Життєвий та творчий шлях відомого українського поета та діяча

 

 

Зміст:

 

 

1. Вступ……………………………………………………………………………..… 3
2. I. Життєвий шлях……………………………………………………………….…..4
3. II. Літературна творчість. ………………………………………………………... 4

      3.1 ІІІ. Список творів М. Зерова………………………………………………… 4

4. IV. Арешт та кінець життя……………………………………………………….. 5
5. V. Соловецькі переклади………………………………………………………… 6
6. Висновок…………………………………………………………………………. 12
7. Список використаної літератури……………………………………………….. 13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

•      Видатний поет, талановитий перекладач, авторитетний учений, М. К. Зеров належить до тієї когорти митців Розстріляного Відродження, які своєю творчою, науковою і громадською працею виводили національне мистецтво, літературу на шляхи високоестетичного європейського розвитку, які зробили великий внесок у розвиток українського художнього слова. Поетична мовотворчість М. К. Зерова синтезує в собі найкращі досягнення національної та  європейської літературної традиції. Його поезія характеризується філософською глибиною змісту, класичною довершеністю форми, красою і вишуканістю словесно - художніх засобів, шляхетністю мовнопоетичного стилю, вона репрезентує інтелектуальний рівень української літературної мови; його перекладацька діяльність зробила великий внесок у розвиток українського перекладу загалом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Життєвий шлях

 

 

     Зеров Микола Костянтинович народився 26 квiтня 1890 року в повiтовому мiстi  
Зiньковi на Полтавщинi в багатодiтнiй сiм'ï вчителя мiсцевоï  
двокласноï школи. (Мати Марiя Якiвна походила з козацького роду Яреськiв  
з-пiд Диканьки). По закiнченiй Зiнькiвськоï школи, де його однокласником був  
славетний у майбутньому гуморист Остап Вишня. Зеров учився в Охтирськiй та Першiй Киïвськiй гiмназiях. В 1908-14 роках - студент iсторико-фiлологiчного  
факультету Київського університету.  
   1912 року з'являються друком першi статтi та рецензiï Зерова в журналi  
"Свiтло", газетi "Рада". 1914-17 рр. - вiн викладач латини в Златопiльськiй  
гiмназiï. З 1917 року Зеров учителює в Другiй Киïвськiй гiмназiï  
iменi Кирило-Мефодiïвського братства, з 1919 року працює професором  
Киïвського архiтектурного iнституту, а з осенi 1923 року - професор  
Киïвського Iнституту Народноï освiти.  
    Микола Зеров справедливо вважається лiдером "неокласикiв" - групи поетiв,  
перекладачiв, лiтературознавцiв i критикiв, до якоï зараховують також О.  
Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильського i I. Филиповича. Хоча вони i формально не утворювали окремiшньоï лiтературноï органiзацiï, можна вважати  
ïхню спiльнiсть у високих естетичних критерiях, що полягали в прiоритетi  
загальнолюдських цiнностей у мистецтвi. У своïй оригiнальнiй поетичнiй  
творчостi Зеров вiддав перевагу сонетам i александрiйським вiршам, якi  
вирiзнялися досконалiстю форми i глибинним фiлософським проникненням у буття. Як перекладач, вiн здiйснив багато в чому неперевершенi на сьогоднi iнтерпретацiï  
латиномовноï античноï спадщини, французьких "парнасцiв", а також творiв  
багатьох iнших класичних поетiв.  
   Зеров - критик брав активну участь у "так званiй лiтературнiй дискусiï  
1925 - 1928 рокiв, пiдтримавши й теоретично обгрунтувавши позицiю М. Хвильового.

 

 

ІІ. Літературна  творчість та твори Миколи Зерова (ІІІ)

 

 

 

      Лiтературна творчiсть М. Зерова постiйно супроводжувалася злiсними нападками  
вульгарно-соцiологiчноï критики, а з кiнця 20-х рокiв почалося справжнє  
полiтичне цькування письменника. 1930 року його допитували на судi як свiдка у так  
званому "процесi СВУ".

 

 

 

Твори письменника:

• Антологія римської поезії,«Друкар», Київ, (1920)
• Нова українська поезія, Антологія, «ДВУ», Київ, (1920)
• Перец І. Л., Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ», Київ, (1920)
• Камена, «Слово», Київ, (1924; 2-ге вид. 1943)
• Нове українське письменство, вип. 1, «Слово», Київ, (1924)
• Леся Українка, «Книгоспілка», Київ, (1924)
• Сяйво (хрестоматія), упор. М. Зерова, Київ (1924).
• Григорій Сковорода, Вірші латинською мовою, переклад М. Зерова, «Червоний шлях», 3, (1924)
• Валерій Брюсов, 1873—1924, «ДВУ», Київ, (1925) - 14 перекладів М. Зерова.
• До джерел, Збірник статей, «Слово», Київ, (1926, 2-ге вид. 1943)
• Словацький, Мазепа, Трагедія на п’ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово», Київ, (1926)
• Наші літературознавці і полемісти, «Червоний шлях», 4, (1926)
• Квітка й украінська проза, «Життя й революція», XII, (1928)
• У справі віршованного перекладу, «Життя й революція», IX, (1928)
• Літературна позиція Старицького, «Життя й революція», VI, (1929)
• Від Куліша до Винниченка, Збірник статей, «Культура», Київ, (1929)
• Sonnetarium, (1948)
• Catalepton, (1952)
• Corollarium, (1958)
• Вибране, (1966)
• Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, (1990)
• Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, "Час", (1990) - репринтне видання
• Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.) . — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003). — 1301с.
• Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», (2007). — 568 с.

 

ІV. Арешт та кінець життя

 

 

     В нiч iз 27 на 28 квiтня 1935 року вiн був заарештований  
пiд Москвою на станцiï Пушкiне. 20 травня його вiдпроваджено до Києва для  
слiдства.  Вiйськовий трибунал Киïвського вiйськового округу на закритому судовому засiданнi 1 - 4 лютого 1936 року без захисту визначив йому мiру покарання: десять рокiв  
позбавлення волi у виправно-трудових таборах з конфiскацiєю приналежного йому  
майна.  
     На початку червня 1936 року етап iз засудженими в цiй справi прибув на Соловки. У короткi хвилини вiльного часу Зеров повнiстю вiддавався улюбленiй справi -  
перекладу. За багатьма свiдченнями, вiн завершив багаторiчну роботу над  
украïнською версiєю "Енеïди" Вергiлiя. Без будь-яких додаткових пiдстав i пояснень справу Зерова переглянула особлива трiйка УНКВС по Ленiнградськiй областi

9 жовтня 1937 року. 
Як наслiдок - було винесено найвищу мiру  
покарання - розстрiл. Помер Микола Зеров 3 листопада 1937 року.  
 Ухвалою Вiйськовоï Колегiï Верховного Суду СРСР вiд 31 березня 1958  
року вирок Вiйськового трибуналу КВО вiд 1-4 лютого 1936 р. i постанова  
особливоï трiйки УНКВС по Ленiнградськiй областi вiд 9 жовтня 1937 року  
скасованi, справу припинено "за вiдсутнiстю складу злочину".  
 Микола Зеров реабiлiтований посмертно.

 

 

V. Соловецькі переклади

 

 

     У 30-ті роки XX ст. українська інтелектуальна еліта потрапила під хвилю масових арештів, зазнала переслідувань і репресій. Корифеї української культури закінчували своє життя на засланні, у тюрмах, місцях пригнічення людської волі та духу.

Гірка доля всього українства не оминула й провідного критика  та історика літератури, теоретика  перекладу, перекладача і поета  Миколу Зерова, якого заарештували 27 квітня 1935 р., а в червні 1936 р. відправили на десятирічний термін до Соловецького табору.

     М. Зеров відбував покарання разом з іншими жертвами більшовицького терору, зокрема Лесем Курбасом, Павлом Филиповичем, Василем Мисиком.

     М. Зеров не втрачав своєї життєрадісности навіть на засланні. Ознайомившись з умовами табірного життя, він поділився враженнями зі своїми побратимами: „Прекрасно! Бібліотека, читальня, капітальні будинки! От би поселитись у келії, обкластися книжками — гори б літературні можна перевернути! Правда ж, Павле Петровичу?" Однак П. Филипович не промовив жодного слова. Товариші й не знали, що жити йому залишилося лічені дні.

     Соловецькі будні якнайповніше відображає епістолярій М. Зерова. До нашого часу дійшов 31 лист Миколи Костьовича до дружини, Софії Федорівни. Останній датується 19 вересня 1937 р. У листі до М. Гаспарова (18 листопада 1982 р.) Г. Кочур повідомляв, що дружина М. Зерова передала йому листи чоловіка із заслання. З допомогою цієї хроніки доби вдалося відтворити чимало фактів із його життя, з'ясувати, над чим він працював, які переклади збереглися, а які зникли безслідно.                               Листи заповнили чимало білих плям, адже „на них запеклась кров подій, це саме минуле, яким воно було, зафіксоване і нетлінне" (Герцен).  У таборі М. Зеров не полишав своеї праці над перекладом Вергілієвої „Енеїди", третину якої він переклав на волі. В. Мисик пригадував, що Микола Костьович часто заходив до нього після роботи з новими сторінками поеми і „читав їх своїм співучим голосом, вивіряючи на слух їх українське звучання". Однак це тривало недовго: „Влітку 1937-го почалось нове „підсилення режиму". Багатьох в'язнів перемістили з табору до новозбудованої тюрми, а перед тим зробили генеральний трус, повідбирали всі книги й папери, закрили читальню й бібліотеку, після трусу мені вже не довелося бачитися з Миколою Костянтиновичем". Як з'ясувала Р. Скалій, 9 жовтня 1937 р. М. Зерова разом з іншими діячами української культури розстріляли за вироком трійки УНКВС Ленінградської області.

     Микола Зеров таки закінчив переклад  „Енеїди". Свідченням цього є епістолярна спадщина митця. У листі від 21 травня 1937 р. М. Зеров просить дружину надіслати йому зошити, щоб переписати переклад „Енеїди", який саме добігав кінця, а також курс римської літератури, над яким він завершував свою роботу. Однак не вдалося повернути з небуття перекладені частини твору, який би знаменував новий виток у розвитку української перекладної літератури, долаючи відстань майже півтора сторіччя від часу появи „Енеїди" І. Котляревського (1798). Відомо, що до арешту М. Зеров закінчив 1, 6, 7, 8 пісні. Половину 9-ї він перекладав, перебуваючи під слідством," а решту — в ув'язненні. Зокрема з ленінградської в'язниці, куди М. Зерова перевели перед тим, як відправити на Соловки, він писав дружині: „...мой перевод „Энеиды" со мной, но работать я не могу. Шумно и ни одного уютного уголка"¹ (травень 1936 р.). Зі слів товаришів, які відбували покарання з М. Зеровим, він закінчив переклад і навіть подав рукопис „Енеїди" разом із незакінченим перекладом „Пісні про Гайявату" в музей Соловецького табору.

     Значну частину матеріалів, а також перекладів конфіскували органи НКВС, Це стало найбільшою перешкодою для звершення багатьох намірів. ,,Ииши о [...] рукописях, которые тебе в НКВД выдали, получила ли ты „Бориса Годунова"? Переводы из латинских поэтов (Клавдиан, Авзоний, „Dе агtе роеtiса" Горация), сделанные, мною для русской книги, которую я сдавал в „Асаdеmіа"? У тебя ли „Энеида" в украинском переводе, 1, 6, 7 и 8 песни? Возвратили ли тебе 9-ю песню, доведённую до половины и не Сшитую? На месте ли немецкая „Энеида" Блюмауэра? Текст гетевской „Ифигении" с переводом К. Р.? Русская „Энеида" Бойчевского? Все это нужно будет мне, чтобы закончить перевод, написать комментарий и вступительные статьи и сейчас же приняться за новую работу — над немцами и англичанами — поэтами и драматургами" (з листа до дружини, 17 липня 1936 р.). В іншому листі читаємо: „Когда узнаю от тебя, что „Бориса Годунова" тебе возвратили и „Энеиду" отдали полностью, начну работать с удвоенной и даже утроенной энергией" (1 серпня 1936 р.). У листах за вересень—жовтень 1936 р. М. Зеров не перестає цікавитися долею рукописів. Як бачимо, не тільки митців ув'язнювали, а й їхню працю. Хороша звістка надійшла лише 4 листопада 1936 р.: повернули „Бориса Годунова". Відомо, що існувало дві версії цього перекладу. За місяць до арешту М. Зеров написав у листі до В. Чапленка, що „Борис Годунов" „зроблений начорно і ще остаточно не перебілений" (18 березня 1935 р.). І тільки 1937 р. переклад вдалося опублікувати під прізвищем Б. Петрушевського. Взагалі лірику і прозу О. Пушкіна М. Зеров почав перекладати ще 1927 р. і цікавився творчістю цього поета до останніх днів свого життя. Згадки про це містяться чи не у кожному листі перекладача. Що ж стосується перекладених пісень „Енеїди" (1, 6, 7, 8, 9), то вони так і залишилися у стінах НКВС. „Никакого для них интереса они не представляют, никому они не нужны, кроме меня и будущего читателя их, понимающего в литературе и стилистике [...] Был там и полный латинский текст „Мозеллы" Авзония (которую никто не переводил по-русски), переводы из Клавдиана, которого тоже русский читатель не знает [...] Вообще материала было много,— начала и заготовки на целый ряд сборников и книжек, небесполезных и для украинской, и русской литературы" (20 грудня 1936 р.).

     Перекладній літературі М. Зеров надавав особливого значення: „Нема потреби говорити, якою мірою ця перекладна література корисна та якою мірою може вона прислужитися до винайдення нових способів поетичного вислову. Річ зрозуміла: нові теми, нові завдання, тисяча стимулів до мобілізації всіх стилістичних та лексичних ресурсів нашої мови". У цих словах неабиякий смисл, адже перекладати римських поетів, „Енеїду" Вергілія, сонети Ередіа та Ронсара українською мовою — означало розкривати її багатющі можливості, піднімати ті пласти, які формувалися впродовж століть. Без сумніву, переклад — цінне джерело збагачення національної літератури, адже, згідно з теорією полісистеми, література розвивається у взаємозв'язку з іншими літературами. На думку М. Зерова, наша література, крім переоцінки літературного надбання та вишколу молодих письменників, потребувала передусім засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хорошої літературної освіти письменника і „впертої систематичної роботи коло перекладів". „Ми повинні широко і ґрунтовно зазнайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід".

     Переклади творів римських поетів становили основу великої праці М. Зерова, якій він присвятив усе життя. У своєму есеї „Євразійський ренесанс і пошехонські сосни" він писав: „[,..] освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціялами. І на звернене до молоді „Камо грядеши" Хвильового відповідаємо: „Аd Fontes!" Тобто, йдімо до перших джерел, доходьмо до кореня". Переклади Зерова з римських поетів — це гордість українського перекладацького мистецтва, школа й дороговказ для тих, хто пізніше брався привласнювати античних авторів українській літературі". За словами Г. Кочура, переклади М. Зерова створили цілу епоху в історії українського перекладного мистецтва, а українська школа художнього перекладу зобов'язана своїм існуванням передусім йому. Однак, як це часто трапляється, праця Миколи Зерова не була належно поцінована за його життя. Передусім гостро поставала проблема друку: „Велика антологія, де даний Лукрецій, Катулл, Верґілій і pseudowergiliana, Горацій, Тібулл (і pseudotibulliana), Проперцій, Овідій, Персій, Лукан (уривки з „Фарсалії"), Стацій (чудовий вірш про безсоння із його „Silvae"), Марціал, Ювенал (III і IV сатири), поети антології, Клавдіан, Авзоній, Рутилій Намаціан — всього до 100 поезій — так само лежить без найменших перспектив на майбутнє видання" (з листа до В. Чапленка, квітень 1935. р.). Така дійсність аж ніяк не сприяла творчому процесові, хоча завдяки незламній волі наших перекладачів українською мовою починали говорити навіть найвіддаленіші чи то у просторі, чи у часі автори світового письменства: „[...] робити все те „мишам на снідання" нема охоти [...] Язик розвивається. Коли захтять мої переклади видавати, можливо, вони уже будуть старі і кумедні, як для нас переклади Кулішеві або Старицького". Та все ж переклади