Життєвий і творчий шлях Євгена Маланюка

Долинненська СЗШ

 

 

 

                                                 Реферат

З української літератури

Тема: Життєвий і творчий шлях Євгена Маланюка

 

 

 

 

 

 

Роботу виконала:

Учениця 11 класу

Куртсєітова Фатма

Вчитель:

Меметова М.О.

 

 

 

 

 

с. Долинне

2014 р

Зміст

 

         Біографія……………………………………………………………..3

         Фатальне кохання……………………………………………….…..4

         Творчість…………………………………………………………….7

         Вірш «Стилет чи стилос?»……………………………………...…..9

         Вірш «Під чужим небом»……………………………………….….10

         Ностальгічні мотиви і філософічність  поезії………………….…..13

         Список використаних джерел………….…………..……….….......15

         Додаток…………………………………………………………..….16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біографія

    Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Архангороді   на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави.  Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.  
1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972). Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі. У червні 1949 року поет переїжджає до США. Спершу працює фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполісі 16 лютого 1968 року Є.Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

 

 

 

Фатальне кохання

   Наталя Лівицька – Холодна була єдиним справжнім коханням Євгена Маланюка. Наталю з Євгеном поєднували невидимі для сторонніх очей духовні ниті. Вони залишили в житті одне одного незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого болю...

1. В еміграції йому снилися руки коханої

Вісімнадцятирічною дівчиною покинула Наталка рідну землю восени 1920 року, що став важким і для Євгена Маланюка. Любов до України вони пронесли через десятиліття, та цих непересічних особистостей єднав не лише патріотизм. Між ними спалахнуло й вже не згасало протягом усього їхнього життя занадто сильне почуття, яке важко назвати коханням. Скоріше за все, це була пристрасть з боку Маланюка й ностальгія зі сторони Лівицької. Він завжди подобався жінкам. Красивий, мужній, атлетично збудований, понад 180 сантиметрів зросту, Євген Маланюк постійно закохувався і вмів причаровувати представниць прекрасної статі. Пройшов він і крізь численні фронтові романи, коли палке кохання, життя і смерть міцно перепліталися в нерозривне ціле. Та справжнє почуття — глибоке, хвилююче й драматичне — каменепадом обрушилося на поета в 1924 році. Сталося так, що Євген у чеському містечку Подебради, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів юну поетесу Наталку Лівицьку... і закохався в неї. Дівчина народилася й виросла на хуторі поблизу села Гельмязів теперішнього Золотоніського району Черкащини. Наталчин батько був міністром уряду УНР, і після розгрому української армії сім’я Лівицьких втекла спочатку до Варшави, а потім переїхала до Праги. Почалося важке емігрантське життя. З Маланюком дівчина познайомилася досить романтично. Якось Лівицька приїхала розважитися на якусь вечірку, де українці-емігранти охоче спілкувалися, читали вірші, співали пісень і танцювали. Адже молодість брала своє навіть за важкого життя на чужині. Наталя невимушено розмовляла з подругою Лесею Крат, аж раптом до них підійшов Маланюк і шепнув щось Лесі на вушко. Сама Лівицька потім так згадувала про першу зустріч із відомим в еміграції поетом. «Раптом Леся до мене: «Натусю, дайте мені Вашу квітку». Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Раптом із здивуванням побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника... Він заклав її до петлі свого жакета і, низько вклонившись, подякував мені».Лівицька не могла встояти перед поетичним даром і чоловічим шармом Євгена Маланюка. Між ними зав’язалися теплі стосунки. Він став найуважнішим слухачем і прискіпливим критиком її перших віршів. Водив за собою по різним літературним зборам та творчим вечорам, причому часто представляв друзям і знайомим так: «Наша Анна Ахматова». Це бентежило дівчину, яка тоді зачитувалася Ахматовою, але було їй надзвичайно приємно. Спочатку їх вважали просто друзями. Та дружба Маланюка й Лівицької відразу сягнула небачених висот кохання. Ось тільки їхні почуття пішли протилежними шляхами — якщо Євген з головою поринув у вир пристрасті, то Наталя чомусь злякалася цього шаленства й обмежилася легким фліртом і сердечним спілкуванням. У першому листі до коханої Маланюк зізнається, що він, немов закоханий юнак, чекає незвичайної й чарівної любовної казки: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці...». Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». Тоді ж поет пише вірш-освідчення, в якому свою єдину й найкращу в цілому світі жінку порівнює з першим пелюстком весни. Євген писав їй просто, але неймовірно проникливо: «Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!».

   2. Замість «шаленого»  Маланюка Лівицька обрала «спокійного» Холодного

Однак злива любовних листів просто-таки налякала юну Наталю. Поет мріє про інтимну зустріч і чекає ніжного побачення з душевним трепетом. Але дівчина не поспішає давати ствердну відповідь. Тому серце Маланюка все частіше стискається від болю й самоти. Він боїться того, що кохану хтось украде в нього. Врешті-решт, Наталя наважується сказати Євгену гірку для нього правду. Їй цікаво з ним, як з близьким другом і талановитим поетом, але дівчина не відчуває до Маланюка справжнього почуття. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. І для Маланюка така відвертість Лівицької обернулася на страшну трагедію. Отже, пристрасна любов не принесла ні щастя, ні втіхи їм обом — він страждав через байдужість своєї коханої Наталочки, а їй було невимовно тяжко казати Євгену «ні», адже в той час дівчину вже захопило серйозне й рівне почуття до талановитого художника Петра Холодного-молодшого, свого майбутнього чоловіка. З ним поетеса пройде разом життєвою стежиною понад 65 років і переживе судженого аж на 15 літ, закінчивши свій земний шлях у 2005 році в Канаді. Маланюк ледве не покінчив життя самогубством, і тільки аристократична гордість поета й воїна не дозволили йому так безглуздо піти з життя. Щоб якось забутися й, можливо, втішитися в жіночих обіймах, Євген наступного року в Празі одружився зі студенткою-медичкою Зоєю Равич, родом з Полтавщини. Поетеса Олена Теліга, яка добре знала всі колізії драматичного роману Маланюка й Лівицької, адже була близькою подругою Наталії, якось обмовилася, що Зоя Равич не підходила «шаленому Маланюку». Такі чоловіки, як він, сказала пані Олена Наталці, «бояться розумної жінки, яка їх може захитати на їхньому п’єдесталі», тому й обирають в дружини «сірих мишок». Однак дехто з дослідників вважає, що відома поетеса сказала так із ревнощів, оскільки сама тоді захоплювалася і самим Євгеном, і його пульсуючою поезією. Врешті-решт, він розлучився і знову помандрував світом у пошуках щасливої долі. Наступною його дружиною стала чешка Богуміла Савицька. З нею він познайомився у Варшаві, де жінка працювала в чеському посольстві. Вони одружилися в 1933-му, а наступного року народився син Богдан. Сім’я переїхала на батьківщину дружини. Із Богумілою Євген прожив разом до весни 1945-го, коли радянські війська окупували Чехословаччину. Від них він тікав поспіхом, боячись арешту. Потім жив у Західній Німеччині, а Богуміла з сином у Празі. Довгих сімнадцять літ не бачив Маланюк свою сім’ю.

   3. Остання зустріч  на порозі смерті

І все ж таки полум’яне кохання «залізного поета» ніяк не хотіло вмирати. Навіть тоді, коли Лівицька стала Холодною, а Маланюк одружився із Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких свою Наталочку продовжував називати «любою, коханою». Світлу й чисту, але трагічну свою любов Євген Маланюк проніс через все життя. У 1971 році, оглядаючись на минуле, Наталя Лівицька-Холодна зізнається читачам:

То була пора неповторна,

Як поезія Маланюка,

А була вона недоговорена.

Наче вірші без одного рядка…

 

Остання зустріч Євгена й Наталії відбулася наприкінці 1967 року в Нью-Йорку, за кілька місяців до смерті поета. Двоє вже немолодих людей зі славним минулим, в якому догорало давнє солодке почуття, але без майбутнього, зустрілися, щоб вшанувати сумну дату — 25-річчя з дня загибелі Олени Теліги. Поет був стриманим і зовсім небалакучим. Можливо, палке кохання далекої молодості пішло в небуття. А може, Маланюка душила давня образа на Лівицьку, з якою він міг бути щасливим. Самотній сивий чоловік просто мовчав. І все. Начебто вже перебував за порогом життя. Серед українських емігрантів США поет мав надзвичайну популярність. Друзі знали, що Євген любить яблука і яєчню з салом, а також — їсти мед ложками. Однак, як справжній аристократ, шанував коньяк «Курвуазьє» й курив люльку. 16 лютого 1968 року ввечері він збирався йти до театру. Але вдень Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. На похоронах соратники по перу плакали й читали його вірші. Дізнавшись про його смерть, Наталя Лівицька-Холодна, мабуть, вперше сказала правду про їхні заплутані стосунки з Маланюком у вірші «По кому дзвонять»:

Хтось помер. Хтось чужий:

ні брат, ні коханець.

І було між нами скільки завіс!

 

Можливо, якби жінка сама не створила ці завіси, вони були б щасливими. Хтозна…

 

 

Творчість

  Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки

• «Стилет і стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)
• «Гербарій» (Гамбург, 1926)
• «Земля й залізо» (Париж, 1930)
• «Земна мадонна» (Львів, 1934)
• «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)
• «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)
• «Влада» (Філадельфія, 1951)
• «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)
• «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)
• «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)
• «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)
• «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)
• «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу. Вже після смерті митця побачила світ збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). У царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, і найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами творчості цієї школи. а також і Є. Маланюка, є історіософізм і міфологічність. Поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й духовної. Цей заклик звучить і в поезії Маланюка. Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичногоУніверсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

 

 

 

 

 

 

 

 

Вірш «Стилет чи стилос?»

                           ***

Стилет  чи  стилос?  —  не  збагнув.  Двояко   
Вагаються  трагічні  терези.   
Не  кинувши  у  глиб  надійний  якор,   
Пливу  й  пливу  повз  береги  краси.   
 
Там  дивний  ліс  зітхає  ароматом   
І  весь  дзвенить  од  гімнів  п’яних  птиць,   
Співа  трава,  ніким  ще  не  зім’ята,   
І  вабить  сном  солодких  таємниць,   
 
Там  зачарують  гіпнотичні  кобри   
Під  пестощі  золототілих  дів…   
А  тут  —  жаха  набряклий  вітром  обрій:   
Привабить,  зрадить,  і  віддасть  воді.   
 
Та  тільки  тут  веселий  галас  бою  —   
Розгоном  бур  і  божевіллям  хвиль.   
Безмежжя!  Зачарований  тобою,   
Пливу  в  тебе!  В  твій  п’яний  синій  хміль!

  

Вірш «Стилет чи стилос?..» (1924) дав назву першій збірці поета. Автор долучається до споконвічної естетичної дискусії: митець може витати в далекому від життя світі мрій, понадземної краси, незворушного спокою чи має боротися за вдосконалення реального світу наближення його до ідеалу, до Бога? Ці дві настанови символізують у вірші взяті з давнини образи — стилет і стилос (стилет — це холодна зброя, різновид кинджала; стилос — загострена паличка для писання на вкритій воском дощечці). Протилежність настанов увиразнюють також прислівники «тут»,«там». Ситуація вибору для митця надзвичайно складна: герой «пливе» по непевній воді («тут») і його манять «береги краси» («там»). Хоча «тут — жаха набряклий вітром обрій», усе ж героя більше захоплює-таки «веселий галас бою», тож він продовжує плисти в «безмежжя», яким «зачарований». Так ранній Маланюк відчув трагічну дилему свого життя. Трагічна доля батьківщини, честь чоловіка, воїна, оборонця спонукають його брати в руки стилет: «Як в нації вождя нема // Тоді вожді її — поети!» Одначе митець не відкладає вбік і стилос. Не випадково він утілив свою концепцію творчості в таких подібних зовні предметах-символах, які ще й так співзвучно іменуються — стилет і стилос.

Вірш «Під чужим небом»

1 
Чужі: й земля, і небо тут, і люди, 
І місяця золотосрібний ріг. 
Життя давно, як божевільне, блудить 
По манівцях заплутаних доріг. 
 
Десь кревний край кона в останній муці, 
Дикун над ним заносить ятаган, 
А він скажений біль терпить, як Муцій, 
І крапле кров росою з чорних ран. 
 
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить 
Безглузда путь і хто остереже? 
Чужа земля, чужі похмурі люди - 
Й саме життя, здається, вже чуже. 
 
2 
 
Не треба ні паризьких бруків, 
Ні Праги вулиць прастарих: 
Все сняться матернії руки, 
Стара солома рідних стріх. 
 
Все сниться гук весни і вітер, 
Веселий вітер світлих літ. 
А тут - молюсь, убогий митар, 
Шукаю Твій вогненний слід... 
 
Hi! He знайтиі Ніхто не знає. 
Ніхто не чув Твоїх плачів. 
Біля всесвітнього Сінаю, 
Як завше - золото й мечі.