Припинення дії міжнародних договорів

3. Порядок укладення міжнародних договорів

Порядок укладення, дії і припинення договорів, укладених  між державами, регулює Віденська  конвенція про право міжнародник  договорів 1969 р. Конвенція підтверджує принцип міжнародного права, згідно з яким держави суверенні та кожна з них може укладати міжнародні договори, реалізуючи при цьому важливий елемент своєї міжнародної правосуб’єктності. У цій якості держава виступає учасником міжнародного договору загалом, незалежно від того, який орган держави уклав міжнародний договір (глава держави, уряд ЧЩ відомство). Лише держава несе відповідальність згідно з договорами укладеними її органами.

Віденська конвенція 1969 р. визначає порядок представництва держав на всіх стадіях укладення договору. Державу представляють або особи згідно зі своїми повноваженнями на посаді, або особа, як ій надані повноваження у вигляді окремого документа, виданого під повідним компетентним органом держави, за яким одну або декількох осіб призначають представляти цю державу для ведення переговорів прийняття тексту договору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави щодо обов’язковості для неї положень договору.

Конвенція визначає такі стадії укладення договору:

Прийняття тексту — це формальний акт, за допомогою якої п встановлюють форму та зміст майбутнього договору. Тексти двосторонніх договорів або договору з невеликою кількістю держав приймають одноголосно всіма державами, котрі брали участь у їх складанні стосовно тексту багатостороннього договору, то його здебільшого приймають-на міжнародній конференції, він проходить декілька стадій. Його текст обговорюють відповідним редакційним комітетом, а в подальшому — на пленарному засіданні конференції. При цьому і кожна стаття такого договору голосується окремо. Остаточний текст приймають на конференції голосуванням за нього двох третин держав, які присутні та брали участь у голосуванні, якщо інше не передбачено текстом договору. Зокрема, тексти, що розробляють у системі ООН, приймають на конференціях через голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

Встановлення автентичності  тексту — це передбачена у тексті договору або узгоджена між державами процедура фіксації того, що прийнятий текст міжнародного договору є остаточним і не може бути змінений.

Якщо така процедура не передбачена, відповідно, автентичність  м кету встановлюють через: підписання (часто встановлення автентичності тексту збігається з остаточним підписанням договору); підписання “ad referendum”; парафування (уповноважені держав, що укладають договір, проставляють свої підписи під текстом договору і тим самим засвідчують, ЩО цей узгоджений текст є остаточний і не може бути змінений).

3. Вираження згоди щодо обов'язковості договору може бути проявлено через підписання договору, ратифікацію, прийняття, затвердження, приєднання. Саме на цій стадії відбувається створення міжнародного договору як джерела міжнародного права, і на його підставі ми і гикають договірні норми. Форма вираження згоди щодо обов’язковості договору передбачена у тексті договору.

Особливе місце серед  форм вираження згоди на обов’язковість договору займає ратифікація, тобто  затвердження міжнародного Договору вищим  органом держави. Необхідно зазначити, що процедура ратифікації не є обов’язковою при укладенні міжнародних докторів, однак цей інститут залишається найбільш авторитетною формою вираження згоди щодо дотримання договору. Ратифікація Дій можливість державі обговорити зміст договору, проконтролювати діяльність виконавчої влади та її уповноважених під час його укладання, за потреби, підготувати громадську думку до набуття чинності договором. Нерідко додатковий аналіз договору в парламенті призводить до відмови від його ратифікації, що не вважається відмовою від міжнародного права. Але необґрунтовані відмови від ратифікації не сприяють розвитку співробітництва між державами.

Стаття 14 Віденської конвенції про право міжнародних  договорів 1969 р. передбачає випадки згоди держави на обов’язковість для неї договору через ратифікацію, якщо: а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією; б) в інший спосіб установлено, що держави беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав договір з умовою ратифікації;  г) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Процедура ратифікації, як і інші форми вираження згоди на обов’язковість договору, регулюється конституціями та іншими законодавчими актами держав. У них визначають органи, що здійснюють ратифікацію, їх компетенцію і взаємодію в цьому процесі, переліг договорів, що підлягають ратифікації. Здебільшого визнання юридичної обов’язковості міжнародних договорів найчастіше у держави здійснюється главою держави або парламентом.

Конвенція (ст. 19) містить загальний принцип, згідно з яким держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті або затвердженні договору або приєднанні до нього формулювати застереження. Право на застереження випливає із визнання суверенного права кожної договірної держави робити односторонню заяву в будь-якому формулюванні та під будь-якою назвою, за допомогою якої вона бажає виключити або замінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави. Згідно зі ст. 21 (п. 2) Віденської конвенції, “застереження не змінює положень договору для інших учасників у їхніх відносинах між собою”. Право держави і ні застереження не потребує схвалення з боку інших держав, оскільки не зачіпає цілісності угоди. Обмеження для внесення застережеш, визначені у Конвенції. Часто застереження заборонені договором аби договір передбачає лише певні застереження. Необхідно зазначити, що застереження недопустиме, якщо воно є несумісним з об’єктом і метою договору.

Положення Віденської конвенції про застереження стосуються лише багатосторонніх договорів, оскільки у двосторонніх договоре вони не можуть бути. Якщо будь-яке положення обговорюваного договору не влаштовує членів парламенту, то вони мають право ни ратифікувати такий договір.

Разом з тим, якщо договір не передбачає інше, застереження мол;« бути знято в будь-який час  і для його зняття не потрібно згоди  держи ви, котра прийняла застереження. Зняття застереження повинно здійснюватись у письмовій формі, у якій давалася згода на його обов’язковість

4. Обмін ратифікаційними грамотами і документами про прийняття, затвердження або приєднання чи депонування таких грамот і документів є завершальною стадією у процесі укладення договорів.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом  ратифікації. При укладенні двосторонніх договорів обмінюються ратифікаційними  грамотами, а при укладенні багатосторонніх  договорів їх передають депозитарію. Вказані дії належним чином фіксують переважно у формі протоколу.

Обмін і передачу на зберігання ратифікаційних грамот здійснює міністр закордонних справ або його заступник, але найчастіше дипломатичний представник у відповідній державі або постійний представник при МО.

Стосовно прийняття  та затвердження договору необхідно  зауважити їх порівняно недавню появу у договірній практиці у середині XX ст. Застосування вказаних термінів надає урядам додаткову можливість розглянути договір, коли немає необхідності піддавати його конституційній процедурі ратифікації.

Приєднання  означає згоду на обов’язковість договору суб’єкта, котрий підписав його і, як правило, не брав участі у його підготовці. Правильніше було б говорити про те, що приєднання набуває юридичної сили після набуття договором чинності. Держави, які приєдналися, є рівноправними сторонами у договорі.

Набуття чинності договором означає, що він є юридично обов’язковим для сторін і породжує відповідні права та обов’язки. Однак на практиці чимало є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов’язує застосовувати його положення у певних випадках.

Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час війни зазначено: “Дана Конвенція буде застосовуватись її початком будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін, що знаходяться у конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення воєнних дій” (ст. 6). Звідси можна стверджувати, що терміни “набуття чинності” та “застосування договору” близькі за значенням, але не тотожні.

Усе залежить від  характеру договору та інших обставин. Зокрема, багатосторонні договори здебільшого  передбачають набуття чинності після  згоди на їх обов’язковість відповідної  кількості держав. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників і набула чинності лише з 27 січня 1980 р. Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях передбачила, що вона “набуває чинності через шість місяців після того, як у крайньому разі дві ратифікаційні грамоти будуть передані на зберігання” (ст. 58).

Чимало багатосторонніх  договорів передбачають відповідний  тор мін набуття чинності після  висловлення згоди на їх обов’язковість Зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців. Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок про те, що укладення договору та набуття ним чинності — це різні поняття.

Віденські конвенції  закріпили загальну норму, згідно з якою договір набуває чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь у переговори к (п. 1 ст. 24). Якщо цього не зроблено, то договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговоpax, на обов’язковість для них договору (п. 2 ст. 24).

Стосовно приєднання до договору, який набув чинності, передбачено, що він набуває чинності для відповідного суб’єкта з тієї дати коли він виразив згоду на обов’язковість договору, якщо у договорі не передбачено інше.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 p., договори після набуття ними чинності надсилають до Секретаріату ООН для реєстрації або для зберігання у справах і занесення до переліку, залежно від випадку, та для опублікування. Правовий акт реєстрації міжнародних договорів покликаний сприяти утвердженню гласності у міжнародних відносинах та покінчити з таємними договорами і таємною дипломатією. Згідно зі ст. 102 Статуту ООН, “будь-який договір і будь яка міжнародна угода, укладена будь-яким членом Організації після набуття чинності даного Статуту, повинні бути, при першій можливості, зареєстровані у Секретаріаті і опубліковані ним”. Реєстрацію міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, здійснюс міністерство закордонних справ України.

Згідно зі ст. 26 Віденської конвенції, всі чинні договори є обов’язковими для його учасників і повинні ними добросовісно виконуватися. Принцип дотримання міжнародних договорів («pacta sunt servanda») є одним із основних принципів міжнародного права. Вказаному принципу присвячено велику кількість спеціальної літератури, в якій більшість авторів зауважують, що, в умовах побудови світового порядку відповідно до верховенства права, принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань має незаперечне пріоритетне значення перед усіма іншими принципами, оскільки є основою такого порядку. Головне завдання цього принципу полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію інших принципів, і перш за все незастосування сили та співробітництва. Цей принцип охоплює не лише договори, а й звичаєві норми міжнародного права.

Сучасний зміст  принципу “pacta sunt servanda” відрізняється від попереднього насамперед тим, що він ґрунтується на таких важливих елементах, як законність та взаємність. Зокрема, взаємність вимагає виконання того, що прямо передбачено договором. А тому, незважаючи на порушення окремими державами основних принципів міжнародного права, котрі містяться у договорі, їх обов’язкова сила запишається незмінною.

Важливе місце  у забезпеченні виконання міжнародного договору належить принципу добросовісності, який протидіє зловживанню договором. У минулому було загальновизнаним, що держави вільно здійснюють свої міжнародні зобов’язання, керуючись лише принципом добросовісності. Як наслідок, держава сама обирала шляхи і засоби реалізації взятих на себе зобов’язань і при цьому визначала, якою мірою застосовувати договір у внутрішній правовій системі. Тепер це питання регулює як міжнародне право, так і право переважної більшості держав. Міжнародне право передбачає, що держава та МО не можуть посилатися на своє внутрішнє право заради виправдання невиконання договору.

Згідно зі ст. 28 Віденської конвенції про право  міжнародних договірні, договори не мають зворотної сили. Це означає, що положення договору не є обов’язкові для учасника стосовно будь-якої дії чи факту, котрі мали місце до дати набуття договором чинності, або щодо Луді.-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати.

Термін дії  договорів залежить від характеру  відносин, що регулюються ними, та намірів сторін. А тому залежно від терміну дії міжнародні договори можна класифікувати на три групи: строкові, безстрокові та невизначено-строкові. Найчастіше термін дії договору передбачено у тексті договору. Договір, що укладений на певний термін, автоматично припиняє свою дію з його закінченням, якщо сторони спеціально не домовляться про продовження цього терміну або відновлення дії договору на новий термін.

До безстрокових відносять здебільшого мирні договори, договори про кордони, про роззброєння.

Найчастіше укладають невизначено-строкові договори, в яких визначений певний термін дії, але при цьому він передбачає, що пісні цього терміну договір буде залишатися чинним доти, доки один із і ми і шків не заявить про свій намір денонсувати його.

Від продовження терміну дії договору (пролонгації) необхідно відрізняти відновлення дії договору — у випадку припинення або призупинення дії договору. Реновація (відновлення) договору може відбуватися автоматично (наприклад, після припинення воєнних дій), мовчазливо або через обмін нотами.

За сферою дії (у просторі) виокремлюють: універсальні договори, в яких передбачена участь держав усього світу; регіональні, в яких беруть участь держави певного регіону; локальні, сфера дії яких обмежена невеликою кількістю держав, та двосторонні договори.