Творчость Олекси Стороженко

Тональністю свого романтизму "Оповідання Грицька Ключника" типологічно зіставні з ідейно-художніми  особливостями "основ'янської" прози. Прегарно зображені у них взаємини між двома репрезентантами української чоловічої вдачі, паном і Прокопом. Вони, як і історії одруження героїв, відтворені з м'яким гумором і вмінням передати індивідуальні вдачі, — позитивно атестують людинознавче-психологічні аспекти художнього світу письменника зокрема і його літературного хисту взагалі.

Історія Січей — від  зруйнування Чортомлицької до Олешківської, а далі й будування нової на р. Підпільній, — увійшла в ретроспективну частину життєпису осавула в оповіданні "Дорош". Відтворення останніх літ героя на зимівнику ввібрало під пером Стороженка стильові контури агіографічної літератури. Дорош-пасічник і садівник, який годував із рук диких сайгаків, нагадує праведного пустельника; творив-бо він добро і людям. Більше того, герой зумів підпорядкувати козацьку непримиренність до мусульманського історичного ворога власному вельми толерантному ставленню до нього. Про це свідчать факт приязні з татарським ватажком; епізод із гумористичним вивершенням урятування іншого татарина від козаків під порожнім вуликом (Грицько Ключник поінформував "слухачів" про дальше життя вихреста у дусі народної прози). Тому не дивно, що життя й смерть праведника оповита в творі серпанком трьох чудес. Містичне начало виконало сюжето- й образотворчу роль і в дальших оповіданнях, як-от "Мірошник".

"Споминки про Микиту  Леонтійовича Коржа" — белетристичний  нарис чи мандрівні записки  про мандрівку Січами панича (іпостась автора) й самого Микити Коржа. До твору включено його розповіді про колишнє, втім про звичаї, одяг козаків, їх поведінку щодо новаків, про суд і кару тощо. Ці розповіді панич усотував удушу, керуючися фольклористичною, сказати б, настановою: "Будь ласкав, діду, розкажи... як твої уста склепляться навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею".

Столітній запорожець Корж — реальна особа. З ним Стороженко запізнався у 1827 р. і відбув саме таку спільну подорож, при тім уразившися огромом баченого і пережитого січовиком, Микитиними енциклопедичними знаннями про козацтво, любов'ю до нього і незгаслою пам'яттю. Розповіді січовика спершу представила книжка "Устное повествование бывшего запорожца Коржа" (опублікована в Одесі більш як за 20 років до першодруку "Споминків..."). Зладнав книжку і видав катеринославський єпископ Гавриїл, а познайомив їх автор "Українських оповідань" — Стороженко.

Різноаспектна багатопланова розповідь нарису вмістила літературні поетизми пейзажних описів, як-от погожого вечора, озвученого бринінням бджіл у саду Коржів; соціально забарвлений осуд панської захланності щодо землі; цікаві авторські коментативні реакції з приводу, наприклад, виховної функції народного сміху в Україні); нотатки про історію назв (перша назва Дніпропетровська, виявляється, — Половиця), конкретні місцевості (пороги з Ненаситцем, подніпрянські давні слободи запорозькі тощо) та події (освячення собору в Катеринославі); козацькі могили (Сірка, Гладкого) й епітафії на них. Простір мемуарів із перипетіями долі героя шириться поза межі України. Лиш удавано простацькими, насправді ж об'єктивно "країнознавчими" постали зауваги Микити про відвідані ним туристичні об'єкти московського Кремля: "Скільки на них кошту стратили а дзвін ["Царь-колокол"] не дзвонить і пушка [ Царь-пушка" — В. П.] не стріля!..".

Українська ж історія "від Коржа а ще в момент сюжетної дії нарису, ввібрала показову народну точку зору на чимало подій і явищ минулого. Це ворогування козаків із "ляхами", мандрівку цариці Катерини Україною і потьомкінські села, руйнування порогів Дніпра, розпочате буцімто ще німцями та самої Січі, прихильність султана до козацьких утікачів за Дунай. У цій історії є свої анахронізми – так, Хмельницький "був нібито поставлений од царя замість Мазепи", — чи міфологізовані версії, як про походження козаків. Однак сам дух і обставини минулого схоплені й передані автентично, підпорядковані пієтету розповідача перед козацькою славою, яка "довіку не загине" (виділення автора — В.П,).

Виклад "Споминок..." принагідно оздоблений літературно-поетичними аплікаціями. Так, двовірш Лукреція в оригіналі  сприймається природним компонентом  розмислу освіченого панича про людську  натуру. Дід Микита теж виявив очитаність доречним цитуванням "Енеїди" І. Котляревського. З літературними джерелами співдіє фольклорний мелічний компонент. Народні пісні входять у мемуари як ритуалемний вияв радощів (Корж привітав Великий Луг співом "Ой, Січ — мати...") або вияв жалоби від перебування серед святої руїни, на яку українська душа панича резонує рядками "Закряче ворон, степом летючи..". Постпозиція ж твору взагалі переводить його в площину фольклористичної публікації цілої кобзарської думи про зруйнування Січі "Гей, із-за зеленого гаю...", записаної автором у 1832 р. на іванівському ярмарку в Кременчуці (текстуальний елемент наукової паспортизації) — за три роки до смерті 104-літнього Микити Коржа.

Романтичноцентричні "Рассказы из крестьянского быта малороссиян" О. Стороженка, подібно до більшості  інших творів його малої прози, виявили  органічність перебування епіка в кліматі національно-народних повір'їв, міфів, легенд і переказів, прислів'їв і приказок. Саме паремії виконують функції мотто в цих оповіданнях. Виняток складають лише "Матусино благословения", де наводиться фрагмент із кобзарської думи, та оповідання "Убийца", що розпочинається рядками балади Л. Боровиховського, теж "відфольклорної". Тож письменник і тут перебував в осередді українського світосприймання й образного мислення. Традиції, обряди та вірування українського простолюду, його природне довкілля і соціальне становище, "ройове" й індивідуальне життя становлять об'єкт художнього зображення в російськомовних творах, де селяни іноді розмовляють рідною українською гутіркою. Місцем дії топографічно конкретних "Рассказов..." є: в "Изворотливом малороссе" на тему посоромлення негідника (до певної міри Сторожєнко тут виступив предтечею Ф.Достоєвського з його "Селом Степанчиковим і його мешканцями") — надворсклянське село. В оповіданні "Ковбаса" — Ромен із докладно описаним знаменитим ярмарком. "Голова себе на уме" про край між Пирятином і Хоролом; "Матусино благословение" відтворило місцевості між Ромном і Прилуками, а "Лесной дидько и непевный" — Зіньківщину. Дія "Подкидыша" переноситеся до золотоверхого Києва з його унікальною пам'яткою ще княжих часів (Олегове кладовище) та новобудовами царських (казарми мавританського стилю над Дніпром), окрасами церковної архітектури. Назвемо тільки втрачені з пам'яток — Десятинну церкву, Золотоверхий Михайлівський і Микільський військовий собори.

Деякі з цих оповідань  дрібнуваті темою, страждають на самоповторення. В них варіюються образи добрих панів чи неодмінно вродливих яскравою українською красою — всі — поселянок, котрі нагадують про чисто чоловічі вподобання автора-розповідача. Можна закинути також нестачу композиційної стрункості через розповідацьке захоплення вставними історіями, іноді залежність від М. Гоголя* (вплив "Вія" на "Ярчука"). Дещо архаїчними як на другу половину XIX ст. здаються демонологічні варіації. Автор подекуди реалістично пояснив "зустрічі" з нечистю, але не розвінчав такі епізоди у дусі просвітницького реалізму. Чи не тому, що цю добу Сторожєнко атестував як "вік просвіщенних дурнів". Проте, перш ніж закинути письменнику архаїчність малювання чортів і т.д., слід зважити: демонологічні вірування виступають у творах як правило складником світосприййяття простолюду.

Разом із тим ряд інших  — добрих прикмет "Рассказов..." — компенсують їх певні недохопи. Назвемо серед позитивів уміння досягнути емоційного катарсису, лейтмотивність деталі-символу (дуб "мати благослови"). Одним із перших у новій прозі — після Г. Квітки-Основ'яненка — Сторожєнко пластично відтворив яскраві картини побуту, зокрема подав етнографічно точний політональний опису ярмарку, густо "заселивши" цю картину виразними народними типажами (кобзар і його прихований недоброзичливець поводир: "Ковбаса"). Епік підніс високу духовність зв'язку поколінь, створив справжні культи — давнини ("Матусино благословение") чи "малої вітчизни", останній у поєднанні з поетизацією молодих літ людини ("Ярчук"). Письменник розвінчав стереотип "безмозґлі хахли", показав його як безпідставність: голова з однойменного твору дуже вже собі "на умі". О крім того, важливо підкреслити в контексті цієї студії слушність міркування А. Іщука, що стосується своєрідного внеску української і російськомовної прози митця в історичний розвій літературного фольклоризму XIX ст. та зростання у ньому питомої ваги суверенної самостійності літератора: "в більшості творів Олекси Стороженка етнографічний матеріал служить тільки оздобою розроблюваних сюжетів і в них письменник зовсім не прагнув до точної його передачі" .

Чи не першим у новій  українській прозі епік мав сміливість акцентувати еротичний погляд на жіночих принадах, тим більше чужої дружини, чи відтворити "бокаччівську" винахідливість українки в організації любовної зустрічі ("Лесной дидько..."). Сторожєнко невимушено каламбурив із просторічними слівцями чи вдавався до народної словогри ("штрикалка" замість "шпага"), подекуди зблискував чистим золотом народного гумору, як у вплетенні жартівливої приказки "Пішли наші вгору — ...дядька повісили". Навіть одна скупа фактуальна примітка автора могла нести вибуховий політичний "заряд", як та (див. 11,10), що стосується конфесійної картини Волині, силоміць повернутої московськими царями з греко-католицької конфесії до православ'я. Серед приміток знайдемо у Стороженка і "фольклористичну", про спосіб полегшити, мученицьке прощання грішника з душею .

Художній "позафольклорний" світ творчості Стороженка серед його "Рассказов из крестьянского быта малороссиян" представляють якраз ті, що виходять за межі селянського суспільного стану. Це "Парижские тайны", що гумористично відобразили залежність провінційного поміщицтва від модної пригодницької белетристики на зразок Е. Сю, та повість "натуральної школи" "Тетушкина молитва". До координата означеного світу належать, зокрема, нечисленні експліцитні вияви його власного культурного інтелігентського спілкування, як-от мистецьке порівняння героїні з мадонною Мурільйо.

Ця студія була б неповна без характеристики бодай швидким пером ширше закроєних полотен О. Стороженка, занурених в уснопоетичну стихію. Мова про "поему" "из преданий и поверий запорожской старины" "Марко Проклятий" та "очерки Малороссии прошлого столетия" "Братья-близнецы".

Концептуальне ядро повісті, заснованої на міфо-фольклорних переказах і легендах про великого грішника, автор розкрив у цінному листі-автокоментарі до одеського книговидавця В. І. Белого від 13 грудня 1873 р.: "Существует у нас поговорка "Товчеться, як Марко по пеклу" [автор ужив її як епіграф до "поеми" — В. П.]. Стало быть в изустном предании народа должна существовать и легенда похождений Марка, и вот 30 лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды и кое-что собрал. Каждый народ имеет свого скитальца: французы — вечного жида Сантенера, испанцы — Мельтона, у немцев и англичан так их много, что не перечтешь, у русских — Кащей бессмертный, а у нас — Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев"..

Стороженко поєднав сюжет  про українського Агасфера та історичну  лінію Хмельниччини. Вмотивував це в передмові до твору так: "По народным преданиям, похождения Марка  относятся к далеким временам Запорожской Сечи и имеют связь  с войной 1648 года..". Наділив мандрівника  нестерпно тяжкою торбою за плечима  з головами вбитих ним матері та сестри, що легшає від добрих справ Марка. Власне, історія Марка Проклятого є літературною реінтерпре-тацією міфофольклорних джерел про вбивцю власних матері, сестри та дитини від інцестного зв'язку з нею (а "кровосумішка", як писав М. Драгоманов, у народному уявленні є найтяжчим гріхом), сконтамінованих із іншими легендами і переказами.

Автор урахував і старовинну віршу про Марка Пекельного (мотив  прикрощів чортів у пеклі від козаків), все це доповнивши нововведеними сюжетними лініями. Зокрема, ретроспективною — войдування запорожців із Кабардою — та романічною, кохання Кобзи до княгині Корецької на грізному тлі Хмельниччини та боротьби повстанців із Яремою Вишневецьким.

Характер малювання подій  підляг у Стороженка визначальній літературній стратегії, за терміном Дм.Чижевського, "романтики жаху", все ще модної у "пізньому" романтизмі. Його авторський варіант прикметний поєднанням "своїх" для фольклору елементів ґотики (Марка, довіку проклятого батьком, регулярно відвідують і мучать вихідці з того світу) та натуралізму. Останній придався для відтворення кривавих жахів протистояння: згадаймо розтрощену голівку немовляти чи оббілованих "ляхів", шкірою яких повстанці накривали халабуди від дощу.

В малюванні польсько-українських  стосунків Стороженко, по-перше, взорувався на історичну і художню літературу. Так, із Т Шевченком, наприклад, його єднає мотив братерського життя козаків із ляхами у давній Речі Посполитій до часів Баторія включно. А от лінією Єремії Вишневецького та згадкою про оборону Буші й подвиг сотничихи Завісної Стороженко випередив відповідно історичний роман І. Нечуя-Левицького та п'єсу і повість М. Старицького. По-друге ж, автор зобразив відповідно до народної пам'яті причини наступної тяжкої ворожнечі — наступ магнатів з єзуїтами на права, віру і людську гідність козацького народу, "жидівські" оренди тощо. В свою чергу, належно відбитий у повісті розмах війни 1648—1654 pp. вмотивував апокаліптичне передчуття "ляхів" (патер віщує: Москва забере Польщу).

Звісно, не могла у цьому  творі не спрацювати й романтична "відфольклорна" причина зміни  на гірше українсько-польських взаємин: чорт Фарнагій, подібно до трьох  ворон у "містерії" "Великий  льох" Шевченка, свідомо підкопує і нищить краще майбутнє етносів, добросусідство козацького народу з "ляхами". Цікаво, що мандри трагічного героя дали змогу авторові розбудувати антигерметичний дискурс повісті, звичайно, в згоді з народними давніми географічними уявленнями про далекі чужі краї та їхніх мешканців — Кавказ, черкеський і цесарський краї, вірменський Арарат, Персіянську й арабську землю, Русалим, південний і північний кінці світа, — висвітлити народні уявлення й про народи — ближчі сусіди, як-от "жидів" і циган. У цілому ж навіть незакінченою повість, що постала на ґрунті народних релігійних уявлень про надприродне й утривалила романтичні традиції "Страшної помсти" М. Гоголя, вабить гуманним пафосом творення добра на землі.

Якщо "Марко Проклятий" завершив тему України у творчості  Стороженка, то "Братья-близнецы", навпаки, започаткували її в популярній у романтизмі й реалізмі хронікальній формі. На цей раз маємо родинну  хроніку за два покоління, розповідь  про обмежене інтересами, але доброчинне життя провінціалів із Полтавщини (і не раз при тому смисловим і настроєвим камертоном для окреслення нової пори у житті братів Івана та Семена Бульбашок є епіграфи з приказок, пісень, голосінь). З цих "нарисів" розпочалися у творчості Стороженка конотації Києва як нашого Єрусалиму, тема Гаркуші, українознавчий характер описів ярмарків та ін., гоголівські навіяння при зображенні побуту провінційного панства, містичний, демонологічний і Готичний елемент його прози (див.II, 180, 325, 413 тощо), самобутня рецепція іноетнічних образів француза, німця, грека, єврея.