Український кінематограф

Зміст

1. Вступ………………………………………………………………………3
2. Історія Українського кіно………………………………………………..4
3. Кіно Сталінського періоду. Німе кіно…………………………………..5
4. Звукове кіно……………………………………………………………....6
5. Діяльність О. Довженка………………………………………………….9
6. Сучасний кінематограф…………………………………………………12
7. Висновок…………………………………………………………………14
8. Література………………………………………………………………..18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність звернення  до історії кіно зумовлена тим, що кіномистецтво є невід’ємною  частиною життя сучасного світу, тому сьогодні простежується цілком закономірний інтерес дослідників  та широкої громадськості до специфічних  умов зародження та перших етапів функціонування кінематографу на терені України. Не менш важливим аргументом є потреба

об’єктивного висвітлення  проблеми взаємовпливу культури кіно, влади та суспільства у 1920– 1930-х  роках, оскільки в окреслений період кіно починають використовувати  як одним із найбільш дієвих засобів  формування тоталітарної культури.

Вітчизняне кіно викристалізувалось із засвоєння й плідної абсорбації

саме національних видів  мистецтва, демонструючи згодом власні закони,

техніку й способи вислову.

Найвдумливіше підійшов до періодизації початкового етапу розвитку нашого

кіно американський дослідник українського походження Борис

Коваль-Берест, який виділив такі три цикли: Початок українського кіно (1896-1907); Зародження національної кінопродукції (1907-1917); Перша

українська кінопродукція (1917-1921).

Важко погодитися, проте, з  тим, що зародження національного кіно

відбулося вже 1907 року, коли фактично лише з'явився перший ігровий

фільм. Водночас кінопродукція 1917-1923 рр. - доби визвольних змагань -

не становила одного цілого. Це були стрічки, зняті часом людьми, які

опинилися на різних політичних полюсах. Доцільніше сприймати цей період

як єдиний етап розвитку українського кіномистецтва, де в різні роки

виявилися спільні тенденції. Між цими кінозйомками так чи інакше

простежується взаємозв'язок, бо за всіх складних обставин їх часто

здійснювали одні й ті ж митці, що використовували не тільки набутий уже

в кіно досвід, але й ту ж апаратуру й кіноательє.

Приблизно такої періодизації дотримується певною мірою й французький

дослідник українського походження Любомир Госейко в книзі "Історія

українського кіно 1896-1995", де фахово й об'єктивно, без соціологічних

ярликів викладено дані про  фільми й діячів українського екрана.

 

 

Історія Українського кіно

У 1893 році головний механік  Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки – зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі “Франція” (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з’їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею. 
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. 
Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

 

 

 

Кіно Сталінського періоду

Німе кіно

З 1919 р. в Радянській Україні починається кіно, якому надавали державний характер. З 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеські  та ялтинські підприємства, а в

1928 році ввести в дію київську  кінофабрику (майбутню Київську  кіностудію 

ім. О. Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною мелодрамою і пригодницькими жанрами («Укразія»

П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка  кохання» Олександра Довженка). В даний час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється». У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов фільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше стала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці з режисером Лесем Курбасом з письменниками Майком Йогансеном і Юрієм Яновським. Тернистий шлях долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»). Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який перебував у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською Синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм «Земля» був названий у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженко, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». 

 

 

Звукове кіно

У 1930 р. в Україні з'являється  перший звуковий фільм — документальна  стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». Наприкінці 1930-х тотальний терор в СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «найкращий іноземний фільм». Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, а потім піддав нищівній критиці, а автора — шельмуванню. Однією з причин цього, про що Довженко натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Хоча українські фільми 1945—53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високопрофесійні роботи кінооператорів («Подвиг розвідника» (1974), режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький, «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко). У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Міронер), «Жага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко), «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов). Український кінематограф 1960—70-х років представлений іменами світової величини: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, «Криниця для спраглих» Юрія Ілл’єнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля спіткала також фільм Юрія Ілл’єнка «Вечір напередодні Івана Купала» (1968) і «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. 

За стилістикою близькою до українського поетичного кіно була знята в

1967 р. на «Мосфільмі»  стрічка «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя. Картину також вважають першим радянським фільмом у жанрі жахів. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) та «Як гартувалася сталь» (1973). У роки «застою» в СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, проводиться методичне та цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадувати з оглядкою. На багато років, внаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). Попри бюрократизм українського кінопроцесу за часів брежнєвської реакції в 1970—80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «У бій йдут лише старі» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох висококваліфікованих екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу . Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які придбали велику популярність у всьому СРСР: «Д'Артаньян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитися» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович). У 1970—80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед  яких зустрічалися справжні шедеври жанру ( «"Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Фелікса Соболєва та ін.). Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки ...»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля»,«Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни. Під час «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989), «Бич Божий» Олега Фіалки (1988), «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, що став своєрідною анти тоталітарною кіно емблемою.

 

 

Діяльність О. Довженка

Сімдесятип’ятирічний шлях Довженківської кіностудії славен ділами й іменами багатьох митців. Не раз їхні фільми представлялися на престижних кінофестивалях світу. Серед здобутків — 75 нагород міжнародних і 65 всесоюзних кінофестивалів, 17 державних і 9 республіканських премій. Є й найвища нагорода Американської кіноакадемії за фільм “Райдуга”. А почалася біографія концерну в далекому 1928-му, коли в недобудованому павільйоні ночами (бо вдень тривало будівництво) йшли зйомки першого фільму “Ванька і Месник” Аксеня Луніна. Того ж року було знято ще дві короткометражки — “Ясла” Кауфмана й “Одинадцятий” Вєтрова. До речі, з ім’ям Дзиги Вєтрова пов’язана поява звукового документального кіно “Симфонія Донбасу”. Фільм широко демонструвався за кордоном, і Чарлі Чаплін із захватом про нього сказав: “Не уявляв, що індустріальні шуми можна зробити такими привабливими”. У 1929 році було знято вже 10 фільмів. Але такого визнання, як “Земля” Довженка, не досяг жоден. На Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року 117 провідних критиків з 26 країн світу цей фільм зарахували до 12 найкращих стрічок усіх часів і народів. А перший звуковий фільм майстра “Іван” було піддано нищівній критиці. Савченко найпершим увів в українське кіно тему партизанської боротьби у роки громадянської війни. Його першим твором, знятим у наших павільйонах, стали “Вершники”. А далі були історичні полотна “Богдан Хмельницький”, “Тарас Шевченко” і знову ж воєнної тематики “Третій удар”.

Згідно з кремлівською політикою українське кіно розвивалося  в контексті російського. На Київську кіностудію приїздили попрацювати режисери з Москви: Іван Пир’єв, Марк Донськой, Михайло Ромм... А образи українського народу втілювали російські актори Михайло Жаров, Борис Андрєєв, Микола Крючков. Ці тенденції посилилися під час Великої Вітчизняної війни. Кіностудію евакуювали до Ашхабада. Там було знято фільми “Як гартувалася сталь”, “Партизани в степах України”, “Літа молодії”. А 1943 року Марк Донськой на цій базі зняв “Райдугу”, де Наталя Ужвій у ролі матері-партизанки потрясла світ. “Нескорених” Донськой зняв 1945-го вже у Києві. Це був перший повоєнний фільм — і одразу світовий успіх! Золота медаль Венеціанського кінофестивалю.  
Наступною мистецькою подією став “Подвиг розвідника” Барнета. Тема війни ще довго не сходила з екрана. Кожне покоління розповідало про неї по-своєму.  
П’ятдесяті роки стали важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало. Але після ухвалення постанови про розширення кіновиробництва 1952 року життя на студії завирувало знову. 

З новими успіхами повертаються з фестивальних орбіт фільми, і, незважаючи на всі негаразди, довженківці не зупиняють кіновиробництво.