Боротьба Української діаспори Канади за права людини

Дане  ессе присвячене висвітленню діяльності української еміґрації Канади щодо захисту прав людини та відродження державності України. Проаналізована позиція зарубіжних українців стосовно політики СРСР. Показана взаємодія українців з органами влади Канади з питань захисту прав людини та відновлення національної державності.

Метою даної статті є висвітлення правозахисної та державотворчої діяльності української діаспори Канади в кінці 60-х – на початку 80-х рр. ХХ ст. Серед основних завдань статті є такі: простежити формування українського національно-визвольного руху Канади, пріоритетні напрямки його діяльності та взаємодію з органами влади, політичними силами, громадськістю та засобами масової інформації країни.

У даний час поза межами України  перебуває понад 16 млн українців. Вони становлять одну з найбільш політично, економічно і культурно активних діаспор у світі. На жаль, історія зарубіжних українців, особливо це стосується післявоєнного періоду, висвітлена надзвичайно слабо та фраґментарно. Діяльність української діаспори щодо відродження незалежності України, незважаючи на важливість проблеми, взагалі є білою плямою української історіографії. Серед праць, у яких можна знайти інформацію з даної теми, є книга Степана Галамая, в якій зображено боротьбу української діаспори за незалежну Україну. Не можна не відзначити роботи канадського вченого Михайла Боровика, зокрема його фундаментальну працю «Століття українського поселення в Канаді (1891 – 1991)», в якій, крім іншого, змальована боротьба зарубіжних українців за демократію і права людини в СРСР. Багато інформаційного матеріалу про життя і діяльність канадських українців міститься в монографії українських науковців В.П. Трощинського та А.А. Шевченко. Проте всі вони лише побіжно торкаються зазначеної проблеми. Тому дослідження і висвітлення довголітньої боротьби еміґрації за демократію і незалежність України викликають значну зацікавленість як професійних науковців, так і представників політичних партій, громадського загалу і можуть становлять суспільну користь за нинішніх складних умов перехідного періоду українського державотворення, стають однією з форм співпраці із зарубіжними українцями.

У 60-х – 80-х рр. ХХ ст. українська діаспора Канади відігравала важливу роль у боротьбі за відродження незалежної демократичної України. Потрібно підкреслити, що ще наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст. у цій північноамериканській країні виник ряд українських громадсько-політичних організацій, основною метою діяльності яких стало відновлення національної державності. Безумовним лідером серед них була Ліга визволення України (ЛВУ), яка була створена в 1949 році. Очолив її Роман Малащук. Крім того, приблизно в той же час, виникли й інші організації, які стояли на подібній політичній платформі. Так, у 1948 році була створена Спілка української молоді Канади (СУМК), у 1952 році – Об’єднання жінок ЛВУ (ОЖ ЛВУ) та Товариство колишніх вояків УПА. Тоді ж виникло Товариство української студіюючої молоді ім. Міхновського (ТУСМ).

Незабаром усі згадані організації були об’єднані в Український визвольний фронт Канади (УВФК). Для пропаганди своїх ідей вони використовували загальноканадську газету «Гомін України», засновану в 1948 році. УВФК підтримував активні стосунки з ОУН, Антибільшовицьким блоком народів (АБН), канадський осередок якого виник у 1953 році, а також Організацією оборони чотирьох свобод України (ООЧСУ), яка була лідером УВФ США.

Організації УВФК увійшли до складу Комітету українців  Канади (КУК) та Світового конгресу вільних українців (СКВУ), що значно сприяло їх діяльності. У 1967 році УВФК на з’їзді в Нью-Йорку ініціював  створення Світового українського визвольного фронту (СУВФ). На другому з’їзді СУВФ, що відбувався в Торонто 30 – 31 жовтня 1973року, головою цієї організації був обраний лідер ЛВУ Роман Малащук. Місцем розташування штаб-квартири СУВФ було обрано Торонто. На цей час СУВФ об’єднував організації в Австралії, Аргентині, Великобританії, Бельгії, Бразилії, Нідерландах, ФРН, Франції, США та Канаді.

За  основну мету діяльності дана організація визначила відродження Української суверенної соборної держави. У постанові Другого світового з’їзду СУВФ зазначалося: «Перше і найголовніше наше завдання: мобілізувати всі сили і зосереджувати всі засоби українського суспільства у вільному світі на допомогу визвольній боротьбі української нації. У вільному світі, в усіх країнах нашого поселення, мусимо розгорнути всебічні масові акції на захист арештованих і засуджених борців за волю і права української нації, їхніх переслідуваних родин і всіх українських патріотів, розгорнути якнайширшу міжнародну акцію і мобілізувати світову опінію – всіх волелюбних людей, у тому й державних діячів і представників різних ділянок життя проти тиранії, насильницької русифікації, безпощадного економічного визиску поневолених націй, переслідування українських церков і релігії, людино- і народовбивства, та рішуче домагатися здійснення прав України та інших поневолених у СРСР народів на їхнє вільне, суверенне, державне життя».

З цією метою СУВФ звертався до органів  влади країн Заходу з пропозицією  стати в обороні українського народу від національного і культурного  ге-ноциду. Українська діаспора закликала  їх:

1) припинити політику співпраці  з СРСР;

2) розпочати політику визволення  України й інших народів, надаючи  політичну підтримку національним  визвольним рухам у СРСР;

3) поставити на Генеральній сесії ООН питання про засудження національного, культурного і мовного геноциду щодо України й інших поневолених народів, питання стосовно переслідування релігії і русифікації;

4) припинити економічну і технологічну  наукову співпрацю з СРСР;

5) припинити релі-гійну співпрацю  країн Заходу з СРСР та Руською  православною церквою, зважаючи  на ліквідацію і переслідування  УАПЦ та УКЦ; 

6) закликати Ватикан виконати постанову  Другого Вселенського Ватиканського  Собору про східні церкви і  зміцніти УКЦ шляхом перейменування  Верховного архієпископату УКЦ  на патріархат, очолений Йосифом Сліпим.

Завдяки створенню СУВФ українська діаспора Канади координувала боротьбу за відродження незалежності України на міжнародному рівні серед членів ідеологічно подібних організацій.

Серед основних напрямків діяльності діаспори в зазначений період необхідно відзначити наступні:

1) організацію тиску на органи  влади Канади з метою їх  відмови від співробітництва  з СРСР;

2) проведення масових акцій протесту  на захист українських політв’язнів  та ідеї відновлення незалежності  України; 

3) залучення представників органів  влади Канади до підтримки  правозахисної діяльності української еміграції;

4) організацію виступів проти офіційних  візитів радянських делеґацій,  куль-тобміну, діяльності Товариства  об’єднаних українських канадців (ТОУК).

Необхідно відзначити, що в 1966 році українська діаспора виступила категорично проти  візиту міністра закордонних справ  Канади Пола Мартіна в СРСР. Так, у редакційній статті «Гомону  України», автором якої була одна з  лідерів ОЖ ЛВУ В. Солонинка, ставилися риторичні запитання: «Чи міністр П. Мартін прагне дорівняти президенту Франції де Голлеві і прем’єрові Великої Британії Вілсонові, які їздили з поклоном до Москви, щоб там шукати ключа до миру в світі? Чи в розумінні канадського уряду і його міністра закордонних справ Москва є тим вирішальним чинником, від голосу якого залежить справа миру і безпеки в світі? Чи й Канада має прикласти свої руки до того, щоб закріплювати московсько-більшовицьку імперію ціною уярмлених народів, а вслід за тим сприяти русифікації і нищенню цих народів?».

Українська  діаспора вважала, що уряду Радянського  Союзу вигідна така співпраця  з країнами Заходу, в тому числі і з Канадою, яка б гарантувала непорушність кордонів СРСР, а також сприяла б реалізації його економічних інтересів. Саме на це і була орієнтована його політика мирного співіснування. Відповідно органи влади Канади, підтримуючи її, шкодили інтересам як українського, так і інших пригноблених в СРСР народів, які боролися за власну незалежність.

Зарубіжні українці вважали, що «не збереження московсько-більшовицької імперії, але її деколонізація в ім’я волі і державної незалежності для  уярм-лених народів є передумовою  і гарантом миру й безпеки в  світі. І саме Канаді найкраще відповідала б у змаганні за мир у світі почесна роля чемпіона боротьби за волю народам і людині».

Проте найбільш активні виступи організацій  зарубіжних українців були спрямовані проти політики уряду, який очолював голова Ліберальної партії Канади П’єр Трудо. У 1969 році УВФК розгорнув широкомасштабні акції протесту проти прем’єр-міністра Канади П. Трудо, який відмовився надіслати привітання з нагоди 20-річчя ЛВУ, як це робили його попередники на цій посаді, мотивуючи це небажанням пов’язувати своє ім’я з організацією, яка підкреслила свою антирадянську спрямованість та виступала за «розподіл» СРСР.

ЛВУ, заручившись підтримкою інших організацій  УВФК та КУК, розпочала інформаційну кампанію проти уряду Канади. Її початком стало інтерв’ю відомого канадського журналіста Пітера Вортінгтона з головою ЛВУ            Р. Малащуком, в якому різко критикувалася політика уряду щодо українців. У ряді статей «Гомону України» критиці була піддана закордонна політика Канади. Українська діаспора почала масово слати протести на ім’я прем’єр-міністра. До акції залучалися і представники інших народів, об’єднаних в АБН Канади. Апогей антиурядової інформаційної кампанії припав на 1971 рік, коли 17 травня прем’єр-міністр Канади П. Трудо вирушив з 12-денним візитом у СРСР, де підписав договір «Про дружбу і співпрацю Канади з Радянським Союзом». Після візиту в Москву чинний урядовець Канади в інтерв’ю журналістам зізнався, що не порушував на переговорах справу українських політв’язнів, щоб не дати нагоду органам влади СРСР висунути справу квебекського сепаратизму.

Це стало приводом для більшості  організацій Канади, об’єднаних в  КУК, виступити проти політики П. Трудо. В авангарді опинилася ЛВУ, яка 5 червня 1971 року опублікувала в «Гомоні України» відкритий лист до українців Канади «Протестуємо проти політики прем’єра Трудо». У листі наголошувалося: «Для нас, українців, політика Трудо створює, зокрема, серйозну загрозу і небезпеку. Україну Трудо трактує на рівні провінції Канади, тому вона має залишатися невід’ємною частиною Совєтського Союзу. Трудо заявив журналістам, що він не порушив у Москві справи Валентина Мороза та інших ув’язнених діячів української культури, бо він є «проти націоналізму». Він проти самостійності України, бо не бажає відділення Квебеку від Канади. Отже, Трудо захищає російський колоніалізм проти права України та ін-ших поневолених Москвою народів на незалежне державне життя. Це міжнародний скандал».

Зарубіжних  українців закликали масово слати листи на адресу прем’єр-міністра П. Трудо з протестами проти його політики. Акція призвела до певної корекції урядової діяльності. П’єр Трудо вимушений був реагувати на позицію української громади і змінити ставлення до проблеми українських політв’язнів у СРСР. Свідченням цього стали декілька демаршів прем’єра відносно уряду СРСР стосовно забезпечення прав людини в цій країні. Зважаючи на сприятливу політику країн Заходу відносно СРСР у згаданий період часу, це стало певною перемогою українців Канади.

У цей же час тривали заходи діаспори, направлені проти політики СРСР. Так, у 1966 році КУК, НТШ та УВФК розгорнули масові акції протесту по всій країні. Вони відбувалися під гаслами захисту українського народу. Приводом для цього стали переслідування і арешти письменників Івана Світличного та Івана Дзюби. Апогеєм акції став мітинг 28 травня 1966 року в Оттаві перед парламентом країни за участю понад чотирьох тисяч українців з Онтаріо та Квебеку. Після цього вони вирушили колоною вулицями міста до посольства СРСР, де влаштували демонстрацію. На їх транспарантах були гасла: «Свободу та незалежність Україні», «Зупинити русифікацію України», «Україна бореться за свободу». Англо- та франкомовні ЗМІ позитивно для українців висвітлили дану акцію.

Протягом 1967 року УВФК провів ряд маніфестацій проти культобміну між СРСР та Канадою. Вони відбувалися у Вінніпезі, Саскатуні, Форт-Вільямі. Представники організацій УВФК вважали, що мета культобміну з СРСР одна – «розкладати і послаблювати українську культурну спільноту, підточувати український самостійницький фронт, морально і духовно обеззброювати українські національні сили, звести їх на манівці капітулянства, замість твердого і непохитного фронту боротьби за свободу і незалежність України».

Найбільшого розголосу в українських та іноземних ЗМІ набула акція української діаспори під час Всесвітньої виставки «Експо-67» у Монреалі.   22 серпня 1967 року, під час проведення Дня УРСР на виставці, в усіх місцевих англо- та франкомовних виданнях з’явилися матеріали про історію і культуру України, її колоніальний статус у СРСР та прагнення українського народу до незалежності. У ЗМІ підкреслювалося, що колоніальний статус України проявлявся навіть у тому, що вона не змогла самостійно взяти участь у виставці, незважаючи на те, що від уряду Канади надійшло офіційне запрошення до керівництва УРСР. Українська діаспора заплатила за розміщення згаданих матеріалів 1000 дол. США. Крім того, було виготовлено та поширено на «Експо-67» 25 тис. памфлетів «Свобода народам – свобода людині» англійською і французькою мовами, брошуру «Українські жінки в боротьбі за свободу», а також привітальне слово нібито Голови Президії Верховної Ради СРСР М.Н. Підгорного до відвідувачів павільйону СРСР з антирадянським текстом. Представники СУМ роздавали листівки та зірвали прапор СРСР перед будівлею виставки .