- об'єднання зусиль усіх країн
світу для розв'язання глобальних
проблем;
- збільшення витрат держав світового співтовариства на подолання
насамперед екологічної кризи;
- створення за рахунок країн,
які заподіяли найбільшої шкоди
планеті, своєрідного фонду екологічної
безпеки з метою ліквідації
найзагрозливіших для довкілля
джерел небезпеки;
- посилення
відповідальності країн світового співтовариства
за збереження природи;
- стимулювання виробництва таких
зразків транспортних засобів,
техніки, які б не завдавали
шкоди довкіллю, забезпечували економію
всіх паливно-енергетичних ресурсів.
Складність
розв'язання глобальних проблем сучасності
не означає, що світова спільнота не усвідомлює
згубної небезпеки їх ігнорування, постає
питення пошуку найефективнішого комплексного
міждержавного підходу їх вирішення.
Розв'язання екологічних
проблем у сучасний період не може бути забезпечене
тільки національними заходами. Адже те,
що відбувається в одній державі, впливає
на екологічну ситуацію в інших. Крім того,
значна частина природних ресурсів та
інших об'єктів навколишнього середовища
знаходиться поза межами дії національної
юрисдикції (Світовий океан, Антарктика,
космічний простір). Вони інтенсивно використовуються
і зазнають значного антропогенного впливу,
що негативно відбивається на їх екології.
Транскордонний характер
має забруднення води і атмосферного повітря. Глобального характеру
набули проблеми руйнування озонового
шару Землі, зміни клімату, опустелювання,
вирубки тропічних лісів, збереження біологічного
різноманіття та природної спадщини людства.
До цієї ж групи належать і проблеми використання
та охорони мігруючих видів тварин, риб
та птахів.
В умовах
загального зростання населення
Землі створює напруженість і
проблема вичерпання як національних,
так і міжнародних природних
ресурсів. Вона загострюється нерівномірним
розміщенням цих ресурсів і нерівномірним одержанням дивідендів
від їх експлуатації. Це викликає стурбованість
бідних на життєво важливі природні ресурси
і недостатньо технічно розвинутих країн.
Перевіреним
засобом розв'язання цих та
інших глобальних екологічних
проблем є міжнародне співробітництво держав
у галузі охорони навколишнього середовища,
а нормативною базою такого співробітництва
- міжнародне право навколишнього середовища (Іnternational Епvironmental Law).
Усвідомлення
необхідності такого співробітництва відбулось у другій половині XIX століття.
Спочатку воно мало епізодичний характер
і стосувалось окремих природних об'єктів.
Угода про охорону морських котиків 1879
р. була одним із перших міжнародно-правових
актів природоохоронного характеру.
У
1913 р. вчені з 18 країн, у тому числі Росії,
провели у Берні (Швейцарія) першу міжнародну
конференцію з питань охорони природи.
Вона мала інформативний характер. На
ній була висловлена стурбованість станом
природи у світі й сформульовані пропозиції
про необхідність співробітництва держав
у цій галузі та розвиток пропаганди природоохоронних
ідей. Але ніякого конкретного документа
на конференції прийнято не було.
До загальної
дискусії звелась і робота
першого Міжнародного конгресу
з охорони природи, який відбувся у Парижі в 1923 році.
Попри
це, сама постановка питання на
конференції у Берні й на
конгресі у Парижі не залишилася
безрезультатною. У 1928 р. у Брюсселі
(Бельгія) було відкрито Міжнародне
бюро захисту природи. Його
функції були обмеженими та зводилися до збирання інформації про
природоохоронне законодавство і складання
переліку всіх національних парків і заповідників.
Але діяльність цього Бюро не залишила
помітного сліду.
Практично
не здійснювала природоохоронної
діяльності і Ліга Націй. Певною мірою це було пов'язано з тим,
що в цей час проблема охорони природи
на урядовому рівні ще не сприймалась
як глобальна для людства і нею опікувалися
здебільшого вчені та фахівці.
Наступний
етап у становленні міжнародного
екологічного співробітництва був пов'язаний з утворенням
ООН. У 1948 р. за активної підтримки ЮНЕСКО
на базі Брюссельського бюро було утворено
фактично першу міжнародну неурядову
природоохоронну організацію - Міжнародний
союз захисту природи (нині - Міжнародний
союз збереження природи та природних
ресурсів). Цей союз став організатором
багатьох міжнародних акцій з охорони
«живої» природи й ініціатором прийняття
ряду міжнародних документів у цій сфері.
На
початку 1960-х років до екологічних
проблем безпосередньо долучилася ООН. Резонансною подією стало прийняття
XVII сесією
Генеральної
Асамблеї ООН 18 грудня 1962 р. резолюції
«Економічний розвиток і охорона
природи». Вона акцентувала увагу
світової громадськості на проблемі
відносин суспільства і природи,
яка у той час почала різко загострюватися.
Держави
- члени ООН вказали на безпосередній
зв'язок природи і економіки,
підтвердили, що діяльність з
охорони природи, тобто збереження,
відновлення, збагачення і раціонального
використання природних ресурсів,
відіграє надзвичайно важливу роль в економічному
розвитку країн, і висловилися за розвиток
міжнародного природоохоронного співробітництва.
У червні 1972 р. у Стокгольмі
відбулася Конференція ООН з
навколишнього середовища. Вона
прийняла Декларацію принципів, План дій та деякі інші документи.
Пропозиції конференції були схвалені
Генеральною Асамблеєю ООН і стали початком
сучасного етапу міжнародного екологічного
співробітництва.
Ця конференція
знаменувала перехід від концепції
охорони природи до концепції охорони навколишнього середовища.
Охорона цього середовища була визначена
як комплексне, глобальне завдання для
всіх країн і світового співтовариства
в цілому. Вона започаткувала утворення
спеціального координаційного й організаційного
органу - Програми ООН з навколишнього
середовища (ЮНЕП).
Міжнародні
проблеми, пов'язані з охороною
і поліпшенням навколишнього
середовища, як проголошує 24-й принцип
Декларації Стокгольмської конференції,
слід розв'язувати в дусі співробітництва
всіх країн, великих і малих, на основі рівноправності.
Спеціальний
принцип - 22-й - стосується розвитку
міжнародного права навколишнього
середовища. Відповідно до нього
держави співробітничають із
метою подальшого розвитку міжнародного
права, зокрема відповідальності
й компенсації жертвам за забруднення
та інші види шкоди, завдані внаслідок
діяльності в межах їх юрисдикції, або
контролю за навколишнім середовищем
у районах за межами дії їх юрисдикції.
У 1981
р. під егідою ЮНЕП у Монтевідео
(Уругвай) була проведена спеціальна нарада урядових експертів
з розвитку права навколишнього середовища.
Вона прийняла відповідну програму дій
на перспективу. Нею, зокрема, було передбачено
удосконалення міжнародно-правового регулювання
відносин, що стосуються транскордонного
забруднення водних джерел і атмосферного
повітря, руйнування озонового шару землі,
компенсації шкоди, завданої екологічними
правопорушеннями.
У сучасний
період міжнародне право навколишнього
середовища складається з масиву
різноманітних за своїм характером міжнародно-правових документів. Станом
на 2003 р. до списку міжнародних договорів
у галузі навколишнього середовища, який
веде ЮНЕП, було включено 238 назв. Правознавці-екологи
називають значно більші цифри. За даними
М. Бринчука, зокрема, нині діє понад 2 тис.
багатосторонніх і 3 тис. двосторонніх
міжнародно-правових актів екологічного
характеру. Очевидно, що до цих актів віднесені
і ті, які лише частково стосуються екологічних
питань.
Водночас
у системі міжнародно-правової
охорони навколишнього середовища значно більшу регулюючу роль,
ніж на національному рівні, відіграють
принципи міжнародного права. У поєднанні
з правовими нормами вони визначають зміст
міжнародного права навколишнього середовища.
Міжнародне
право навколишнього середовища
- нова й одна з найбільш динамічних галузей
(підгалузей) міжнародного права. їй властиві
всі риси останнього. Проте міжнародне
право навколишнього середовища має і
свою специфіку, зумовлену насамперед
предметом правового регулювання.
Міжнародне право навколишнього середовища є галуззю міжнародного права, сукупністю
міжнародних принципів і норм, якими регулюються
суспільні відносини між його суб'єктами
щодо охорони навколишнього середовища,
використання природних ресурсів і забезпечення
екологічної безпеки в інтересах теперішнього
і прийдешніх поколінь.
З цього
визначення випливає, що предметом
міжнародного права навколишнього
середовища є екологічні відносини,
що складаються між відповідними
суб'єктами у сфері їх взаємодії
з навколишнім середовищем та його елементами.
До об'єктів міжнародного права навколишнього середовища
належать: а) навколишнє середовище як
цілісна природно-антропогенна система,
з якою зв'язані саме життя на Землі, умови
життя і добробут людей у будь-якій країні
світу; б) природні ресурси та об'єкти як
складові навколишнього середовища.
Останні
у свою чергу поділяють на:
а) природні ресурси та об'єкти,
що перебувають поза межами
дії національної юрисдикції (Світовий
океан, Антарктика, навколоземний
космічний простір тощо); б) природні ресурси та об'єкти, що
поділяються двома або більше державами
(прикордонні ріки і озера, популяції мігруючих
видів тварин, риб, птахів тощо); в) природні
ресурси та об'єкти, що перебувають під
національною юрисдикцією, використання
яких зачіпає інтереси інших держав або
світового співтовариства в цілому.
Суб'єктами міжнародного права навколишнього середовища
виступають безпосередньо держави, міжурядові
і неурядові організації, а у передбачених
цим правом випадках - також юридичні й
фізичні особи, пов'язані з міжнародною
екологічною діяльністю.
За
своєю спрямованістю можна виділити
кілька головних засад дії
аналізованого права: а) запобігання
забрудненню та іншим формам
деградації навколишнього середовища;
б) встановлення на міжнародному рівні режиму раціонального
природокористування; в) забезпечення
прав людини на безпечні умови життя в
оточуючому її навколишньому середовищі.
До
цих засад також належить організація
міжнародного екологічного співробітництва
на універсальному і регіональному рівнях. Міжнародне
право навколишнього середовища, з одного
боку, є правовою основою такого співробітництва,
а з іншого - відповідне співробітництво
виступає організаційною формою реалізації
міжнародного права навколишнього середовища.
Ці та інші засади функціонування
міжнародного права навколишнього середовища
виявляються в його принципах. Вони поділяються
на загальновизнані принципи міжнародного
права і спеціальні, галузеві принципи
міжнародного права навколишнього середовища.
Загальновизнані принципи
міжнародного права стосуються всіх його підгалузей, у тому
числі міжнародного права навколишнього
середовища. Основні з них закріплені
у Статуті ООН. До них належать принципи:
суверенної рівності держави; добросовісного
виконання міжнародних зобов'язань; мирного
вирішення спорів; незастосування сили
або погрози силою; співробітництва держав;
невтручання у внутрішні справи держав;
непорушності державних кордонів; територіальної
цілісності; поваги прав і свобод людини
та деякі інші.
Спеціальні (галузеві)
принципи міжнародного права навколишнього середовища найбільш повно зафіксовані у Стокгольмській
декларації з навколишнього середовища
(26 принципів) і Декларації Ріо-де-Жанейро
з навколишнього середовища і розвитку
(27 принципів). Вони також відображені
у Всесвітній хартії природи та інших
актах міжнародного права навколишнього
середовища.
До цих принципів, зокрема,
належать:
- -право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, її відповідальності за охорону і поліпшення навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь;
- -суверенітет держав над власними природними ресурсами та їх раціональне використання;
- -стабільний розвиток, що передбачає екологізацію економічного і соціального розвитку;
- екологічна безпека держав на засадах взаємного
співробітництва;
- -перестороги в екологічній діяльності;
- -екологічне співробітництво держав на засадах рівноправності;
- -скоординований підхід до планування й управління в галузі охорони навколишнього середовища;
- -ефективна і динамічна роль міжнародних організацій у галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища;
- -наукова обґрунтованість екологічних заходів;
- -контроль за додержанням узгоджених між державами екологічних вимог;
- -доступ громадськості до екологічної інформації й розв'язання екологічних проблем;
- -поширення екологічної інформації та відповідних знань серед населення;
- -відшкодування шкоди, завданої довкіллю, зокрема на засадах «забруднювач платить»;
- -мирне врегулювання екологічних спорів між суб'єктами міжнародного права навколишнього середовища;
- -міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення.