на демографічні показники у державі. За даними Держкомстату України, ситуація щодо народжуваності, смертності і природного приросту (скорочення) населення в Україні за 1990-2000 рр. виглядає так: природний приріст у 1990 р. - 27,6 тис. осіб; 1995 - -299,7 тис. осіб; у 1996 - -300,7 тис. осіб; у 1999 - -350,0 тис. осіб; у 2000 - -373,0 тис. осіб.[1] Ситуація, що склалась у демографічній сфері, офіційно визнана як демографічна криза.[2] Міністерство охорони здоров'я України у відповідь на подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 січня 2001 р. надало аналітичну інформацію, де зазначається, що в Україні продовжує залишатись незадовільною медико-демографічна ситуація, яка проявляється у низькій народжуваності і порівняно великій смертності, фактичній депопуляції, скороченні середньої тривалості життя.[3]

Проблемам правового  регулювання права на проведення операції штучного поривання вагітності приділяють активну увагу вітчизняні та іноземні вчені-правознавці: Н.Б.Болотіна, З.В.Ромовська, О.В.Тіхомиров, М.М.Малеїна, І.І.Горелик, Т.Гурська.

Отже, необхідно погодитись з позицією вчених-правників, що вказують на неприпустимість ігнорування 'демографічною  безпекою' як самостійним видом безпеки  та чинника, що впливає на забезпечення національної безпеки. При конкуренції інтересів жінки та ненародженої дитини на боці останньої можна побачити інтереси 'виживання' та безпеки суспільства в цілому. У цьому випадку, крім суто емоційної, виникає і практична проблема. Вона пов'язана з необхідністю визначення кола суб'єктів, наділених 'правом голосу' у процесі ухвалення рішення щодо проведення операції штучного переривання вагітності. Відповідь на подібні питання повинні міститись у вітчизняному законодавстві. На жаль, сьогодні ситуація з приводу регулювання цих специфічних відносин не знаходить свого достатнього відображення у системі правових норм.

Так, операція по штучному перериванню вагітності може здійснюватися  за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів. Пункт  другий ч.6 ст.281 ЦК України має відсильний характер, зазначаючи, що штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 28 тижнів у випадках, встановлених законодавством. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством. У ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я (добровільне штучне переривання вагітності) вказано право жінки за її бажанням провести операцію штучного переривання вагітності у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше як 12 тижнів. У частині 2 цієї статті міститься також відсильна норма, за якою аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Отже, безпосередньо перелік уже згаданих медичних та соціальних показань, за наявності яких може бути проведено операцію штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, визначено Постановою Кабінету Міністрів України 'Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів' від 12 листопада 1993 р. №926. Особливістю цієї постанови є те, що у підзаконному нормативно-правовому акті містяться правові норми, які відкривають шлях розширення переліку обставин, за якими дозволено проводити аборт.

Так, штучне переривання  вагітності (як це зазначено у пункті 5 Постанови), може проводитись і  за наявності у вагітної жінки  інших захворювань, не зазначених у  затвердженому постановою переліку, але за яких продовження вагітності та пологи становлять загрозу для здоров'я або життя вагітної, а також інших, не обумовлених переліком, соціальних показань, визнаних поважними для вагітної, на підставі дозволу постійно діючої комісії.

Штучне переривання вагітності відбувається лише у випадках надання згоди інформованого дієздатного пацієнта на таке медичне втручання (хоча підпункт 2 пункту 3 Постанови вказує на можливість у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, проведення операції без згоди хворої або її законних представників). Хоча, на жаль подібне положення на рівні законодавчих актів відсутнє.

Зазначене положення  не відповідає повною мірою змісту ч.6 ст.281 ЦК України, що визначає можливість визначення позиції щодо питання переривання вагітності лише за бажанням вагітної жінки. Крім того, є досить складним вирішення питання цивільно-правової відповідальності у випадках втрати репродуктивної функції в результаті проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законних представників. Так, у ч.3 ст.49 ЦК України зазначено, що підставою для відшкодування завданої позбавленням жінки можливості народити дитину моральної шкоди є позбавлення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї. Отже, такої обставини, як проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законного представника у цій статті не передбачено. А тому доцільно доповнити диспозицію ч.3 ст.49 СК України після слів '...або в результаті протиправної поведінки щодо неї...' словами: '...а також у разі проведення у невідкладних випадках операції штучного переривання вагітності без отримання інформованої згоди жінки або її законних представників...'.

Отже, необхідність відшкодування  завданої медичними працівниками шкоди  повинна презюмуватись і не залежати від вини медичних працівників. У  Основах законодавства України  про охорону здоров'я стаття 50 також вказує на обов'язкову добровільність проведення такої операції, і в ній також не зазначено право медичних працівників провести аборт без згоди жінки або її законного представника. А тому єдиною підставою проведення медичного втручання з метою проведення аборту без згоди жінки є обставини, передбачені у ст.43 Основ, де ч.2 вказує, що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законного представника на медичне втручання не потрібна.

З метою забезпечення однозначності у тлумаченні змісту правових норм вважаємо за необхідне доповнити ст.50 Основ частиною третьою, а також ч.6 ст.281 ЦК України пунктом 4 такого змісту: 'Операція штучного переривання вагітності може бути проведена у невідкладних випадках без згоди жінки або без згоди її законних представників, коли реальна загроза її життю є наявною та незворотною.'

Тобто у випадках необхідності прийняття рішення про доцільність  проведення операції штучного переривання  вагітності обмежено дієздатною та недієздатною особою права їхніх законних представників (батьків, опікунів, піклувальників, усиновителів) обмежені волевиявленням їхніх підопічних осіб. Неповнолітність особи взагалі не повинна впливати на можливість надання права на вирішення питання аборту будь-якій іншій особі, крім самої неповнолітньої вагітної. Рішення законного представника недієздатної та обмежено дієздатної особи про проведення аборту повинно бути підтверджено дозволом суду, що повинен бути наданий у розумний термін. При цьому право неповнолітньої вагітної самостійно вирішувати питання проведення операції штучного переривання вагітності не входить у суперечність з положенням законодавства щодо порядку надання медичної допомоги неповнолітній особі.

Ще одна проблема, яка  потребує свого вирішення у сфері здійснення права на проведення аборту, пов'язана з юридичним значенням згоди або незгоди чоловіка дружини на проведення аборту, а також вирішення проблеми аборту у випадках імплантації зародка.

Міжнародно-правові акти у сімейно-правовій сфері акцентують свою увагу на спільній відповідальності чоловіка і жінки за свою репродуктивну поведінку. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 року визначає, що жінки мають однакові права вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей, щодо проміжків між їх народженням та повинні мати доступ до інформації, освіти, а також до засобів, які дають змогу здійснювати їм це право (ст.16 Конвенції). У цьому міжнародно-правовому акті також зазначено обов'язок держав-учасниць забезпечити на основі рівності чоловіків та жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема до тих питань, що стосуються планування розміру сім'ї (ст.12 Конвенції). Крім того, вказано на необхідність вживати всіх заходів щодо правильного сімейного виховання, розуміння материнства як соціальної функції і визнання спільної відповідальності чоловіка і жінки за виховання і розвиток своїх дітей, притому пам'ятати, що в усіх випадках інтереси дітей є панівними (ст.5 Конвенції).[4]

На ці права всіх подружніх пар зазначено у Програмі дій Міжнародної конференції з народонаселення та у Платформі дій VI Всесвітньої конференції з питань становища жінок (зокрема, право про спільне вирішення питань відтворення нащадків без будь-якої дискримінації, примусу і насильства).[5] Самоочевидно і цілком зрозуміло, що нині необхідно говорити не лише про 'відповідальне материнство', але й про 'відповідальне батьківство'. Статистика кількості абортів, ініційованих з боку чоловіків, не ведеться, проте практика свідчить, що вони не в останню чергу виступають тим соціальним чинником, що спонукає жінок до проведення операції штучного переривання вагітності. А проте визначене у ст.50 СК України право на батьківство передбачає право батька зачатої дитини брати участь у вирішенні питання щодо необхідності проведення аборту. Підтвердження такого тлумачення цієї правової норми знаходимо і в інших статтях Сімейного кодексу України. Зокрема, в ч.2 ст.50 СК України йдеться про те, що відмова дружини від народження дитини (а ми тлумачимо це питання з включенням туди і прийняття жінкою рішення про проведення штучного переривання вагітності) може бути причиною розірвання шлюбу. Крім того, у ч.2 ст.54 зазначено: 'Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватись подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право чинити опір усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї'.

Не викликає сумнівів те, що питання, пов'язане з операцією  з приводу аборту, є одним із найважливіших питань життя і  формування сім'ї. У ч.3 ст.55 СК України закріплено таке положення: 'Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній'. Зрозуміло, що думку чоловіка можна і треба брати до уваги у випадках виникнення у жінки бажання провести штучне переривання вагітності за соціальними показниками. У випадку встановлення необхідності проведення такої операції за медичними показниками вона повинна відбуватись без урахування думки батька дитини. Але і за таких умов треба обов'язково інформувати його про прийняте дружиною рішення. У цьому випадку необхідність забезпечення здоров'я жінки або захисту її життя є переважаючою причиною проведення аборту стосовно права чоловіка. Конкуренція інтересів жінки і чоловіка та жінки і ембріона (плоду) складається на користь жінки.

Чоловік не має можливості (права) заборонити проведення дружиною операції штучного переривання вагітності за соціальними показниками. Проте, якщо всупереч позиції чоловіка жінка  проводить цю операцію, то у чоловіка виникає право на відшкодування завданої моральної шкоди з боку жінки. Враховуючи наведені вище положення сімейного законодавства, зазначене право на відшкодування моральної шкоди не вступає у суперечність за правами жінки на особисту свободу, а також іншими правами, що становлять гендерну рівновагу подружжя.

У контексті досліджуваного питання потребує свого вирішення  і проблема свободи у прийнятті  рішення про проведення аборту з  боку жінки, що бере участь у правовідносинах  з приводу штучної імплантації  зародка.

Відповідно до ч.2 ст.123 СК України у разі імплантації  в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є  подружжя. Це положення обмежує свободу  у власній поведінці жінки, що виношує таку дитину, на проведення операції штучного переривання вагітності. Проте ця жінка не позбавлена права на аборт. Таке втручання може бути проведене у випадках виникнення загрози для здоров'я чи життя цієї жінки і в жодному разі ні за якої іншої умови. Якщо батьки вирішили відмовитися від народження вже зачатої дитини, то право вибору народжувати дитину чи ні залишається за вагітною жінкою. При цьому відмова від народження дитини з боку їх біологічно-генетичних батьків і згода жінки продовжити вагітність веде до появи на світ дитини, що, за правилами законодавства, походить від біологічно-генетичних батьків (відповідно до ч.3 ст.155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною). У цьому разі жінка, що виростила та народила таку дитину, повинна мати переважне право її усиновити.