Джерела сучасного публічного міжнародного права

 

Призначення принципів права:

 

— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

 

— забезпечувати однотипне формулювання норм права;

 

— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

 

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принципів права (в одних склалося поняття «загальних принципів права», у інших — ні), усі вони в демократичних суспільствах спираються на загальну основу принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародному рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав — членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні

 

принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.

 

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності змісту. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдські цінності.

 

Загальні принципи права:

 

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

 

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

 

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед законом, рівний захист у суді.

 

Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного обов'язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здійснювати такий захист);

 

- взаємна відповідальність держави  та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

 

4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших  ціннісних характеристик права, домінування у

 

формуванні та функціонуванні правової системи природних не-відчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, особисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку особи.

 

5. Принцип демократизму  

знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

 

6. Принцип законності виражається  у вимогах:

 

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

 

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом (див. § «Зловживання правом»);

 

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.

 

Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції та аксіоми (про презумпції див. у § «Презумпції»).

 

Принципи права слугують загальними орієнтирами у право-творчості та правозастосуванні.  

Допоміжні засоби для визначення змісту норм міжнародного права

На думку окремих фахівців, допоміжні джерела міжнародного права — резолюції міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та арбітражів, внутрішньодержавні закони, рішення національних судів, доктрини — не є джерелами права, оскільки не вважаються результатом процесу створення міжнародно-правових норм. Ці фахівці твердять, що процес формування договірних норм міжнародного права та відповідних норм, що базуються на звичаях, складається з двох етапів: на першому узгоджується волевияв держав щодо правил поведінки, а на другому ці правила визначаються як міжнародно-правова норма.

Якщо виходити з того, що допоміжні джерела міжнародного права не є власне джерелами, то постає питання про їх правову природу. Фахівці зазначають, що так звані допоміжні джерела або є певними стадіями у процесі утворення міжнародно-правових норм, або впливають на перебіг зазначеного процесу, або допомагають встановити існування чи зміст норми міжнародного права. (59) 10:44:16 

Інші можливі джерела міжнародного права  

Варто зазначити, що питання про джерела міжнародного права не є настільки простим, яким воно видається з першого погляду і з позиції його формулювання. Адже кожен читач, який хоч більш-менш знайомий з основними проблемами сучасного міжнародного права, переконаний у тому, що ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН не дає вичерпного переліку джерел міжнародного права. Вказана стаття закріплює положення про те, якими джерелами користується у своїй діяльності Міжнародний суд ООН. Стосовно інших відносин, то вони знаходять своє пояснення в чинній правовій доктрині, яка значною мірою є суперечливою з огляду на їх різні походження.

Після Другої світової війни практика держав у сфері міжнародних відносин докорінно змінилася, не кажучи про зростаючу кількість самих суб'єктів міжнародного права. Головною проблемою, що віддзеркалює зростаюче значення держав "третього світу" і рівня деєвропеїзації світового порядку, є питання про роль резолюцій і декларацій Генеральної Асамблеї ООН.

Деякі з резолюцій Генеральної Асамблеї зобов'язують органи і держав - членів ООН. Інші, однак, не мають такої юридичної сили і є рекомендаціями, котрі відрізняються між собою неоднаковим рівнем підтримки більшості членів ООН. Такий стан е віддзеркаленням концепції, згідно з якою Генеральна Асамблея принципово повинна бути парламентарним додатковим органом, а рішення із зобов'язальним характером повинна приймати Рада Безпеки ООН.

Але як показала практика, ситуація дещо ускладнилася. Генеральна Асамблея прийняла велику кількість різних резолюцій і декларацій. Таким чином, неминучим було те, що ці документи будуть впливати на напрями розвитку звичаєвого міжнародного права.

Спосіб, за допомогою якого окремі держави голосують у Генеральній Асамблеї, а також висловлення їхніх позицій при таких ситуаціях засвідчують практику держав та їхнє розуміння права. У випадку, коли певна держава послідовно голосує проти расової дискримінації, вона не може у подальшому ігнорувати існування звичаю, що засуджує расову дискримінацію, котрий може навіть перетворитися у звичаєву норму, яка зв'язує цю державу.

Якщо більшість держав послідовно голосує за прийняття резолюції чи декларації з певного питання, це перетворюється до рівня практики держав, що може привести до появи нової обов'язкової правової норми за умови, що можна буде довести існування "opinio juris". Для прикладу можна навести декларацію I960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам (яка була прийнята без жодного голосу проти і при дев'яти, що утрималися), котра означала перетворення концепції самовизначення з політичної та моральної категорії у суб'єктивне право, яке було матеріалізоване у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права 1970 р.  

Деякі резолюції, такі, як Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору від і 13 грудня 1963 p., можна також розглядати як приклад практики держав, котра веде або приводить до появи норми звичаєвого права. Як і у випадку конститутивної практики, такі резолюції можна використати для підтвердження існування "opinio juris" або еволюції у напрямі "opinio juris" без якої звичай не може виникнути. Залежно від обставин, резолюції можна розглядати як авторитетну інтерпретацію загальних засад Статуту ООН з боку Генеральної Асамблеї.

Такі резолюції можуть прискорити процес легалізації практики держав і тим самим уможливлювати швидку адаптацію звичаєвого права до сучасних міжнародних відносин.

Разом з тим, необхідно пам'ятати проте, що існує певна небезпека утому, щоб надавати обов'язковий юридичний характер усім актам, котрі приймає Генеральна Асамблея. Резолюції нерідко є результатом політичних компромісів та домовленостей, а будучи утвореними у такий спосіб, вони не можуть мати загальнообов'язкову юридичну силу.

Інколи наводять багато загальних аргументів, що такий механізм чи документ, котрий не має обов'язкового характеру, відноситься до "м'якого права". Вказаний термін засвідчує, що цей механізм чи постанова не є "правом", однак має таку вагу в загальній системі міжнародного правопорядку, який заслуговує на увагу. Необхідно зауважити, що "м'яке право" не є правом у буквальному розумінні, адже такий документ не повинен бути зобов'язуючим актом, але може впливати на міжнародну політику. Найкращим підтвердженням цьому є Заключний акт НБСЄ 1975 р. в Гельсінкі. Він не був офіційним договором, однак його вплив на Центральну і Східну Європу з питань ролі та значення міжнародних прав людини виявився незаперечним. Деякі галузі міжнародного права використовують поняття "м'яке право", яке розглядається як важливе, хоч і не має зобов'язуючого характеру інструменту. Сюди можна віднести міжнародне економічне право або міжнародне право охорони навколишнього середовища.

У певних випадках односторонні акти держав можуть спричиняти виникнення міжнародних правових зобов'язань. Однак для цього повинні бути певні підстави, котрі зводяться до того, що такі акти мають виражати суверенну волю держави та передбачати відповідні зобов'язання, що вона бере на себе і звертається з цього приводу до світового співтовариства. Для прикладу, це може бути проголошення нейтралітету або без'ядерного статусу держави.

Для одностороннього акту важливі три елементи: 1) прояв суб'єкта міжнародного права; 2) незалежність стосовно інших проявів волі; 3) правові наслідки, що відповідають виявленій волі, ніколи не включають зобов'язання для третіх держав.

Сучасна доктрина міжнародного права до односторонніх юридичних актів включає такі: нотифікація, визнання, відмова, обіцянка, завірення. Односторонні акти держав можуть бути поділені на три групи: 1) акти, що створюють нові зобов'язання для держави, яка їх декларує; 2) акти, що підтверджують і забезпечують права держави; 3) акти, згідно з якими держава відмовляється від певних суб'єктивних прав у будь-якій сфері.

Особливість односторонніх актів як джерела сучасного міжнародного права полягає в тому, що зобов'язання, котрі містяться в них, мають характер зобов'язань "erga omnes", тобто вони звернені не до якоїсь певної держави, а до всього міжнародного співтовариства держав.

Якщо в традиційній доктрині та практиці міжнародного права принцип "pacta sunt servanda" вважається єдиною основою майже всіх видів міжнародно-правових зобов'язань, то в сучасному міжнародному праві не існує будь-якої імперативної норми, котра б забороняла державам брати на себе зобов'язання в односторонньому порядку.

З одного боку, деякі дії держав, такі, як ратифікація, прийняття і затвердження договору, містять у собі формальні ознаки одностороннього акту. Але вони е необхідними елементами процесу укладення міжнародного договору чи набрання ним чинності. І якщо інша сторона не  

вчинить аналогічних дій (актів) у відповідь, ці акти не матимуть юридичної сили.

З іншого боку, якщо право зробити застереження чи здійснити односторонню денонсацію договору передбачено в тексті договору, то ці односторонні акти матимуть правовий ефект і їх можна вважати дійсними односторонніми актами, передбаченими договором.

Таким чином, односторонні акти держав відіграють важливу роль у виробленні та застосуванні договірного права.  

Кодифікація міжнародного праваКодифікація - процес систематизації чинних норм, що знімають суперечності, що заповнюють прогалини, що заміняє застарілі норми новими.

З цього видно, що кодифікація є правотворчий процес. Прийнято розрізняти кодифікацію офіційну, що здійснюється державами, їх організаціями, і неофіційну, вироблену без участі держав громадськими організаціями, приватними особами. Громадська організація - Міжнародний комітет Червоного Хреста - підготувала проекти кодифікації гуманітарного права збройних конфліктів. На їх основі дипломатичні конференції взяли чотири Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни та два Додаткових протоколи до них 1977

Головною різновидом неофіційною кодифікації є доктринальна кодифікація, що здійснюється вченими або їх організаціями. Такого роду кодифікація відігравала й продовжує відігравати важливу роль. Власне, сьогодні будь-яка кодифікація у тій чи іншій мірі є доктринальної, оскільки не може здійснюватися без участі вчених.