Культура мовлення лікаря

5. Здійснювати органічне  керування власним самопочуттям  у проведені бесіди з пацієнтом  (рівний емоційний настрій, здатність  до керування самопочуттям, незважаючи  на несприятливі обставини, тощо).

6. Домагатися продуктивності  спілкування.

7. Мова повинна бути  не перенасичена медичними термінами.

8. Міміка виразна, емоційно  доцільна, тобто повинна відповідати  емоційному настрою пацієнта.

Велике значення в словесному спілкуванні з пацієнтом займає звукова культура голосу. Розмова  і голос, як дзеркало, відображають культуру людини, тому лікарю необхідно  стежити не тільки за тим, що говорить, але і як говорить. Усі його зусилля  допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені  під час опитування. Спілкування  лікаря з хворим – це бесіда обопільно  зацікавлених людей, мета яких – перемогти  недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб  залишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це в свою чергу  необхідно для подолання в  бесіді з пацієнтом цілком природної  його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба  супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Воно може підбадьорити, стати “щитом і бальзамом для ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіпливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Особливого інтонаційного  інтересу набувають такі короткі  і виразні слова, як “так” і  “ні”. Ці слова інколи містять неглибокий і не завжди розкритий зміст.

Між “що сказати” і “як  сказати” не існує альтернативи. І  все ж принцип “не нашкодь” вимагає від лікаря бути особливо уважним, обреженим у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний  діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи не казати. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не можна  забувати, що найменша двозначність у  мовленні лікаря може травмувати хворого. Часто можна чути в розмові  медичного персоналу такі висловлювання: “наш хворий”, “не наш хворий”, “цікавий хворий”, “дивний хворий”  або “швидка допомога привезла одні шлунки”. Медична сестра перед ін’єкцією, оглядаючи руку хворого, скрикує: “У Вас же немає вен!” “А де ж  вони?” – зі страхом питає  хворий. Консультант на обході: “Тут немає селезінки…” і т.д.

Не слід висловлювати думки  з приводу попереднього діагнозу. Такі, наприклад, відкрито травмуючі  вислови, як: “Вам необхідно терміново  лягати в лікарню”, “стан Ваш  дуже серйозний”, “схоже на пухлину”, “захворювання Ваше майже невиліковне”, “хворіти вам доведеться ще дуже довго” і т.д. можуть мати катастрофічні  наслідки для хвороби. Біля ліжка  хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервувати в очікуванні чогось несподіваного. Адже з окремих, випадково кинутих  слів, можна зробити неправильні, спотворені висновки. Під час огляду хворого і розмови з ним  лікар не повинен проявляти негативні  емоції. Як би він не був вражений неочікуваними обставинами, що відкрились під час обстеження, не потрібно цього показувати хворому.

Односкладні і багатозначні вигуки на зразок: “О-го”, “У-гу!”, “М-да-а” лякають хворого і можуть бути джерелом ятрогеній. Адже хворий прислуховується  не тільки до слів, але і до відтінку, голосу лікаря, прагне прочитати свій вирок у його очах.

Є слова-табу, які необхідно  виключити із словника медика. Насамперед це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання  до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і побутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, астматик, пневматик, гастритик  та ін. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

“Не страшно вмерти, а  страшно вмирати”, – говорив  перед смертю великий російський поет Некрасов. Розуміючи, що його чекає, він все ж хотів почути слова  втіхи, слова надії, які так потрібні хворій людині. Недарма Вольтер наголошував  на тому, що: “Надія на одужування –  половина одужування”, адже дуже легко  відняти у хворого надію випадково  кинутою фразою. Г.А.Захарін строго застерігав у таких випадках: відкривати хворому всі підозри, які виникають  у лікаря, – завжди помилка, а  інколи і злочин.

Доступність медичної інформації до населення, а також широка інформованість про проблеми і досягнення в медицині, схильність до самолікування, збільшений інтерес до наукових методів дослідження  та лікування вносить певні труднощі до процесу спілкування лікаря і  пацієнта.

Н.О.Магазаник звертає  увагу на пацієнтів, які не бажають  виписуватись зі стаціонару та хворих, що вмирають, і зауважує: що “спілкування з такими пацієнтами має свої особливості. Бувають випадки, коли пацієнт неодноразово звертається до лікаря і повідомляє, що стан його здоров’я не покращується. У такій ситуації пошук нових засобів лікування буде даремний, адже хворий приходить не за ними. Він шукає людину, з якою можна було б поспілкуватися, вилити їй душу. Така бесіда не займе багато часу, інколи досить самопочуття, наявність болю, кашлю. Якщо лікар зможе це зрозуміти, то у хворого зникне роздратування, з’явиться співчуття та розуміння”.

Неабияке значення у мовленнєвому етикеті лікаря має так звана  “пошанна множина”, тобто звертання  до хворого на “Ви”. Адже звертання  на “ти”  – не що інше, як панібратство, фамільярність. Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу  до людини перевіряється вже на першому  курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто  небіжчик стає об’єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для  інших – вияв юнацького скептизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше наполягають на тому, щоб називати труп “фізичним тілом”. Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Сила словесного переконання  подеколи не може порівнятися з дією навіть найефективніших медикаментів. Однак користуватися словом потрібно обережно, з добром. Необхідно знати, що, кому й коли говорити. При цьому  потрібно враховувати психологічні особливості хворого, його стан, діагноз  захворювання.

Лікар завжди повинен пам’ятати  настанови видатного хірурга  Стародавньої Індії Суперута, який говорив: “Йдучи до пацієнта, заспокій свої думки і почуття, будь добрим і людяним, не шукай в своїй  роботі користі… Нехай гуманність стане твоєю релігією!!!”. Ці слова  потрібно б запам’ятати кожному  лікарю.

Отже, слово у мовленні лікаря відіграє виключно важливу роль.  Недаремно Гіппократ говорив: «Існує три типи лікарів. Один з них лікує  травами, другий ножем, третій словом. То звернімося до того, хто лікує  словом, адже лікуючи тіло, він лікує  і душу.» 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990.
2. Болтарович Ф.Є. Українська народна медицина. – К.: Абрис, 1994.
3. Ділова українська мова. Методичний посібник для студентів 1-го курсу медичного інституту. – Чернівці, 1996. – С. 29-30.
4. Золотухін Г.О., Литвиненко Н.П. Фахова мова медика. – К.: Здоров’я, 2002. – С. 5-15.
5. Корнілка О.М. Мистецтво гречності. – К., 1995.