Життєвий та творчий шлях відомого українського поета та діяча

М. Зерова, які, за словами Г. Кочура, були „явищем великої культурної ваги", „новим етапом у розвиткові українського перекладного мистецтва'', витримали випробування часу.

     Ще до арешту М. Зеров був вимушений переїхати до Москви. Там він почав перекладати твори римських поетів російською мовою для видавництва „Асаdеmіа". Його переклади відзначилися неабияким успіхом, хоча й з'явилися друком (анонімно) тільки 1939 р. у книжці „Хрестоматия по античной литературе. Римская литература" (за ред. С. Кондратьева).

     У статті „У справі віршованого перекладу" М. Зеров ділиться своїми спостереженнями щодо занепаду ліричної поезії в українській літературі, називаючи це „спадом ліризму" . Таке явище було пов'язане з помітним відходом від лірики до прози. Збірки поезій якщо й виходили, то не завжди відзначалися „культурою вірша". Автор розвідки натомість виокремлює здобутки на перекладацькій ниві: „При цій одноманітній сірості, при цій невеселій пересічності кожної книжки оригінальних віршів дуже приємно нотувати зростання (і кількістю, і якістю) великих перекладних робіт". Ішлося, зокрема, про переклади поезій Вергарна, які здійснив М. Терещенко, німецьких балад, що їх переклав Д. Загул, „Пана Тадеуша" Міцкевича у перекладі М. Рильського, вибрані поезії Пушкіна за редакцією П. Филиповича, „Антологію американської поезії" І. Кулика та ін.

     Досить часто, коли хибувала оригінальна література, на світ з'являлися переклади вершинних творів світової культури, які ставали здобутками української літератури. За словами ізраїльського вченого І. Івена-Зохара, переклад посідає центральне місце у літературній полісистемі й, таким чином, формує її, якщо за перекладацьку справу береться письменницька еліта, так званий аванґард. Він уважав, що нації, у яких не було цієї категорії людей,— приречені на занепад . В Україні ж переклад завжди посідав чільне місце. Влучно зауважив в одному зі своїх листів А. Кримський: майже кожен український письменник був водночас і перекладачем (1897). Р. Зорівчак зазначає, що „переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилися до перекладацтва".

     У роки сталінської диктатури видавати переклади українською мовою ставало дедалі важче. Мабуть, владна верхівка вбачала у них неабиякої сили ідеологічну зброю. Що, власне, спонукало М. Зерова братися за перекладацьке ремесло, перебуваючи на засланні? Чи ж не свідомий порив розширити культурні кордони нашої нації, яка сторіччями розвивалася у замкненому просторі? Влада ці кордони щораз більше ущільнювала, аби таким чином витіснити національний дух народу. Зокрема, М. Стріха розглядає тогочасний переклад як єдину шпарину творчої праці, для тих, кому з політичних причин оригінальну творчість було вже заборонено. Ось що з цього приводу пише сам М. Зеров у листі до дружини: „На полгода мне хватит „Энеиды", затем буду, приводить в порядок римских поэтов, если тебе выдадут мои рабочие тетради в Киеве. Кончатся поэты, засяду за перевод Шекспира, докончу „Балладину" Словацкого — сяду за немецкий язык [...], за „Ифигению" Гёте (12 травня 1936 р.). А. Кримський називав таку жагу до перекладання „бессознательньм побуждением" (із листа до Ф. Корша, 5 жовтня 1897 р.).

     І справді, бажання М. Зерова перекладати було своєрідним внутрішнім поривом. В умовах цілковитої ізоляції переклад ставав для нього єдиним зв'язком зі світом, з іншими культурами, ковтком свободи. Праця — це все, що йому залишалося, щоб не втратити себе, „Нового у меня нет ничего, кроме прочитанных книг и переводной работы" (2 квітня 1937 р.). „Довольствуюсь я весьма немногим, а живу в работе, в мыслях и книге" (19 вересня 1937 р.). Зазнавши непоправної втрати сина, що ще більше загострило трагедію власного життя, Микола Зеров писав до дружини: „Котика" (так Зерови називали свого сина Костю.— І. У.) нет, у меня только и осталось, что ты да моя работа, литературоведческая и переводная..." (21 травня

1937 р.). А працював він багато: „...за бумагу я буду тебе чрезвычайно благодарен, и за всякую — за папиросную, за писчую — ты как - то прислала мне чудесных две тетради („для нотаток"). Они уже исписаны до последнего листочка" (21 жовтня

1936 р.). Щоденна праця М. Зерова забирала щонайменше три години: читав зранку, писав увечері. Перекладаючи „Пісню про Гайявату" Лонґфелло, він загорівся бажанням видати цілий том балад та історичних віршів: „Пока сделано всего 300 строк, но ты знаешь, может быть, мою манеру задумывать еn grand и понемногу, но упорно. Это называется „большая кораблестроительная программа". К 1937 году у меня должна была быть готова книга исследований по украинской литературе, к 1938 — „Энеида" и „Последние римляне" (для Асаdemiа), к 1939 — третий выпуск „Новой украинской литературы". Теперь все это пошло в долгий ящик, но компенсировать неосуществимое чем-то нужно: вот я и ношусь с планами: .перечитываю, что можно, по поэтике и истории русской литературы, читаю по-английски [...] собираюсь продолжить свое знание латинского языка изучением итальянского и испанского, мечтаю засесть за „Зимнюю сказку" Шекспира..." (з листа до дружини, 20 грудня 1936 р.).

     Ще будучи на волі, М. Зеров хотів укласти „Антологію світового сонета": „Маю добрий намір зробити антологію класиків сонета — дати дещо з Vita nova Данте, кілька речей Петрарки, можливо, Тассо. Із французів у мене вже є десять речей Ронсара і дю Белле, вісім сонетів Ередія — треба ще Банвіля, Ж. Делорма (Сент-Бева). Із німців думаю перекласти дещо з „Опанцерованих сонетів" Ріккерта і з „Венеціанського циклу" фон Платтена. Потім підуть англійці — Сідней, Спенсер, Шекспір, Вордсворт, Баррет-Броунінґ, Суїнберн,— росіяни, поляки — всього має бути до 30 авторів і близько 120 речей. Дещо з того вже зроблено (Міцкевич, наприклад)..." (з листа до В. Чапленка, 15 листопада 1934 р.). Загалом з польської літератури М. Зеров переклав два кримські сонети Міцкевича („Могила Потоцької" і „Чатирдаг") та „Аvе, vitа!" Міріама. „Взагалі ж маю програму maximum і, аби тільки хто взявся мене годувати, працював би над нею, не одриваючись од стола. Там і хрестоматія класиків сонета, уже розпочата, і „Зимова Казка" Шекспіра, і „Іфігенія" Ґете... Але кому це тепер потрібне? Крім мене самого та ще двох—трьох десятків приятелів, розкиданих острівцями „по лицу земли русской"?" (18 березня 1935 р.).

     Єдиними перекладами М. Зерова з англійської, які збереглися до нашого часу, є „Поразка Сеннахеріба" Байрона та чотири рядки балади Лонґфелло „Вальтер фон дер Фогельвайд", надіслані у листі до дружини (11 травня 1937 р.) . Загалом плани, які митець плекав на засланні, вражають своєю широчінню. Крім авторів до перекладного сонетарію, Микола Зеров хотів перекласти „Зимову казку", „Бурю", „Юлія Цезаря", „Сон літньої ночі" ІПекспіра; з німецької літератури — Шіллерову „Мессінську наречену", з греків — Гомера. З „Пісні про Гайявату" вдалося перекласти „Люльку Миру" та „Друзів Гайявати". Однак навіть ці частини не збереглися. Зокрема, про ці переклади М. Зеров писав до дружини: „Кроме „Трубки мира", перевел еще один эпизод „Друзья Гайаваты". Сравнивал свою работу с переводом Бунина: он очень хорош — очень точно передает словесный материал лонгфелловской поэмы: все образы, всё эпитеты, чуть ли не каждое слово оригинала переданы. Тут у меня явный проигрыш. Но синтаксические особенности „Гайаваты" у Бунина сглажены: иногда нет характерных повторений текста, имитирующих финскую „Калевалу" — в этом отношении я постараюсь взять реванш" (2 грудня

1936 р.). Своє розуміння точности перекладу М. Зеров виклав у листі до 
Р. Олексієва: „Поняття точності у віршовому перекладі зводити на дослів- 
ність, на вербальне пересаджування рядка по рядкові може тільки люди 
на без розуміння і тями. Думаю, що перекласти вірші точно — це значить

ствердити примат мелодики оригіналу (ритм + синтаксис) над його вербальністю. Так думав І. Анненський, так думають усі хороші, тобто сміливі перекладачі. Як мовив хтось: секрет хорошого перекладу — додержана міра у суб'єктивному тлумаченні естетичного стрижня першотвору" (грудень 1931 р.).

     Гнобителі мали на меті позбавити Україну духовних провідників. Однак неможливо ув'язнити те, що глибоко всередині. Українська інтеліґенція працювала не покладаючи рук навіть на засланні, у тюрмах і казематах, збагачуючи духовну скарбницю свого народу світовими надбаннями.

     Правляча ідеологія всіляко забороняла український переклад, щоб наголосити на меншовартості української мови. Насправді ж влада усвідомлювала, який вплив він може здійснити на зміцнення нації. Усі її намагання відсунути його на периферію, висилаючи українських митців далеко за межі Батьківщини, закінчувалися невдачами, тому що українське слово жило навіть за ґратами.

 

Висновок

 

     Отже, справедливо буде вважати український художній переклад загалом і невольничий переклад як окремий вектор розвитку української перекладної літератури зокрема одним із рушіїв української культури, націєтворчим чинником, адже свій вибір ув'язнені перекладачі спиняли на тих творах, які б зримо сприяли духовному зросту українського народу. Наш обов'язок — належно оцінити працю тих людей, „хто в многості вже стільки років // Між тундрами з питанням болісним // Невільничим ступає кроком" (Г. Кочур „Я тих повинен бути голосом...").

     За словами Г. Кочура, „творчість Зерова нагадує розкішний, але недобудований дім". Багато зроблено, ще більше заплановано, та не судилося. Микола Зеров заклав міцний фундамент, на якому вибудовували свою творчість його наступники. Спадщина Миколи Зерова, теоретична, перекладна, оригінальна, а також епістолярна, потребує належного переосмислення та впровадження у науковий обіг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Гальчук О. В. Микола Зеров і античність: Навч. посіб. / Київський інститут «Слов'янський ун- т». — К., 2000.
2. Зерова М. (упор.) Наш сучасник Микола Зеров. — Луцьк: Терен, 2006.
3. Зубрицька М. Микола Зеров: проблема діалогу з читачем //СіЧ, № 9, 1991. 
4. Брюховецький В. С. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. — К.: «Радянський письменник», 1990.
5. Зеров М. У справі віршованого перекладу // Всесвіт.— 1988.— № 8.
6. Для підготовки реферату були використані матеріали з сайту http://www.anthropos.org.ua