Життя та політична діяльність

Вступ.

Кожний, хто вивчав історію  Української революції на рівні  персоналій, не міг

не помітити такого явища: серед постатей діячів визвольних змагань  практично вся увага віддається представникам соціалістичних, лівих партій. Щоправда, останніми роками інтенсивно досліджується когорта консерваторів на чолі з гетьманом П. Скоропадським. А от праве, самостійницьке крило творців і учасників Української революції, можливо, за єдиним винятком - потужної постаті М. Міхновського - традиційно перебуває на маргінесі дослідницького інтересу.

Якщо цілий рух потрапив до табуйованих тем, то природно, що його очільникам і тим паче рядовим (на час революції, звичайно) учасникам пощастило ще менше. Роман Бжеський у цьому контексті посідає дещо осібне місце. З одного боку, про нього написано вже чимало праць 3 , та й доробок його теж достатньо відомий в Україні. З-поміж численних публікацій треба відзначити насамперед біографічні нариси Я. Дашкевича, Г. Сварник, Г. Чернихівського.

Дякуючи зусиллям п. Чернихівського статті про Р. Бжеського увійшли до двох енциклопедичних видань: "Українська журналістика в іменах" та Тернопільського енциклопедичного словника.

1. Життя та політична діяльність.

Згідно із записом у  метричній книзі Катерининської церкви міста Чернігова, 23 березня 1897 року народився, а 16 квітня був охрещений  Роман - син колезького секретаря  Стефана Антонова Бржеського, римсько-католицького сповідання, і його законної дружини  Олени Василевої, православної. Хрещеним батьком новонародженого стали  надвірний радник Василь Петрів Грищенко, а матір'ю - дружина надвірного радника Лідія Василева Диновська. Церковний обряд здійснили священик Макарій Смельницький з дияконом Миколою Бондаревським. У цій інформації немає нічого дивного - у традиціях чернігівців (і, мабуть, не лише їх) брати у хрещені батьки для новонароджених найближчих родичів, запис на своєму місці, жодних виправлень, як і відміток про видачу свідоцтва немає. Хлопчик міг народитися у Ніжині, але хрестити його повезли до Чернігова, де жила родина. Очевидно, що близьких друзів у місті Бржеські не мали, тому хрещеними стали рідні матері.

Завдяки інформації календарів Чернігівської губернії, можна більш-менш точно встановити час приїзду  С. Бржеського (з сім'єю чи без - поки що не встановлено) до Чернігова. Календар на 1891 р. (друкувався у 1890 р.) серед численних чиновників цього прізвища не наводить. А календар на 1893 р. - називає серед чиновників окружного акцизного управління (6-ий округ) на посаді молодшого помічника наглядача округу технолога Стефана Антоновича Бржеєвського. Отже, хоча прізвище й спотворене, але можна допустити, що Бржеський прибув до губернії у проміжку 1891 - 1892 рр. Через 10 років він служив уже старшим помічником наглядача округу зі збору акцизу із цукру, відповідаючи за м. Шостку Глухівського повіту. Ще через десять з гаком літ С. Бржеський став старшим помічником наглядача І округу, здобув чин надвірного радника. Кочовий спосіб життя, відсутність у Чернігові друзів з дитячих років, рідних, очевидно, визначили і коло спілкування старших Бржеських: воно замикалося на родичах. Так, у 1906 р. дворянин С. А. Бржеський був "поручителем" на весіллі родички по дружині - дочки колезького асесора Марії Василівни Грищенко. У списку поляків Чернігова - виборців до Всеросійських установчих зборів - С. Бржеський не представлений. Отож можна вважати, що він як російський чиновник до польської громади не входив. Із незрозумілих причин дата народження Р. Бжеського перенесена на три роки назад. Н. Бжеська у передмові до бібліографії праць покійного чоловіка писала з цього приводу: "Оригінальних документів у Романа Бжеського не збереглося. Після втечі з московської (червоної) в'язниці відійшов на Західню Україну. Мені казав, що з огляду на війну (1914) дата його народження була змінена (вперед чи взад?)". Війна, тобто бажання уникнути мобілізації, тут, ймовірно, не відіграла особливої ролі, бо тоді б прагнули применшити вік. Зрештою, у списках новобранців Р. Бжеський, мабуть, таки числився, більше того, він сам писав, що, ще навчаючись у гімназії, отримав військовий вишкіл і чин унтер-офіцера, і якщо його не призвали до діючої армії, то на те мали бути вагомі причини. Можна зробити припущення, що він сам приписав собі роки, щоб виглядати соліднішим з огляду на ті можливості, які відкривалися перед ним у роки революції.

До 1917 р. Роман Бжеський завершив свою середню освіту. На жаль, фонди Чернігівської чоловічої гімназії не збереглися, тому будь-яка інформація з цього приводу відсутня. Важко також, спираючись на достовірні дані, визначити джерела української ментальності юнака. Можливо, як стверджують біографи, було це родинне виховання: "Мати його з Полтавщини, походила з давнього козацького старшинського роду, в якому перш за все цінували волю. Бабуня Романа була близько споріднена з Миколою Гоголем, зустрічалася з ним, гордилася, що має родича - великого письменника".

Сам Бжеський свої спогади  розпочав інформацією про брак "свідомих українців (старшого віку - не шкільної молоді)" у Чернігові - близько  тридцяти п'яти осіб на 40-тисячне  місто, а разом з представниками учнівської молоді - 100 - 120 душ, і вже цим вказав на протиставлення молодіжного руху старшим. Крім того, революційних гуртків різного політичного спрямування у Чернігові було чимало: у 1911 р. їх працювало 15. Проте автор мемуарів обмежився тільки згадкою про "філію ТУП'а", яку ототожнював із "Старою Громадою", і детально описа "Самостійницьке Брацтво", членом якого став у 1916 р. Очолював організацію Васил Елланський (В. Еллан-Блакитний), членами були Павло Тичина ("тоді ще невідомий, мовчазний і скромний студент"), Аркадій Казка, Євреїнів, Колоскевич, В. Коновал, Н. Коновал, Н. Лайко, і Гр. Устименко. "Братчики" заснували у другій половині 1916 р. Юнацьку спілку (близько 30 середньошкільників), мали бібліотеку, проводили продаж української літератури, організували лотерею на користь українських політв'язнів, готували реферати на різні теми. Вони підтримували зв'язок із Києвом та старшими українцями 28. Серед відомих діячів національно-визвольного руху, котрих Бжеський згадує у мемуарах, варто виокремити Валентина Отамановського та Євгена Онацького. Перший з них восени 1916 р. прочитав чернігівським братчикам реферат на тему "Економічна політика Росії супроти України" і дискутував при цьому із Онацьким 29, котрий у 1917 р. став членом Української партії соціалістів-революціонерів і представляв Чернігівську губернію у Центральній Раді. Цей сюжет узгоджується із визнанням самого В. Отамановського, який писав: "За студентських часів перед революцією в мене склався самостійний націоналістичний світогляд, суть якого в скороченню є така: тільки національна держава забезпечує повні національні права поневоленої нації; клясова боротьба є справа внутрішня і перед лицем національного ворога не повинно бути кляс та партій; поразка Росії од німців та революція внаслідок цього мусять призвести до розвалу російської тюрми народів та повстання УНР"30. Погляди ж Є. Онацького згодом зазнали радикального переосмислення, і він став одним із ідеологів українського інтегрального націоналізму. Взагалі це товариство складалося із особистостей, чиї дороги у майбутньому розійшлися. Початок революційних подій у Чернігові ознаменувався численними акціями волевиявлення народу, радості сподівань. Хвиля захопила і юного Бжеського. Чи не вперше його ім'я згадується у пресі у зв'язку із українськими зборами, скликаними 18 березня радою місцевого осередку ТУП'у. Уже простий перелік тем, яких торкалися у своїх виступах численні промовці, окреслює коло завдань чернігівських українців. Так, І. Коновал закликав відновити роботу "Просвіти" - улюбленого дітища поступової чернігівської інтелігенції. Г. Стаднюк говорив про "потребу українських шкіл всіх типів". Його підтримав В. Базилевич, зажадавши, щоб Чернігівське губернське земство подбало про заснування українських шкіл. О. Карпинський висловив вболівання за долю української наукової преси, а Олекса Приходько - улюбленої справи всього свого життя - "української пісні і національного музичного виховання". "Представник студентської молоді Василь Елланський закликає ту велику частину української інтелігенції, яка відбилася од української бідної й виснаженої маси, звернутися до праці на користь рідного краю під українським прапором". [...] Учень Чернігівської гімназії Р. Бжеський говорив "про крайню потребу закладати зараз же чи окремо, чи при гімназіях лєкції або курси українознавства". [...] Хор під орудою О. Приходька багаторазово виконував "Заповіт" та "Український національний гімн". У залі лунало "Слава Україні!", "настрій у присутніх святочний і радісний".

Збори ухвалили резолюції  з вимогами:

1.Вільна автономна Україна  у складі федеративної Російської республіки.

2.Заснування окремих українських  полків.

3.Відкриття українських  шкіл.

4."Заведення української  викладової мови по школах Чернігова".

У спогадах про ці збори  Бжеський не згадує, бо, як націоналістові, йому не личило брати участь у такому заході. Прикметно, що автор газетної замітки називає його просто учнем гімназії. Отже, на цей час юнак не мав ніякого іншого суспільного статусу, хоча його й переповнював молодечий революційний ентузіазм. Ймовірно, що посаду у міській міліції він отримав пізніше. Згідно з даними преси, на середину червня 1917 р. юнак виконував обов'язки помічника начальника міліції І міського району Чернігова. Коли відбулося це призначення - невідомо. Жодним словом не обізвався Бжеський також про те, що брав участь у відродженні Чернігівської "Просвіти". У квітні того року, виступаючи на перших зборах поновленного товариства, він висловив побажання, "що тепер за вільні часи "Просвіта" поверне народові згублену за часи пригноблення культурність, і вносить пропозицію приступити до виборів Ради товариства і таким чином розпочати конкретну працю". Р. Бжеський увійшов до ради товариства

Звичайно, можна трактувати ці кроки як винятково культурницькі, котрі до справжньої революції мають досить опосередковане відношення. Проте, виходячи з тогочасних реалій, треба визнати їх адекватними духові часу.

Очевидно, як активний учасник  українського руху (можливо, член ради чернігівської "Просвіти") Бжеський був обраний делегатом губернського Українського з'їзду (8 - 10 червня 1917 р.), скликаного місцевою українською громадою згідно із вказівкою Центральної Ради. Її представник, уже згадуваний   Є. Онацький, задав тон у висвітленні найактуальнішого, з точки зору київських державотворців, питання - про автономію України та ставлення до неї Росії. Доповідач визнав, що Тимчасовий уряд " не зрозумів, або не хотів зрозуміти наших домагань", проте закликав "іти вперед, вперед, вперед до широкої національно-територіальної автономії".

Природно, що довкола такої  постановки найбільш злободенного тоді питання

відразу розгорілася дискусія. Є. Онацькому та його однодумцям заперечив представник чернігівських самостійників Р. Бжеський (Бржеський): "Попередні промовці казали про автономію. Автономія це умова, яку дасть нам Учредительне

Зібрання. Але Україна, як знаєте, багато закладала умов з Москвою, яка їх не додержувала і довела нас до найгіршого занепаду. Хто тепер поручиться за додержаннє української автономії?" - звернувся він до аудиторії, одночасно закликавши "не боятися самостійності". "Автономія України не йде на користь російській буржуазії. І не тільки буржуазія йде проти української автономії - російські демократичні партії настроєні проти нас і ідуть в розріз з нами. Коли автономія і буде проведена, то її можуть згодом одняти. Звичайно, як в Росії остаточно запанує соціялізм, тоді життя може бути сусідське, братське. А зараз у

Росії все таки сильна буржуазія і вона не випустить України з рук". Висловивши свої сумніви щодо добрих намірів метрополії, Бжеський неохоче визнає автономістичний принцип: "Зараз ми не можемо мати самостійности, тільки автономію, але коли нам будуть силкуватися одібрати автономію і повернутиУкраїну в минулий стан, то ми не мусимо боятися самостійности. Така велика багата країна територією не менше Германії, може бути самостійною. Її інтереси - економичні - не зв'язані тісно з Москвою. Тільки самостійна держава забезпечує всі права. Будучи самостійною, Україна зможе увійти в союз з Росією, але як рівний з рівним. Москвинам на території України права мусять бути забезпечені, - ми нікого не хочемо поневолювати, але не хочемо, щоб московська нога нас давила", - твердив він. Цікаво, що у спогадах Бжеський зовсім не згадує про цей, можливо тому, що власний виступ через деякий час йому видався опортуністичним, а негативну реакцію на нього він сприйняв як особисту образу. Насправді, у дещо плутаних думках молодого патріота відобразилася уся суперечливість політичних прагнень тодішнього українства: з одного боку, гостра

і цілком обґрунтована недовіра до російського політикуму, з іншого – погано уявлялося життя без Росії, поза її впливом і пріоритетами.

Як переконаний націоналіст Р. Бжеський головну увагу у своїй праці, присвяченій історії Української революції, звертає на військовий складник революційного процесу. І якщо інформацію про заснування Військового клубу ім. П. Полуботка він почерпнув із київської газети, то історія чернігівського українського полку творилася, ймовірно, не тільки на його очах, а й за безпосередньою участю, хоча він і приховав прізвище "братчика", котрий стояв за цією справою. Р. Бжеський повідомив, що уже 12 березня (за н. ст.) у Чернігові було створено "осередок для формовання пішого полку". Його керівником став "сотник" Василь Павленко, а членами - телеграфіст Летушко (у спогадах                 Р. Бжеського - Літошко) та "військовий урядовець Веремієнко"

Р. Бжеський слушно підкреслив, що формування його провадилося у дуже скрутних умовах. Військові органи трактували вояків полку "як дезертирів, старшині ж загрожував військовий суд". Окрім того, офіцерів позбавляли платні. Досить колоритно виглядає і опис місця розташування полку - це була "обгороджена парканом спортова площа товариства "Сокіл". На майданчику знаходився "малий літній будиночок, в якому була каса для продажу квитків, роздягальні для спортовців та великий ґанок, над яким був дах. На цій площі й скучилися вояки, які вписувалися до полку. Вони там і ночували, здебільшого під голим небом, бо в приміщенню тому лише початково могли вміститися перші охотники. Вони не мали ані зброї, ані харчів від військової влади". Згідно із даними автора, певну допомогу у формуванні військової частини надали старшини - сотник Храневич і поручник Н. Плескач , "лікар-українець Василь Базилевич" та неназваний "братчик", який "провадив освідомлюючу політичну роботу".

Незважаючи на несприятливі обставини, 20 квітня "назбиралося  вже понад

тисячу вояків, які були сформовані в сотні і які, щоб підкреслити свої антимосковські погляди, назвали себе полком ім. гетьмана Петра Дорошенка". У

них був свій полковий прапор, "на якому малярка Павла Діденко вималювала портрет гетьмана-патріота". На думку Р. Бжеського, новостворена військова частина мала багато ворогів: і в особі місцевих автономістів на чолі із І. Шрагом,

і прибулого із Києва представника Центральної Ради хорунжого Ф. Селецького, і

представника більшовиків Юрка Коцюбинського. Проте тогочасна преса не підтверджує інформацію про повсюдну ворожість до щойно сформованого полку.

Навпаки, вояки на чолі з  В. Павленком брали участь у багатьох з'їздах, маніфестаціях, демонстраціях, і скрізь їх вітали. Єдиним ворогом у місті виявилися солдати так званої "Воронезької запасної дружини", яка розташувалася у казармах Переволоченського полку, котрий перебував на фронті. На Першому українському з'їзді у Чернігові, про нього йшлося вище, В. Павленко скаржився: "28 травня, як ви знаєте "дружинники" зробили озброєний напад на козаків, били прикладами... ". Звичайно, цей конфлікт не сприяв взаємопорозумінню, але його, принаймні за наслідками, не варто навіть порівнювати із драматичними подіями, пов'язаними із розстрілом богданівців. 19 червня солдати "Воронезької дружини" організували мітинг, куди запросили і вояків українського полку. На мітингу було висловлене побажання більшої частини "дружини" служити в українському війську, постановили забути прикрий інцидент, щоб надалі "разом працювати для

добра рідної Вкраїни і всієї Росії".

Р. Бжеському настільки  сильно запам'ятався один епізод, спричинений  діями

В. Павленка у червні 1917 р., що у стислому вигляді він знайшов своє відображення у "Нарисах з історії українських визвольних змагань"47, а значно розлогіше – у "Згадках". Варто відзначити, що чимало місця мемуарист відвів саме змалюванню ситуації, що склалася на ІІ селянському з'їзді Чернігівщини, який розпочав свою роботу 10 червня. На ньому Бжеський теж виступав із самостійницькою заявою і знову невдало: більшість делегатів його не підтримала. Несподівано роботу з'їзду перервав сотник Павленко, який повідомив, що у Києві на Софійській площі "урочисто проголошено самостійність" (саме так зрозумів телеграму із Києва уже згадуваний телеграфіст Літошко). "... у відчинені двері залі ввійшов відділ вояків з голими шаблями і урочисто вніс український прапор, а сам Павленко, звертаючисьдо здивованих "Українців" та приголомшених несподіванкою Росіян, оголосив, що він одержав телеграму про те, що у Київі дві години тому нарешті проголошено повну самостійність України. Він закликає всіх до оборони й організації своєї держави та, обіцяючи разом із військом до загину боронити незалежність рідного краю, закінчує свою промову гучним "Слава" рідній державі та її урядові". Бжеський не був би самим собою, якби не довів цей сюжет до логічного завершення, тобто змалювання зради ненависних йому автономістів. Хоча зал і висловлював задоволення: слова Павленка "були покриті однодушним "слава" селян і вояків", але "більше помірковані й досвідчені росіяне у порозумінню з Шрагом зажадали у Павленка тєлєґрами і коли побачили, що то була не урядова тєлєґрама, просили Шрага, щоб він заявив з'їзду про те, що се звістка ще не певна і закликав присутніх до обережности у своїх постановах" 50. Цікаво, що на сторінках місцевої газети епізод був висвітлений зовсім інакше: телеграма, отримана Павленком, нібито сповіщала, що у Києві проголошено автономію України (що загалом відповідало дійсності). І. Коновал повідомив про це зі словами "Христос воскресе! Объявлена автономия Украины! Хай живе вільна Україна!", а з'їзд "бурхливо сприйняв цю звістку і голосно вітав відродження України". У будь-якому разі позиція президії з'їзду сприймається як цілком нормальний крок, але, з точки зору Бжеського, вона вимагала осуду. Завершуючи першу частину своїх спогадів, він наголосив: приклад "повстання українського ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку" демонструє той факт, що "українські політичні діячі, за невеликими виїмками, не лише не можуть уважатися ініціяторами у справі