Життєвий і творчий шлях Євгена Маланюка

 

3 
 
Десь сіре поле в чорних круках, 
Що пророкують: "Кари! Кар!" 
А я тут, на чужинних бруках, 
Чужий - несу чужий тягар. 
 
А я на полум'ї розлуки 
Назавше спалюю роки, 
І сниться степ Твій, сняться луки 
І на узгір'ях - вітряки. 
 
Там свист херсонського просторуї 
Там вітер з кришталевих хвиль! 
А тут: в вікні опустиш штору - 
І п'єш, самотній, смертний біль. 
 
4 
 
Несу отут страшний свій іспит 
І знаю, що життя мине. 
І мати, сидячи на призьбі, 
Вже не вичікують мене. 
 
Давно Євгена поминає 
За упокій старенький піп, 
За весною весна минає 
Під запашне зітхання лип. 
 
Все далі висиха Синюха, 
Й линя її весела синь, 
А вітер заголосить глухо 
І пролітає вдалечінь. 
 
Сиріє стріха під дощами, 
Вже хата стала нетривка, 
І мати слухають ночами 
Бронхітне гавкання Бровка. 

5 
 
По яких ще дорогах шукати причинної долі? 
Перекотиполем блукати в яких степах? 
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, 
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах. 
 
Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко, 
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, 
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій 
Після чарки отрути влітає сонячний чміль1[1]. 
 
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні. 
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір, 
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння: 
Всі принади Твоєї страшної краси.

Євген Маланюк… Велика людина, трагічна доля. Визначна постать в історії літератури, котра мусила покинути власну землю, кохану Батьківщину, через політичний режим… Свої поневіряння і спогади про Рідну Неньку він виклав у вірші «Під чужим небом»… Як вже зрозуміло, ліричний герой і є сам автор. Вірш складається з 5 частин, в кожній з яких ми бачимо стомленого життям чоловіка… Він хоче просто повернутися додому, до своєї України. Його не радує перебування у чужій, нехай і більш розвинутій, цивілізованій і вільній, державі. Виявляється, що туга за Батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі. Кожна частина має свій ритмомелодійний малюнок, що відповідає настрою автора (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем). З цих згадок ми розуміємо, якою він бачить Україну… Ліричний герой сумує за херсонським степом, за річкою Синюхою, за полями, круками, вітряками… Але не усе так приємно і безхмарно… Автор пригадує як «кревний край кона в останній муці», як «крапле кров росою з чорних ран». Ми бачимо іншу, більшовицьку Україну. Україну крові і вогню, страху і смутку… Але автор все одно любить власну землю, бо хто ми без Батьківщини? Євген Маланюк – один з найкращих дітей України. 

 

Ностальгічні мотиви і філософічність поезії

 

І ти, — нащадче мій, збагнеш,  
Як скрізь тисячолітній порох  
Розгорнеться простір без меж.  
Збагнеш оце, чим серце билось,  
Яких цей зір нагледів мет,  
Чому стилетом був мій стилос  
І стилосом бував стилет. 

Євген Маланюк — особлива постать у розвитку української літератури, адже його спадщина — це культурологічні дослідження, літературознавчі публікації, а також велика кількість поетичних творів. Хоча митець більшу частину свого життя провів у еміграції, та доля рідної України, її перспективи розвитку в майбутньому не були байдужі йому. Поет вважав себе часточкою української землі, у ній його коріння й поклик предків, він — «Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук...» Твори Маланюка сповнені тяжкого смутку з приводу втрати Україною можливості стати незалежною, адже така можливість була, і поет брав у цьому активну участь. Він прагнув пробудити національну гідність і свідомість українців, попереджав про помилки: «Малоросійство — це є та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України». Нині ми спостерігаємо в нашому суспільстві те, що передрікав Євген Маланюк, бо його рівень знань і аналітичний розум передбачав багато катаклізмів у розвитку української державності. Дві теми були провідними у всій його творчості — це ідея утвердження державності України й туга за Батьківщиною. Ностальгія часто ввергала його в тяжкі роздуми: «А треба було впасти серед бою На тій землі, де молодість цвіла». Він картався, що не наблизив час звільнення, проте віра в державну самостійність України ніколи не полишала його: «Даремно, ворогу, радій, — не паралітик і не лірник, Народ мій — в ураган подій Жбурне тобою ще, невірний!»  Водночас Є. Маланюк — ніжний лірик, тонкий метафорист, який у своїй поезії поєднує суворий аскетизм вислову, здатність до сильних почуттів з вишуканою ритмомелодикою, проникненням у глибини людської психології. Про це свідчить, зокрема, його поетична збірка «Стилет і стилос» (1925), у якій вміщено цієї ж тематики вірш «Стилет чи стилос?..», у якому поет шукає душевну рівновагу: «Там дивний ліс... співа трава ...гіпнотичні кобри ...пестощі золототілих дів» — це вигаданий світ поета. Реальність інша: «...тут — набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і віддасть воді». І серед складної, можливо, тяжкої дійсності поет робить вибір: «Та тільки тут веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль. Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе!..» Поезія «Біографія» передає внутрішній стан ліричного героя, «бо завжди — проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота». Туга за Батьківщиною пронизує кожен рядок, поет, «вийшовши з глухого степу, 3 зітхань страждальної землі», змушений на чужині дбати про Україну: «Так конструюю вічний образ На сірім цоколі часу». Проте дива не станеться, дорога на рідні землі заказана, й поет по-філософськи з болем констатує: «Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згоряю, — Чи ж побачиш, почуєш ти?» Адже життя не милувало його, змусило зробити свій вибір: «Я — кривавих шляхів апостол — В голубі невичірні дні». У багатьох поезіях автор показує образ України, який асоціюється в нього то зі Степовою Елладою («Знаю — медом сонця, ой Ладо...»), то зі зрадливою бранкою («Псальми степу»), то з покриткою Катериною («Чорна Еллада»). Біль за рідною безталанною землею виливає він у поезіях «Варязька балада», де постає не тільки минуле, але й висловлюються думки щодо майбутнього болючого питання державотворення. У поезії «Під чужим небом» поет передає глибокий біль і смуток за рідною землею, бо з 1920 р. й до кінця життя перебував він у вимушеній еміграції і шукав розраду в колі старих друзів та знайомих, часто зустрічаючись із ними. Проте до кінця життя це коло ставало все меншим і меншим, а туга за рідним краєм не минала: «Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь, і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди — Й саме життя, здається, вже чуже». У поезії «Істотне» Євген Маланюк порушує філософські питання загальнолюдського значення щодо призначення людини, коли «діла ростуть у невловимі черги», а буття триває та визначається «як рух, як пруг, як вічний вир енергій», а людству все важче й важче віднаходити себе в життєвому вирі. Для митця проблеми в цьому немає, бо він знає, в чому суть: «І все ж таки: в началі було — Слово! І все ж таки: начальний дух — Любов!» Ці два поняття у свідомості автора поєднуються в невичерпну силу, життєдайну й справедливу, що керує всім на світі — «від хаосу до космосу просторів, від атома до голубих безмеж».  Творчість Євгена Маланюка навіть через десятиліття кличе до пробудження власної національної гідності кожного українця, кожного свідомого громадянина незалежної України. 

 

 

Список використаних джерел

http://uk.wikipedia.org/wiki

http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=1772

http://schoollit.com.ua/analiz-stilet-chi-stilos/

http://www.br.com.ua/referats/s1399/123293.htm

http://kray.ck.ua/suspilstvo/postati/item/739-fatalne-kohannya-evgena-malanyuka-y-natalki-livitskoyi#.Utwbj87Gxok

http://www.ukrlib.com.ua/books/printthebook.php?id=65&bookid=11

http://www.ukrlib.com.ua/sochin/printout.php?id=36&bookid=27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток

               

 

 

Наталя Лівицька – Холодна