Автор работы: Пользователь скрыл имя, 21 Марта 2015 в 14:30, реферат
Народження дитини становить репродуктивну функцію сім’ї, одну з найголовніших її функцій. У сім’ї батьки і діти наділені певними правами та обов’язками. Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст.121 Сімейного кодексу України, звичайно ж стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Вступ
Право на штучне запліднення в системі репродуктивних прав.
Проблемні питання правового регулювання відносин при застосуванні штучного запліднення.
Судова практика Європейського суду з прав людини у сфері відносин штучного запліднення (справа «S. H та інші проти Австрії» (2010) та «Еванс проти Сполученого Королівства» (2007)).
Висновок
Список використаних джерел
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ.В.ГЕТЬМАНА»
Кафедра цивільного та трудового права
Реферат на тему:
«Проблемні аспекти правового регулювання відносин при застосуванні штучного запліднення»
Київ 2014
План
Вступ
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Народження дитини становить репродуктивну функцію сім’ї, одну з найголовніших її функцій. У сім’ї батьки і діти наділені певними правами та обов’язками. Права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст.121 Сімейного кодексу України, звичайно ж стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Як відмічається в літературі, важливим для визначення походження дитини є факт кровної спорідненості батьків і дітей, і він є визначальним. Даний факт є основоположним протягом певного періоду часу. Але сучасна медицина дозволяє розділити кровну (генетичну) спорідненість і народження дитини, тому виникає необхідність визначення нових правовстановлюючих фактів походження дитини.
Більшість осіб, які створили шлюб, вступивши у сімейні правовідносини, не зустрічаються у процесі спільного життя із труднощами, які пов’язані з неспроможністю до дітонародження, в повному обсязі реалізовуючи своє неособисте немайнове право, гарантоване Сімейним кодексом України – право на батьківство та материнство. Проте, трапляються випадки, коли подружжя не в змозі природним шляхом народити дитину, у зв’язку з наявністю вродженої або набутої хвороби. Вихід у цій ситуації залежить від вольового рішення подружжя, і якщо вони прагнуть реалізувати своє право на батьківство (материнство), то законодавець їм дає таку нагоду – використавши так званий «інститут допоміжних репродуктивних технологій».
1.Право на штучне запліднення в системі репродуктивних прав
Pепродуктивне право людини — це право самостійного ухвалення рішення щодо кількості власних дітей, інтервалів між їхнім народженням, штучногопереривання вагітності в законодавчо визначені терміни, використання допоміжних репродуктивних технологій у випадках неможливості мати дітей природнім способом.
Штучне запліднення – це один з способів репродуктивних технологій, який полягає у штучному введені донорського матеріалу (сперми або яйцеклітини) у статеві шляхи жінки. Репродуктивна медицина розвивається швидко й інтенсивно. Лише трохи більше 20 років пройшло з дня успішно проведеного вперше в Україні запліднення жіночої яйцеклітини ін вітро (ЗО листопада 1984 року - Ф.В. Дахно). Перша в Україні дитина після запліднення ін вітро (ЗІВ) народилася 19 березня 1991 року.
В минулому проблема безпліддя вирішувалась досить швидко – це було підставою для розлучення, але зараз, в сучасному суспільстві, пари прагнуть подолати її допомогою медичного втручання. Одним з таких способів вважається штучне запліднення.
Сімейний кодекс України у главі 12 передбачає правові наслідки застосування штучного запліднення та імплантації зародка (визначення походження дитини), зокрема, встановлюючи правила визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка (ст.123 СК України), та правило про неможливість оспорювання батьківства батьком дитини, якщо він дав згоду на штучне запліднення своєї дитини (ч.5, ст.136 СК України), а також аналогічне правило у випадку виникнення спору про материнство (ч.2, ст.139 СК України).
Зазначені законодавчі акти створюють правові засади реалізації права на:
Можливість здійснення штучного запліднення штучного запліднення (in vitro) також передбачена у п.7 ст. 281 ЦКУ, а також у ст.48 Основ законодавства про охорону здоров’я. Здійснення штучного запліднення відбувається за проханням повнолітньої жінки на підставах та в порядку, встановленими Міністерством охорони здоров’я України, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Штучне запліднення жінки здійснюється методом інсемінації жінки спермою чоловіка (донора).
Похідним від штучного запліднення є перенесення зародка в організм жінки (імплантація ембріона). Здійснення імплантації ембріона здійснюється також за проханням повнолітньої жінки на підставах та в порядку, встановленими МОЗ, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Перенесення зародку в організм матері здійснюється методом екстракорпорального запліднення та перенесення ембріона у порожнину матки.
2. Проблемні питання правового регулювання відносин при застосуванні штучного запліднення
Основною проблемою у сфері регулювання відносин при застосуванні штучного запліднення є те, що на даний період не існує достатня кількість нормативно-правових актів, які б регулювали дане питання. В законодавстві України и досі не має чіткого визначення поняття репродуктивних прав.
У медичній літературі панує думка, що контроль з боку держави за виконанням законодавства у сфері репродуктивного здоров'я та планування сім'ї, на жаль, є малоефективним, оскільки недостатнє і нестабільне фінансування заходів стримує досягнення бажаних результатів. Цю тезу можна доповнити тим, що проблема репродуктивного здоров'я криється не лише в недостатньому фінансуванні, але і в нечіткому законодавчому врегулюванні та відсутності механізмів реалізації суб'єктивних прав пацієнтів. Теоретичні розробки вітчизняних та закордонних дослідників медичного права, а також необхідність врегулювання відносин у суспільстві з приводу репродуктивного здоров'я населення стали підставою для розробки законопроектів "Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення", "Про охорону репродуктивного здоров'я".
Відносини при застосуванні штучного запліднення регулюються ст..48 Основ законодавства про охорону здоров’я. В цій статті зазначено, що застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. На реалізацію цієї статті було прийнято Наказ МОЗ «Про затвердження умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» від 4 лютого 1997 року. На даний момент Наказ втратив чинність, але в ньому детально регулювались питання щодо відносин при застосування штучного запліднення подружжям.
Оскільки подружжя дає згоду на проведення операції з штучного запліднення, на нього покладається ризик про можливі наслідки, а також зобов’язання не пред’являти претензії до лікарів і керівника закладу у разі відсутності ефекту від застосування даного методу.
Подружжя має право на інформацію про процедуру штучного запліднення та медичні і правові аспекти її наслідків, результати медико-генетичного обстеження донора, його зовнішні дані, національність, використання дружиною призначених гормональних препаратів та інших медикаментів та інше. Також законодавством передбачено право утримання ембріона під медичним контролем до моменту перенесення їх дружині, добір персоналом ембріона які найбільш придатні для перенесення, перенесення відібраного ембріона дружини, про можливі ускладнення, що виникають при застосуванні методу, про додаткові оперативні заходи, в яких може виникнути потреба при виконанні процедур.
На сьогоднішній день, ці права подружжя не є закріпленими належним чином, а також не має ніякого регулювання прав дитини, потреба в реалізації яких може виникнути в майбутньому.
Не всіма дослідниками на сьогоднішній день підтримується і вважається оптимальним представлене в Основах законодавства України про охорону здоров'я формулювання про право кожної дієздатної жінки на штучне запліднення й імплантацію ембріона. Важливо передбачити правові гарантії можливості здійснення тих або інших репродуктивних технологій для людей, які дійсно потребують такого втручання за медичними показаннями. Так, професор М. Малеїна щодо штучного зародження дітей зазначає, що "здатній до природного народження дітей жінці (або подружжю) ця операція не проводиться. Це не прирівнюється до відмови в наданні медичної допомоги, оскільки жінка, здатна мати дітей, здорова і не має потреби в такій допомозі. Необґрунтоване збільшення кількості подібних операцій ускладнить надання медичної допомоги в інших, дійсно необхідних випадках, і призведе до зайвої витрати сил і засобів органів охорони здоров'я. Необмежене здійснення штучного запліднення здатне певною мірою знецінити соціальне значення родини, материнства, батьківства". Справді, в цьому питанні доцільно орієнтуватися на загальномедичні критерії, відповідно до яких повинні існувати визначені показання для того або іншого медичного втручання.
Відповідно до ст. 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватись на повазі до прав дитини та її людської гідності. У ст. 123 Сімейного кодексу України визначено, що у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. Оспорювання материнства у такому випадку не допускається. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка дала згоду на штучне запліднення своєї дружини. У даному випадку не виникає сумнівів походження дитини від осіб, які записані її батьками, але її біологічні дані, зокрема генетичне походження, буде іншим. Тут вбачається негативний правовий наслідок, що може виникнути у майбутньому - при укладенні шлюбу, адже можна резюмувати такий збіг обставин, при якому майбутнє подружжя матиме спільне біологічне походження. Стаття 39 Сімейного кодексу України закріплює, що шлюб зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою є недійсним. Анулювання актового запису провадиться за заявою заінтересованої особи.
Невирішеними проблемами правового регулювання штучного запліднення на сьогодні є:
Також, існує декілька проблем у регулюванні відносин у разі застосування штучного запліднення яйцеклітини з наступним поміщенням ембріона в порожнину матки іншої жінки (сурогатної матері). На думку представників Української асоціації репродуктивної медицини, сурогатне материнство - це метод лікування безпліддя, при якому ембріон, отриманий від генетичних батьків, переноситься в порожнину матки іншої жінки1. У вітчизняному законодавстві це питання недостатньо врегульовано. Відповідно до Положення про запліднення in vitro і трансплантацію ембріонів (ВМА, 1987) у випадку, якщо доросла жінка не має матки, може бути використаний метод так званого замісного, чи сурогатного, материнства, якщо це не заборонено відповідними законами чи етичними правилами Національної медичної асоціації чи інших відповідних медичних організацій. У міжнародному стандарті закріплено необхідність отримання добровільної інформованої згоди від сторін, які беруть участь у такому методі.
Основи регламентації цієї проблематики закладено у Сімейному кодексі України. Стаття 123 Кодексу передбачає, що у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Материнство за таких підстав оспорюванню не підлягає (п. 2 ст. 139 Сімейного кодексу України).
Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. (далі - Правила), містять положення, відповідно до якого реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Згідно п. 2.2 Правил реєстрація народження дитини жінкою (донором), провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на її запліднення. У цьому випадку одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом письмова згода жінки (донора) на запис подружжя батьками дитини. При цьому в графі "Для відміток" робиться відповідний запис: "Матір'ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження є громадянка (прізвище, ім'я, по батькові)".