Застосування ісламського права в сучасному світі

 

Вступ

 
Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ І. Теоретико-методологічні засади ісламського права………………….4

1. Поняття, виникнення і розвиток ісламського права
2. 1.2 Джерела ісламського права

Розділ ІІ. Застосування ісламського права в сучасному світі………………….9

2.1 Загальна характеристика  права сучасних мусульманських  держав  
2.2 Ісламська правова доктрина  
2.3 Закон і правовий звичай в країнах ісламського права

Висновки………………………………………………………………………....18  
Список використаної літератури………………………………………………..19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Будь-яка цивілізація має «територіальну основу». І тільки ісламські цивілізації ґрунтуються не на території, а на релігії, оскільки ні у сфері історії, ні в політиці, ні в економіці та культурі неможливо віднайти об'єднавчий елемент для надто різних народів. Але іслам - це «більше, ніж релігія», це також спосіб життя, уніфіковане ставлення до людей, суспільства, світу, єдиний світогляд. Саме розуміння ісламу як основи життя і виміру всіх речей дає змогу говорити про існування цивілізації, яка по праву може бути названа ісламською. Вага її у світовій спільноті постійно зростає.

Сфера дії ісламського права як юридичного й ідеологічного факторів у наш час залишається широкою, що багато в чому визначається тісними зв'язками ісламського права з ісламом як релігійною системою, що до цих пір має навряд чи не визначальне значення для світогляду найбільш широких шарів населення в цих країнах. Крім того, із усіх світових релігій іслам найбільше близько стикається з державою і правом. Сполучною ланкою тут виступають ісламське право й ісламська ідеологія. У свою чергу, підкреслюючи державний характер ісламу, ісламське право стояло в центрі його вчення і сприймалася не тільки як система норм, але не в останню чергу як універсальна політико-правова доктрина.

У нашій роботі ми спробуємо проаналізувати стан ісламського права у сучасному світі. Тож об’єктом нашого дослідження є - ісламське право, предмет дослідження – сьогодення ісламського права.

 

 

 

 

Розділ І. Теоретико-методологічні засади ісламського права  

1.1 Поняття ісламського  права 

Ісламське право виникло (VII—X століття) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета — купця з Мекки (570—632 pp.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування ісламського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.

Будучи складовою частиною ісламу, ісламське право сприймалося і як система норм, і як досконала політико-право-ва доктрина. Ісламське право можна розглядати як специфічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові релігії, пов'язана з правом.

Ісламське право — це сукупність підтримуваних державою релігійних, моральних і правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями. Географія поширення ісламського права велика. Традиційно воно присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.

Через прихильність до ісламу вплив ісламського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федерації (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також ісламськенаселення України (кримські татари). У деяких із них спостерігаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах підкреслюється належність до ісламського світу. Сьогодні більш ніж 700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » -відповідають арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.

Ісламське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно-традиційного типу правової системи з таких причин.

1. Як своєрідний юридичний  феномен воно має відверто  релігійний зміст. Ісламське право виникло в єдності із шаріатом, кий становить найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релігії ісламу. Зв'язок ісламського права з релігією ісламу є неоднозначним. З одного боку, існують правові і релігійні норми, які за своїм змістом збігаються і реалізуються як релігійними установами, так і державними органами. З іншого боку, держава, як своїм авторитетом, так і примусовою силою, підтримує не всі релігійні норми. Воно формує більшість норм ісламського права без безпосереднього зв'язку з релігійними вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не тільки мусульманськими судами, а й світськими судовими (світські суди) і правоохоронними (поліція) органами.

2. Ісламське право має релігійно-общинний принцип застосування. Воно діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення. Наприклад, шлюбно-сімейні норми ісламського права поширюються виключно на мусульман і не використовуються іншими релігійними конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану стосується лише мусульман. Правда, наявність наведених фактів не виключає прагнення поширити норми ісламського права і на немусульман (підкорення нормам ісламського права немусульманки, яка вийшла заміж за мусульманина, та ін.).

 
1.2 Джерела ісламського  права 

У складі ісламського права виділяють дві групи взаємозалежних норм: 
1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета; 
2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найавторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кмяс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.

Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел ісламського права.

1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело ісламського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

2. Суна — свого роду  тлумачення Корану в перші  десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.

Коран і суна — джерела, на основі положень ких були встановлені норми шаріату і фікху.

Ісламське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому ісламське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульманських юристів, які розробляли питання права з урахуванням релігійно-моральних орієнтирів ісламу.

3. Іджма — третє джерело  ісламського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) к знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів ісламсько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права. В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність ісламського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи  не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають  справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і Грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.Натепер іджма є єдиною догматичною основою ісламського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

4. Кияс — рішення за  аналогією. Правила застосування  до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або  іджмою, причому іджма має більше  значення, ніж інші джерела. Судження'за  аналогією -- це засіб тлумачення  випадків із життя пророка, його  висловлень або мовчанки, які  можна застосувати до вирішення  знову виникаючих конкретних  ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, ісламське право засноване на принципі авторитету.

На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурова-ною системою, метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми ісламського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це' позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, грунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації. Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію ісламського права.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Застосування ісламського права в сучасному світі  

2.1 Загальна характеристика  права сучасних мусульманських  держав 

За ступенем збереження ісламського права сучасні правові системи країн Арабського Сходу можна класифікувати в такий спосіб.

1. Правові системи, які  широко застосовують ісламське право (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). У конституціях і законах проголошено про вірність принципам ісламу. Так, Конституція Ірану 1979 р. проголосила країну «ісламською республікою». Більшість законодавчих розпоряджень складені відповідно до догм шаріату. Введені суворі покарання за порушення його положень. По суті, шаріат має вищу юридичну значущість, ніж закон і навіть конституція.

2. Правові системи, які  звузили сферу дії ісламського права, але залишилися вірними його основним канонам (Йєменська Арабська Республіка, Лівія, Пакистан, Судан). Ці країни більшою мірою зазнали впливу правових систем континентального і англо-американського типу. Водночас вони не зберегли вірність Корану та іншим джерелам ісламського права, більш того, прагнуть розширити їх вплив. Спостерігається своєрідний ренесанс ісламської правової культури, повернення до традиційних ісламських цінностей. Наприклад, у Лівії на початку 1977 р. Коран було проголошено «законом суспільства», що заміняє конституцію. У Пакистані в 1977 р. була створена Рада ісламської ідеології з метою приведення поточного законодавства у відповідність із шаріатом. Конституція Судану 1985 p., поряд зі звичаєм, розглядає ісламське право як основне джерело законодавства. З 1975 р. Йєменська Арабська Республіка відповідно до конституції, розпочала кодифікацію норм ісламського права, створивши з цією метою спеціальну комісію. У цій групі країн зберігають своє значення й ісламські суди.

3. Правові системи, які  зазнають помірного впливу ісламського  права (Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт -країни Перської  затоки). Конституції цих країн закріплюють ісламське право к основне джерело законодавства. Прикладом цього може бути ст.7 Конституції Об'єднаних Арабських Еміратів. Однак вплив ісламського права на правові системи обмежується низкою норм кримінального кодексу (наприклад, покарання за вживання спиртних напоїв у кримінальних кодексах Кувейту 1960 р. (із доповненнями 1964 р.) і Бахрейну 1976 p.), а також регулюванням правового становища імамів мечетей, організації хаджу та ін.

4. Правові системи, які  зберегли ісламське право лише для регулювання окремих сторін суспільного життя — головним чином особистого статусу і релігійних установ. Це найчисленні-ша група арабських країн — Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марокко, Йорданія, Алжир та ін. У них, як правило, конституційне встановлено, що главою держави може бути лише мусульманин, а ісламське право є джерелом законодавства. Однак галузь дії ісламського права обмежена. Перевага віддається нормативно-правовим актам держави, які регулюють широкі сфери суспільних відносин. Вони складені не без запозичень норм ро-мано-германського і англо-американського права. Проголошення ісламу державною релігією покликано підкреслити, що держава шанує ісламську релігію, яка сповідується більшістю населення, й у загальній формі заявляє про свою прихильність певним ісламським традиціям, які входять до складу культурної спадщини народу. У цих країнах мусульманські суди розглядають справи (на основі норм ісламського процесуального права) лише для вирішення суперечностей, пов'язаних з відносинами «особистого статусу».