Соціальне партнерство на ринку праці України

 

Новий профспілковий рух  в Україні почав формуватись  з середини 1994 року створенням чотирьох типів профспілкових об’єднань, це Федерація профспілок України (ФПУ).

 

Велика кількість нових  спілок, які бачать себе як альтернативу ФПУ:

• Незалежна профспілка гірників України (НПГУ);
• Вільна профспілка машиністів України (ВПМУ);
• Профспілка-асоціація льотного складу цивільної авіації (ПАЛС ЦА);
• Федерація профспілок авіадиспетчерів (ФПАД);
• Профспілка працівників текстильної промисловості (ППТП);
• Профспілка інженерно-технічних працівників авіапідприємств (ПІТП).

 

Альтернативні профспілки виникли  після перших хвиль страйкового  руху в Україні наприкінці 80-х  років. Вони не мали на меті зламати  офіційну профспілкову систему, а лише боролися за свої права, за добробут своїх  родин і за власну гідність. Їхня поява зумовлювалась принаймні  двома факторами: найнебезпечнішими  умовами праці та можливістю впливати на роботодавця (державу).

 

Першими страйки розпочали  гірники.

 

Профспілки, що мали спільні  структури в межах колишнього СРСР, тобто там, де не було органів  на рівні УРСР (Чорноморський флот, наукові Академії наук, працівники залізниці та шляхового будівництва).

 

Нові спілки, які орієнтуються на політику уряду або ФПУ, але  з формальних причин не є частиною ФПУ. Сюди відносять частини збройних сил, а також різні служби міліції  та служби безпеки.

 

Основними проблемами профспілкового руху в Україні в сучасних умовах є:

• постійне зниження рівня довіри до профспілок взагалі;
• незацікавленість чи неспроможність профспілок організувати працівників у приватних фірмах;
• недостатня підтримка профспілками тих, хто втратив роботу.

 

Важливо зауважити, що на етапі  формування нових профспілок в Україні, створення законодавчої бази їхньої діяльності необхідно створити такі умови, за яких було б неможливе укладання "полюбовних угод" з профбюрократією, з крупним бізнесом і державою за спиною робітничого класу, неможливе  сповзання профспілкового руху на позиції  ділового уніонізму і гомпресизму, перетворення профспілок на "ділові підприємства", що спеціалізуються  на торгівлі робочою силою.

 

Потрібно мати на увазі, що в країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою перевага віддається "соціальному уніонізму", вимоги якого не обмежуються лише зростанням ставок заробітної плати, а який займає активні позиції в боротьбі за демократизацію соціального та економічного розвитку суспільства, за втілення в  життя принципів співучасті в  управлінні виробництвом.

 

Зважаючи на те, що в сучасних умовах в Україні переважає політика соціального дарвінізму, в основі якої лежить антигуманний антидемократичний  принцип: "Виживають в умовах ринку  найсильніші та найпристосованіші", можна зробити висновок, що передумов  для плідної діяльності профспілок і розвитку системи соціального  партнерства ще не створено.

 

Спілки роботодавців створюються  на основі спільних інтересів роботодавців як покупців робочої сили. Маючи  свої інтереси в одержанні прибутків, завоюванні ринків збуту тощо, підприємці в системі соціального партнерства  бачать можливості проведення узгодженої технічної, економічної та соціальної політики, розвитку виробництва без  потрясінь і деструктивних конфліктів.

 

Першою організацією роботодавців в Україні стала Спілка підприємців  Криму (СПК), створена це в лютому 1989 року. Вона об’єднала спочатку приватних  бізнесменів і підприємців, а  потім до неї приєднались також  промислові підприємства всього регіону. Спілка підприємців Криму спочатку зосереджувалась на забезпеченні кращих умов для проведення приватної підприємницької  діяльності, торгівлі та інвестицій, але  потім поступово налагодила тісні  стосунки з двома регіональними  профспілками, з Кримським урядом та з українськими урядовими організаціями, а тепер представляє також  і державні підприємства, охоплюючи  таким чином ширше коло роботодавців. СПК є регіональним представником  Української спілки промисловців та підприємців (УСПП).

 

УСПП була заснована 99 великими підприємствами у 1989 році і реорганізована в 1991 році. Зараз вона об’єднує велику кількість державних і приватних  підприємств, асоціації роботодавців та деяких фізичних осіб. Організаційна  структура УСПП включає національний, регіональний та галузевий рівні. Основні  види діяльності УСПП передбачають політичні  та урядові контакти, фінансово-торгівельні  операції, підтримку іноземних інвестицій, економічні та юридичні послуги, контакти з пресою, інформаційно-рекламне діяльність.

 

З 1991 року УСПП домінує з  боку роботодавців у тристоронній Національній Раді соціального партнерства.

 

Серед інших спілок роботодавців в Україні слід назвати: Спілку орендарів  та підприємців України, яка претендує  на роль єдиного представника приватного сектора, Українську національну асамблею підприємництва тощо.

 

Розглядаючи питання про  паритет сторін соціального партнерства, зауважимо, що до цього часу не визначено  правовий статус одного з виробників соціально-трудових відносин на ринку  праці – об’єднань роботодавців. До того ж ці об’єднання зараз перебувають  на стадії формування і, на наш погляд, не готові виступати в ролі самостійної  сторони соціального партнерства.

 

Ситуація ускладнюється  тим, що до об’єднань підприємців  належать також керівники державних  підприємств, які, будучи членами трудових колективів, представляють одночасно  і роботодавців, і найманих працівників. З цієї причини такі роботодавці  при веденні колективних переговорів  блокуються з профспілками і виступають як одна сторона. Тому значну частину  функцій роботодавців при веденні  колективних переговорів і укладанні  угод беруть на себе органи державної  виконавчої влади, тобто їх доводиться виступати однією із сторін двосторонніх угод з профспілками.

 

Ще одним органом, створеним  в Україні в лютому 1993 року у  системі соціального партнерства, є Національна Рада соціального  партнерства (НРСП). Це тристороння  організація з 66 членів, по 22 з кожного  боку. НРСП є консультативним органом  і звітує безпосередньо Президентові.

 

Головними цілями НРСП є:

• підготовка рекомендацій Президентові України з національної соціальної політики: встановлення тристороннього консенсусу з національних, економічних та соціальних питань з метою запобігання конфронтації;
• участь у підготовці законів, інших законодавчих актів у сфері соціальних і трудових відносин;
• підготовка пропозицій відносно загальних і галузевих колективних угод, а також аналіз заходів, вжитих для втілення Генеральної Тарифної угоди;
• координація позицій соціальних партнерів щодо ратифікації чи засудження Конвенцій МОП;
• інформування громадськості через засоби масової інформації про результати угод сторін щодо трудових і соціальних відносин.

 

Система колективно-договірного  регулювання в Україні включає: національний, галузевий, регіональний рівні та рівень підприємств.

 

На національному рівні  укладаються генеральні угоди, предметом  яких є такі питання:

• диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництва, робіт і діяльності у виробничих галузях залежно від важкості праці, але не нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати;
• єдині для всієї території України мінімальні тарифні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці, які диференціюються за видами і категоріями умов праці;
• єдині тарифні умови оплати праці працівників і службовців за загальними професіями і посадами;
• максимальна тривалість робочого тижня;
• мінімальна тривалість оплачуваної відпустки;
• зобов’язання сторін з питань зайнятості;
• соціальний захист найбільш вразливих верств населення;
• зобов’язання відносно поетапного підвищення соціальних гарантів;
• реалізація державних соціально-економічних програм;
• охорона праці та довкілля;
• задоволення духовних потреб населення;
• взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угод.

 

Предметом галузевої та регіональної угоди можуть бути:

• єдині для підприємства відповідної галузі, території тарифна сітка робітників і шкали співвідношень мінімальних посадових окладів за групами посад керівників, спеціалістів і службовців або єдина галузева і територіальна тарифна сітка для всіх категорій працівників;
• єдині для різних категорій працівників мінімальні розміри доплат і надбавок, які враховують специфіку умов праці окремих професійних груп певних галузей, територій;
• вимоги до організації та нормування праці;
• зобов’язання сторін з питань зайнятості;
• вимоги до умов і охорони праці;
• система контролю за виконанням угод;
• відповідальність сторін за невиконання угод.

 

Предметом колективного договору на рівні підприємства можуть бути взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

• зміни в організації виробництва та праці;
• регулювання зайнятості;
• режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку;
• умови й охорона праці;
• форми та системи оплати праці;
• розміри тарифних ставок і посадових окладів за розрядами робіт і посадами працівників;
• види й розмір доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат, умов їхнього надання;
• умови оплати праці за надурочну роботу; за час простою не з вини робітника і т. п.;
• житлово-побутове, культурне, медичне обслуговування, організація оздоровлення та відпочинку працівників;
• взаємні зобов’язання сторін щодо виконання угод.

 

Предметом генеральної, галузевої, регіональної угоди, колективного договору можуть бути також інші питання оплати праці, соціальних гарантій, пільг окремим  категоріям працівників. Потрібно звернути увагу, що тарифні угоди на національному  рівні мають переважно соціальний, аніж економічний характер. Колективний  договір на рівні підприємства більш  насичений економічним змістом.

 

Сама сутність соціального  партнерства базується на паритетному  функціонуванні одного партнера –  підприємця і другого – профспілки як представника трудящих. Тому визнання і гарантія права на об’єднання – обов’язкові умови існування  партнерства. Але роботодавцю потрібен складений, стабільний, висококваліфікований колектив робітників. Керівник підприємства, який налагодив партнерські відносини  з робітниками, і визнав їх право  на об’єднання та сприяє цьому, набуває  і колективних радників, і конструктивних опонентів. Крім всього, виробник зацікавлений підтримувати споживчий попит своїх  робітників на власну продукцію.

 

З іншого боку, і робітник, співставляючи кон’юнктуру не лише на ринку праці, але і на ринку  товарів та послуг, зацікавлений в  надійному, конкурентоздатному функціонуванні свого підприємства і збуту продукції. Це його економічна безпека, гарантія зайнятості та доходу. Тому економічні вимоги робітника не безмежні, і  він може зрозуміти мотиви раціонального обґрунтування прибутку підприємства для потреб споживача і для потреб накопичення, враховуючи технічне оновлення виробництва й поліпшення умов праці.

 

Висновки. Сьогодні в Україні  узагальнення поглядів роботодавців і  робітників проявляється у розумінні  необхідності зниження соціальних реформ, логічної побудови соціальної політики в політику економічних перетворень, у створенні умов, які б сприяли  розвиткові виробництва як головного  джерела вирішення соціальних проблем, у підтримку соціального світу, попередженні масового злидарства і  безробіття.

 

З цього приводу у роботодавців і робітників існують і не співпадаючі  інтереси, до яких можна віднести, перш за все, пропорції в розподілі  доходів на споживання і розвиток виробництва, визначення джерел створення  фондів соціального захисту, ступень  їх достатності.

 

Профспілки як сторона  в системі соціального партнерства  покликані виражати і захищати інтереси робітників на виробництві та поза ним. Крім цієї важливої ролі профспілки також грають роль індикатора суспільної думки, суб’єкта управління на ринку  праці, одного з учасників управління виробництвом.

 

Держава в системі соціального  партнерства покликана виконувати функції гаранта основоположних прав і свобод, незалежно від функцій  регулятора системи соціально-трудових відносин, організатора і координатора переговорів, арбітра при вирішення  трудових конфліктів.

 

Для повноцінної реалізації даних функцій держава формує законодавчо-правову базу, складаючи  тим самим основу для цивілізованої  системи соціального партнерства.