Культура мовлення лікаря

План:

Вступ………………………………………………………………..3

1. Культура мовлення лікаря…………………………………..4
2. Мовна майстерність………………………………………....6
3. Культура мовлення…………………………………………..8
4. Мовленнєвий етикет лікаря………………………………..10
5. Професійна мова лікаря…………………………………....12

Висновок…………………………………………………………..17

Список використаної літератури……………………………....18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу спілкування, засобу вираження  думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам. Мова – наше національне  багатство, тому на перший план виходить питання культури мови. Серед них  головними є питання оволодіння правилами граматики, правопису, вимови й наголошення. Величезне значення має також вивчення й правильне  використання мовних засобів вираження  думки залежно від мети й змісту висловлювання. Правильність мови –  це насамперед дотримання тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови.

Виконання вузькопрофесійних  обов’язків лікаря вимагає умінь  і навичок усномовного спілкування, адже мовна поведінка медика великою  мірою впливає на хворого, його реакцію  на свою психологічну настанову, його реакцію на свою хворобу, а отже, і на її перебіг, успіхи профілактики і лікування. Тому лікареві треба  володіти культурою мовлення, культурою  конструктивного діалогу та полілогу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Культура мовлення лікаря

Культура мовлення - це розділ науки про мову, що розглядає питання  додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в мовленні.Вкультурі мовлення виділяють:

• правильне мовлення;

• мовна майстерність.

Правильне мовлення - це додержання усталених мовних норм української літературної мови.З цієї точки зору мова може розцінюватися як правильна (норма), так і неправильна (помилка).Українська мова- нормована.

Норми (від лат. norma- правило, взірець) - це сукупність визначених правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання граматичних форм, складання речень та ін.Норми сучасної лікарської мови поділяються на фонетичні, лексико- фразеологічні, словоскладальні, морфологічні, синтаксичні і стилістичні.

Вони устанавлюють:

• фонетичні - правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в фонетиці і орфіоепії);

• лексико-фразеологічні - норми вживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

• слово-складальні- правила складання слів і способів їх творення (вивчаються в словотворенні);

• морфологічні - норми вживання слів у випадку їх видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова - вивчаються в морфології);

• синтаксичні - правила побудування так званих синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

• стилістичні - норми використання різними мовними стилями властивих їм мовних засобів (вивчаються в стилістиці).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мовна майстерність

Мовна майстерність - це володіння  здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на письмі своїх думок та відношень.Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори видатних українських письменників. Доречність та недоречність вибору тих чи інших мовних засобів для створення більшої виразності вивчається в стилістиці та культурі мовлення.

Культура мови якнайщільніше  пов‘язана з дотриманням літературних норм слововживання – з семантично  точним і стилістично доречним вибором  слова, з граматично й стилістично  правильною сполучністю слів.До порушення  норм слововживання може призвести  змішування близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням  і змістом слів(паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального  стилю, нерозуміння буквального  значення рідковживаних чи застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм сполучності тощо. Кожна освічена людина має дотримуватись  культури своєї мови, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні  не допускати мовних помилок у  своїй сфері діяльності.

Як наголошується в  довіднику “Культура української  мови”, літературно правильні в  цілому слова, вислови, якими користуємося, не завжди забезпечують нормативність  нашого мовлення. Щоб порозумітися, мало знати окремі лексеми, треба  вміти поєднувати їх, правильно відтворювати сказане на письмі. У дотриманні літературних норм є чимало труднощів, які незрідка призводять до помилок. Вони особливо помітні в мові засобів  масової інформації, а також в  усному мовленні. Існує два типи норми: однозначна (опановувати мову, але освоїти родовище; оплатити проїзд, але платити за проїзд, два поверхи, але п’ять поверхів; велика різниця, а не дві великі різниці тощо) і варіантна (бути в жеку і бути в ЖЕК; два великі яблука і два великих яблука; імунітет, стійкість проти хвороб і до хвороб). Керуючись принципом “Як правильно?”, ми дотримуємося, по суті, однозначної норми, яка обов’язкова для мови взагалі, власне, для всіх її стилів. Проте є ще норми, котрих ми дотримуємося, виходячи з принципу “Як краще?”. Це різновид варіантної норми. Порівняйте: нейтральне стати птахом і поетичне обернутися птахом; нейтральне нагородити і книжне, урочисте удостоїти. Обидва типи норми також враховують, перекладаючи тексти українською мовою. Так, російською кажемо мероприятие, а нашою тільки захід; значимый передається як значущий (не значимий); совпадать — збігатися (не співпадати). Перекладаючи вислів точно такой же, беруть до уваги стиль, де він ужитий. Приміром, поряд із більш нейтральним такий (отакий) самий, достоту такий в усному мовленні використовують такий самісінький.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Культура мовлення

Мовлення — процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктив. прояв мови. Поняття мовлення. охоплює такі конкретні аспекти мови, як усне висловлення вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції, письмова фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письмове відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. Мовлення як загальний процес суспільної мовної діяльності складається з індивідуальних актів мовлення кожного члена мовного колективу. Оскільки індивідуальні акти мовлення є носіями певної конкретної інформації, розрахованої на свідоме сприйняття іншими членами мовного колективу, поняття мовлення охоплює також конкретну семантику кожного висловлення — усного чи писемного. У сучасній лінгвістиці поняття мовлення слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур. одиниць мови — фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб’єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість мовлення і пасивність, статичність, об’єктивність, сусп. закріпленість, обов’язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з мовленням. як один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. Мовлення ж нерідко розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді мовлення. Об’єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз’єднані в просторовому і часовому відношеннях варіанти структур. одиниць мови, систем. характер яких проявляється в подібностях і відмінностях конкр. висловлень (явищ мовлення) при їх зіставленні.

Як реальний конкретний прояв мови в цілому мовлення. є явищем набагато складнішим і піддається дослідженню значно важче, ніж абстрактна мовна система. На відміну від парадигматичного характеру мовної системи, в якій структурні елементи мови лише виділяються, протиставляються один одному та об’єднуються за своїми структур. особливостями в групи відносно однотипних інваріантних одиниць, Мовлення має характер лінійно формованих конструкцій, у межах яких поєднуються і взаємодіють структурно різнотипні одиниці мови, що зазнають у цих умовах широкого варіювання. Найбільш поширеним є варіювання в галузі семантики лексичних одиниць. Велику кількість варіантів допускає звукова сфера мовлення — фонеми, просодичні характеристики слів, інтонація, оформлення речень. Варіювання в галузі лексики набуває характеру паралельного функціонування синонімів як повнозначних, так і служб. слів. Трапляються варіанти і в формах словотвору та словозміни. Варіювання мовних одиниць у процесах мовлення залежить від трьох основних факторів екстралінгв. і внутрішньомов. характеру: ситуації і сфери функціонування мовлення (соціальне чи профес. середовище, цільове спрямування мовлення.), індивідуальних особливостей мовця (вік, освіта, фах, стать), фонетичного, лексичного і синтаксичного контексту. Окремий вид розходжень між інваріантами мовної системи і варіативними проявами мовлення становлять характерні для розм. практики узвичаєні відхилення від стандартизованих мовних норм і випадкові індивід. помилки мовлення.

 

 

 

 

 

Мовленнєвий етикет лікаря

Під мовленнєвим етикетом розуміють “правила мовленнєвої  поведінки, узвичаєні в системі  сталих виразів, прийнятих даним  колективом (колективами) мовців на певному  етапі розвитку суспільства в  особливих ситуаціях поводження членів колективу.

Вирази мовного етикету, особливо привітання і звертання, якими  починається кожна розмова лікаря з пацієнтом, сприяють налагодженню контактів під час спілкування. Останнє є важливою психологічною проблемою нашого часу в медицині, оскільки успіх часто залежить не тільки від загального рівня здібностей, а й від мистецтва й техніки спілкування. За невміння спілкуватися людина розплачується не тільки поганим настроєм і щоденними неприємностями, а й своїм суспільним становищем, здоров’ям, стосунками з іншими людьми, включаючи найближчих.

Як писав колись Гете: “Існує ввічливість, що йде від серця, яка споріднена з любов’ю. З неї  формується доброзичлива ввічливість  зовнішнього походження”.

Під мовленнєвим етикетом лікаря розуміють правила мовленнєвої поведінки, узвичаєні в системі сталих виразів, прийнятих даним колективом (колективами) мовців на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях поводження членів колективу. Особливу увагу слід звертати на тон розмови. Залежно від емоційного стану і характеру людини, навіть чарівне “Будь ласка” може звучати як “Я наказую!”…

Кількість виразів мовного  етикету досить значна. Це пояснюється  соціолінгвістичними факторами, оскільки мовний етикет “яскраво соціальний за своїм характером”. Мовленнєвий етикет людей, які спілкуються між собою, визначається віком, статтю, фахом, соціальним станом.

Етикет українського народу, в тому числі і мовленнєвий, вироблявся упродовж тисячоліть. Окремі вислови  етикету сягають ще дохристиянського періоду і пов’язані з язичеською обрядністю, звичаями, уявленнями слов’ян.

В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські  морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, шаноба, ґречність. На це звертали увагу і  дипломати, і мандрівники, котрі  бували в нашім краю. Так, датський посол Юлій Юст, що в 1709-1712 рр. відвідав Росію, а в 1711 р. їхав через Україну, писав у спогадах: “Місцеві мешканці (Королевця), як і взагалі все населення  Козацької України, відзначаються  великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто й чисто утримують  доми”, а Джозеф Маршаль про Україну 1769-1770 рр. згадував: “Сучасне українське покоління – це моральний і  добре вихований нарід”. “Вельми  інтелігентними” називав наших  предків знаменитий географ, датчанин Мальт Брюн.

Вислови мовленнєвого етикету (привітання, прощання, звертання, подяки, прохання, відмови, похвали тощо) покликані  репрезентувати насамперед увічливість  співбесідників.

 

 

 

 

 

 

 

 

Професійна мова лікаря

Мова – засіб спілкування  і джерело інформації про світ, про народ, якому вона належить. Наше слово до того ж і розповідь  про себе. Слово – форма, одяг наших думок, почуттів, переживань. Що кому болить, той про те й говорить.

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний  шлях лікування, його стратегію й  тактику. Слово лікаря є свідченням його милосердя, чуйності, загальної  культури і освіченості.

Слово “врач” з’явилося  в мові слов’ян в ХІ ст. і пов’язане  з дієсловом “врать” у значенні “заговаривать, уговорить, говорить”. Звідси тлумачення слова “врач” як “утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова”. Лікар  повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря покликане повернути  тому, хто потребує, втрачену гармонію з оточуючим світом. Мистецтво  слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов’язане з жодним конкретним органом відчуття, як скажімо, музика чи живопис. У цьому значенні слово  – справді “найпластичніший матеріал” (Гегель). Воно здатне викликати і  прямі образи й асоціації, що відновлюють  у пам’яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово “хірургія”, щоб у більшості людей виникло  відчуття, схоже на біль.

Відомо чимало прикладів, коли лікарі-професіонали високого класу  ставали і майстрами художнього слова. Софокл і Рабле, Шиллер і А.Конан-Дойль, А.Чехов і В.Вересаєв, М.Булгаков і А.Моравіа, М.Левицький, М.Ломоносов  і К.Бернард, В.Коротич і Ю.Щерба. Усі ці письменники мали фах лікаря. Завдяки зверненню до літератури вони змогли узагальнити свій досвід, переконати читача в тому, наскільки наше здоров’я залежить від нас самих.

Запропонуємо кілька правил для оптимізації спілкування  лікаря з пацієнтом, що дозволить  оптимізувати процес лікування:

1. Зустрічати пацієнта  бадьорим, впевненим, енергійним.

2. Загальне почуття в  початковий період спілкування  з пацієнтом бадьоре, продуктивне,  впевнене.

3. Присутній комунікативний  настрій: яскраво виражена готовність  до спілкування. "

4. З пацієнтом створюється  відповідний позитивний емоційний  настрій.