Логіка Нового часу

Вступ

Значними стали надбання логіки за Нового часу. Найважливішим на цьому етапі розвитку логіки стала розробка теорії індукції Ф.Беконом. Було розкритиковано викривлення схоластики у вченні Аристотеля, яка на думку Бекона на той час вжене могла слугувати методом наукових досліджень. Новим методом мала стати індукція, про що і писав Бекон у своєму «Новому Органоні», в якій було розроблено основні індуктивні методи. Але систематизовані ці методи були пізніше англійцем Дж.Міллем. значним був внесок в розвиток логіки французького вченого Р.Декарта, якій також критикував середньовічну схоластику. Але він розвинув ідеї дедуктивної логіки, і також саме ним було сформовано правила наукового дослідження, які він виклав у своїй праці «Правила для керування розуму». Трохи пізніше розвиватимуть цю проблематику послідовники Декарта А. Арно та П.Ніколь.

Однак такий вчений як Кант все-таки наголошував на тому, що логіка є завершеною наукою з часів Аристотеля і не має серйозних перспектив для розвитку. Так, І.Кант в своїх «Трактатах та листах» пише: «З часів Аристотеля логіка не набагато збагатилася за змістом, та це й не можливо в силу її природи. Існує лише декілька наук, які досягли такого усталеного стану, що вони вже більше не змінюються. До них належить і логіка, а також метафізика. Аристотель не упустив жодного моменту розуму, і в цьому відношенні ми лише точніше, методичніше і акуратніше. У наш час нема жодного знаменитого логіка, нам і не потрібні ніякі нові винаходи для логіки, тому що вона містить лише формулу мислення».

1. Формування логіки Нового часу. Ф.Бекон

Суперечливий  характер логіки епохи Відродження давався взнаки і в нові часи. Так, Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію.

Необхідно відзначити великий  внесок у розвиток логіки видатних мислителів тієї епохи.

Френсіс Бекон (1561—1626) запропонував докорінно перебудувати філософію  і науку, метою якої, на його думку, є щастя людей, їх могутність, досягнення влади над природою. Він піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку. Його праця «Новий Органон» мала замінити старий арістотелівський «Органон», який Бекон вважав не тільки некорисним, але й глибоко шкідливим для науки. Перша, «руйнівна» частина «Нового Органону» Містить вчення про «ідоли», або «привиди,» (типові труднощі, які виникають у процесі пізнання): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру».

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем  і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: "істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства". Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".

Згідно з теорією  двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення  чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: "немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Теоретичне обґрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців.

Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силлогізму. Критика Беконом силлогістики базується на виявленні того факту, що дедуктивна логіка не здатна відійти від знаків, слів до понять. Жодна освічена людина не може сумніватися у тому, що два терміті, які збігаються у середньому терміні, збігаються взаємно. Однак, вважав при цьому Бекон, силогізми будуються з суджень, судження — зі слів, а слова є лише знаками понять. Для істинного пізнання важливо мати справу з самими поняттями та їх джерелом.

Бекон критикував індукцію Арістотеля і схоластів — «індукцію  через простий перелік», основним недоліком якої вважав врахування в  ній переважно тих випадків, які  підтверджують індуктивний висновок. Цій індукції він протиставляв «індукцію через виключення», сутність якої полягає в тому, що шляхом найретельнішого порівняння багатьох фактичних даних щодо досліджуваного явища вилучаються неістотні умови його виникнення й існування, а виявляються і враховуються лише істотні.

Великого значення Бекон  надавав дослідженню фактів, які не узгоджуються з індуктивними висновками, бо, скільки б позитивних фактів не було зібрано для захисту того чи іншого загального положення, досить одного суперечливого прикладу, щоб воно було спростовано.

Розуміючи недосконалість свого індуктивного методу, зокрема  його громіздкість, Бекон висунув  «ідею прерогативних інстанцій». Ідеться про існування прерогативних  випадків, коли досліджуване явище виступає настільки в «чистому», «незмішаному» вигляді, що виникає можливість швидко і легко відрізнити випадкове від необхідного, неістотне від істотного. За цих умов можна вдатися до прискореної індукції. Серед 27 видів прерогативних інстанцій, які називав Бекон, є й досить цінні для науки. Деякі з них нагадують відомі зараз методи встановлення причинних зв'язків між явищами — метод подібності, метод відмінності і метод супутніх змін. Проте вважається, що Бекон не створив завершеної теорії наукової індукції, заклавши лише її фундамент. Ідеї Бекона пізніше розвинув Джон-Стюарт Мілль, який вважав, що метою логіки є виявлення причинних зв'язків між явищами.

Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми побудови думки) часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Ф.Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. Однак це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що спрямовує пізнання. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошується ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед.

Бекон систематично критикує побудовану на арістотелізмі схоластичну  систему розуміння причин та наслідків, класифікацію родів та видів. Наголошуючи  значення математики, він розробляє  своє розуміння предмета пізнання.

2. Видатні мислителі епохи Нового часу

Томас Гоббс (1588—1679) відіграв велику роль у розвитку логіки. Будучи номіналістом, він вважав, що досвід не може дати знання загального, яке  можливе лише завдяки мові. Спілкуючись, люди навчилися пов'язувати зі своїми уявленнями про речі певні знаки, передусім слова. При цьому одне й те саме слово застосовувалось  до багатьох подібних предметів, що зрештою  й забезпечило можливість знання загального.

Наука, за Гоббсом, одержує  загальні й необхідні знання шляхом оперування загальними іменами. Мислення він розглядав як поєднання і  роз'єднання імен, їх додавання, віднімання тощо, тобто як своєрідне числення: «...якщо арифметика навчає нас додавати і віднімати числа, то геометрія навчає нас тих самих операцій стосовно ліній, фігур, кутів... Логіки навчають нас того самого стосовно послідовності слів, складаючи разом два імені, щоб утворити судження, і два судження, щоб утворити силогізм, і багато силогізмів, щоб скласти доведення. Із суми ж, або із висновку силогізму, логіки віднімають одне речення, щоб знайти друге».

У такий спосіб Гоббс  висловив ідею, яка пізніше була реалізована в математичній (символічній) логіці.

Метою філософії, на його думку, є створення наукового  методу. Таким методом і повинна стати нова логіка, яку він розумів як науку про розрізнення істини і хиби. Щоправда, універсальним науковим методом пізнання в його найдосконалішому вигляді Гоббс вважав математику. Особливо високо він цінував геометрію, яка, за його переконанням, є ідеалом для всіх наук, що мають виводити всі свої закони з небагатьох перших засновків — принципів. їх роль можуть виконувати лише визначення імен, а не аксіоми і постулати, яким, на думку Гоббса, передують відповідні визначення.

Істотне місце в логіці Гоббса займала теорія знаків, що стала  важливим внеском у семіотику (науку  про знаки). Визнаючи нерозривний  зв'язок мислення і мови, цей мислитель  розглядав логіку як вчення про імена (поняття, ідеї), речення (висловлювання, судження), поєднання речень (умовиводи, доведення), вчення про істину і хибу та науковий метод. Він створив широко розгалужену класифікацію імен. Саме Гоббс першим назвав генетичне визначення окремим видом визначень.

Умовиводи він розглядав  як поєднання речень. В основі його вчення про умовивід лежить силогізм, який, за Гоббсом, є операцією додавання  трьох імен або поєднанням двох речень, що мають спільне ім'я (ім'я, яке позначає середній термін). Разом з тим цей мислитель пропонує й інше розуміння силогізму, яке пізніше було конкретизоване в математичній (символічній) логіці.

Закони суперечності й  виключеного третього Гоббс розумів  як закони утворення правильних речень (суджень) з імен (понять), а закон  тотожності — як умову наукової точності, яку (умову) можна сформулювати так: кожне слово у міркуванні повинне застосовуватися в одному й тому ж визначеному значенні.

Рене Декарт (1596—1650), піддаючи критиці схоластичну логіку, поставив, як і Бекон, перед наукою завдання звільнитися від традиційних упереджених поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю споруду науки, починаючи з її підвалин. Попередньою умовою такої перебудови він проголосив всезагальний метод сумніву, необхідний для критичної перевірки всіх наших знань і відшукання абсолютно достовірної істини. Таку істину Декарт вбачав у положенні «Я мислю, отже, я існую», яке, на його думку, свідчить про самодостовірність свідомості: «Я можу сумніватися в цьому. Та оскільки я сумніваюсь, то сам факт функціонування свідомості стоїть поза сумнівом».

Великого значення надавав  Декарт методу пізнання. Стоячи на позиціях раціоналізму, він вважав тільки дедукцію строго науковим методом. Не відмовлявся він і від індукції, проте називав її висновки сумнівними і недостовірними.

Ясність і чіткість є, за Декартом, критеріями істини, а ведуть до неї інтуїція, дедукція, індукція, порівняння та аналогія. Він розробив принцип повної математичної індукції й був схильний розглядати його як логічний принцип. Йому належить оригінальна теорія причин помилок. Декарт виступав проти загальної згоди як критерію істини.

Погляди Декарта щодо інтуїції, як правило, піддаються критиці, та не можна ігнорувати їх історичного значення. Теорія безпосередньої та безперечної достовірності простих явищ була спрямована проти схоластичних уявних сутностей, містичних прихованих сил, всякого роду духів тощо.

Вчення Декарта, зокрема  його дедуктивний метод і принцип  повної математичної індукції, продовжували розвивати інші мислителі.

Блез Паскаль (1623—Гб62) — один з родоначальників сучасного  аксіоматичного методу і теорії ймовірності. У своєму творі «Про дух геометрії» він виклав результати досліджень засобів доведення, зокрема ролі дефініцій і аксіом, сформулював основні правила наукового доведення, сконструював першу обчислювальну машину для операції додавання.

Уявлення про логіку нового часу буде неповним, якщо не взяти  до уваги працю «Логіка, або мистецтво  мислити» П'єра Ніколя і Антуана Арно, в якій поєднано дедуктивний метод Декарта і методологічні засади, проголошені Паскалем. У цій праці (відомій під назвою «Логіка Пор-Рояля») логіка представлена як робочий інструмент, придатний для всіх наук і практики, оскільки вона змушує вдаватися до строгих формулювань думок.