Сутність політичного конфлікту

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма повстання — збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до двірцевих переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, на зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоча в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, унаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили — прогресивні чи реакційні — і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони виражають[7, c. 126-128].

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк є найвищою формою страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні (міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми даного конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.

Третя фаза пов'язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.

Четверта фаза — наростання боротьби до найвищого політичного рівня — міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.

П'ята фаза — міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога одної із сторін або переговори[11, c. 205-207].

У сучасній західній політології методологічною основою вивчення міжнародних конфліктів (з'ясування суті, змісту) є загальна теорія конфліктів Боулдінга. Останнім часом "загальну теорію конфлікту" досить енергійно опрацьовують у різних модифікаціях соціологи, соціальні психологи, політологи, історики, міжнародники та ін.

Ця теорія претендує на створення універсальної методології дослідження, що однаковою мірою застосовується як до конфлікту між двома індивідами, які випадково чи не випадково зустрілися на вулиці, до конфліктів у сім'ї чи в групі, між підприємцями однієї чи різних галузей виробництва, так і до всіх типів міжнародних конфліктів, незалежно від їхньої конкретно-історичної, соціально-політичної природи і змісту, від ситуації у світі.

"Загальну  теорію конфлікту" довгий час  не сприймали політологи і  вчені більшості країн колишньої  соціалістичної системи, в тому числі й вітчизняні вчені. Вони виходили з того, що "загальна теорія конфлікту" не враховує системи, структури і процесу міжнародних відносин, у рамках яких виник конфлікт, відносин, притаманних цій системі закономірностей і тенденцій розвитку, співвідношення сил двох соціально-економічних систем. Тобто було намагання пояснювати, обґрунтовувати міжнародні конфлікти з класових позицій, з позицій визначення змісту сучасної епохи, що розкривалась у матеріалах і документах світового комуністичного руху. Нинішня переорієнтація на "загальну теорію конфлікту" дає змогу підійти до аналізу міжнародних конфліктів об'єктивніше, науково, універсально. Саме універсальність цієї теорії робить її життєвою, методологічною основою дослідження міжнародного конфлікту.

Інколи міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт розглядається дуже широко. Будь-яка суперечність на міжнародній арені, об'єктивна чи суб'єктивна, істотна чи незначна стосовно практичного життя, економічна, політична, ідеологічна або інша видається за готовий міжнародний конфлікт.

Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національні, релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів, які виникають. Такі суперечності можуть виступати як об'єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи опосередковане, адекватне чи суб'єктивістськи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту[9, c. 164-167].

Суперечності виступають рушійною силою розвитку суспільства; вони існують завжди і мають специфічні форми і методи розв'язання. Конфлікти мають свою специфічну форму, свої фази розвитку. Існують і шляхи долання їх. Вони не завжди існують у конкретному суспільстві, в стосунках між державами чи між групами держав. Навіть визначення конфліктів і суперечностей не збігаються, більше того, виключають одне одного.

Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, думок і поглядів, серйозні розбіжності, гострі суперечки, переповнені ускладненнями і боротьбою ворогуючих сторін різного рівня і складу учасників.

Суперечність — взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які водночас перебувають у внутрішній єдності й взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху. Отже, між суперечностями і конфліктами неможливо ставити знак тотожності, хоча суперечності між державами інколи призводять до виник¬нення міжнародного конфлікту.

Не варто змішувати й поняття "конфлікт" і "конфліктність" у міжнародних справах. Конфліктність як загальна характерна риса певної політичної ситуації, що породжена об'єктивно існуючими суперечностями, — це ще не міжнародний конфлікт. Конфліктність завжди є вирішальним складником будь-якого міжнародного конфлікту, якого б масштабу він не досягав. Тобто, конфліктність — тільки елемент конфлікту, тим більше міжнародного.

Міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт — цілком конкретний міжнароднополітичний процес, який має певне походження, зміст і форму, систему, структуру і фази розвитку.

У кожному окремому випадку ці тенденції втілюються в життя в специфічних умовах. Будь-яка конкретна міжнародна ситуація, будь-який конкретний міжнародний конфлікт, будучи за своїм змістом унікальним, неповторним, потребує серйозного дослідження й індивідуального підходу.

Зміст міжнародного конфлікту, з одного боку, фокусує в собі природу і причини виникнення конфлікту, а з іншого — відображається в цілях і стратегії сторін. Зміст конфлікту нерозривно пов'язаний з його структурою. Але цей зв'язок не є однобічним. Структура конфлікту, зміни в ній у ході розвитку конфлікту сильно впливають, у свою чергу, на його зміст, інколи можуть навіть змінити його.

Конфлікт є політичними відносинами двох чи кількох сторін, які в гострій формі відтворюють суперечності, що лежать в основі стосунків учасників конфлікту. Це становить у найзагальнішому вигляді зміст конфлікту.

Не викликає сумнівів те, що конфлікти в 20 ст. мали переважно характер відносин між системами, хоч виникали і всередині систем.

Окреме місце серед конфліктів займають міжнаціональні конфлікти. Ланцюгова реакція конфліктів цього типу охопила цілі країни і навіть регіони, привернувши до себе увагу світової громадськості. Пояснити те, що відбувається, знайти шляхи до подолання міжнаціональної напруженості, запобігти дальшій ескалації ворожнечі між народами, виробити механізм розв'язання конфліктів, що виникли, — основне завдання учених і політологів.

Міжнаціональні конфлікти є специфічною формою вияву конфліктів соціальних. В їхній основі лежить несприйняття домінування одного етносу над іншим. Це стосується економіки, влади і доступу до культурних цінностей. Таке несприйняття проявляється в різних формах — як мирних, так і насильницьких[10, c. 143-145].

Які основні причини виникнення міжнаціональних конфліктів, напруженості в стосунках між людьми різних національностей? До таких причин слід віднести: помилки в національній політиці, які було допущено в різні періоди життя країни; міграція з інших регіонів; зневажливе ставлення до мови, звичаїв і культури людей інших національностей; погіршення економічного становища в країні; нездатність центральної влади стабілізувати обстановку в країні; нездатність місцевої влади вирішувати проблеми, що виникли в регіоні; штучне роздування різними силами національних незгод; діяльність корумпованих, злочинних елементів. Значний вплив на розвиток міжнаціональних конфліктів мають засоби масової інформації. Таким чином, серед причин національної конфліктності на перше місце виходить економічний чинник — погіршення економічного становища, на друге — помилки в національній політиці, на третє — нездатність центральної влади стабілізувати ситуацію в країні і в регіонах (політичний чинник). Усі три чинники тісно взаємопов'язані.

Спираючись на причини виникнення міжнаціональних конфліктів, оцінюючи стан міжнаціональних відносин, можна виробити механізми запобігання їм і локалізації їх. Серед таких механізмів локалізації конфліктів можна було б визначити і створення спільної економічної децентралізованої інфраструктури співробітництва; створення культурної інфраструктури консенсусу (національні культурні товариства, фестивалі народної творчості та ін.); це збільшення відкритості регіону, політика розширення контактів не тільки економічних і культурних, а й інших (туризм, спорт, науковий обмін тощо); залучення третьої сторони до подолання конфлікту. У випадку, коли конфлікт набуває затяжного характеру і сторони не можуть домовитись між собою, виникає потреба в "третейському суді"; спеціальні заходи, що витісняють насилля з міжнаціональних відносин, переводять конфлікт у мирне русло; політико-адміністративний механізм, який передбачає введення федералізму і регіональної автономії; механізм надзвичайного реагування означає обов'язкове введення надзвичайного стану на території, де розвиток міжнаціонального конфлікту набув загрозливої форми[8, c. 117-118].