Творчость Олекси Стороженко

Олекса Петрович Стороженко ( 24 листопада 1806, с. Лисогори, Ічнянський район, Чернігівська область — † 6 листопада 1874, Берестя, тепер Білорусь) — український письменник, етнограф, драматург. Дядько Дмитра та Левка Ревуцьких . Учасник походу 1849 в Угорщину російської імператорської армії (1849). Слідчий-криміналіст.

Нащадок козацької старшини з Борзнянщини і плеканець  благословенної .Полтавщини, вихованець Слобідсько-Української гімназії, офіцер-кавалерист і чиновник особливих доручень (навіть слідчий у кримінальних справах), дійсний статський радник, Брестський повітовий предводитель дворянства і голова з'їзду мирових посередників, урешті горішинський козарлюга-пенсіонер, Олекса Стороженко був українським письменником-самітником, який потерпав від самодержавно-урядової опресії української культури. Багатообдарована творча особистість, він витворив свій самобутній художній світ: писав по-українськи і по-російськи, культивував майже всі різновиди тогочасної епіки, не без успіху спробував сили й у драматургії та поезії, відтворював минуле і сучасне України в складі Російської імперії, дотримуючися канонів естетики панівного у його творчості романтизму, що підляг образному синтезу з просвітницьким і етнографічним реалізмом, натуралізмом, зрідка вбираючи елемент Готики.

Змісто- і формотворчим компонентом його оповідань "З народних уст" — "своїх" у літературному "каре" малої прози петербурзького часопису "Основа" — був романтичний фольклоризм. Транспонувавши назву "основ'янської" рубрики художньої прози на десять власних оповідань, О. Стороженко вже цим, властиво, засвідчив їх орієнтацію, зокрема мовностильову, на прототипи української народної прози, а також на набуту вітчизняною новою прозою перших десятиріч XIX ст. традицію опрацювання міфофольклорних структур, цієї "святої скрижалі" (Адам Міцкевич) етноментального коду.

Оповідання циклу "З народних уст" репрезентують домінантний у художньому світі епіка безпосередній генетично-типологічний зв'язок із уснопоетичними протомоделями. Також проливають світло на постать О. Стороженка як того літератора, який залюбки спілкувався при нагоді з народними розповідачами, в результаті майстерно огранюючи у слові явища "первородної" творчості українців. Письменник посприяв завершенню в романтичному письменстві процесу надання літературного статусу казковому жанру (у циклі його представляють казки "Жонатий чорт", "Два брати", "Скарб"). Із приводу першого з цих творів іще М. Петров відзначив, що історія мук чорта у шлюбі відсилає до популярної казки "Зла Химка і чорт", уміщеної згодом І. Біликом у його збірнику народних казок.

За прикладом Г. Квітки-Основ'яненка епік фабульно розбудував в оповідання мотиви українських анекдотів про дурнів ("Лучче нехай буде злий, ніж дурний"; однак у творі "Дурень" протагоніст, як і у народних казках про дурнів, насправді виявляється незбіса мудрим), а також ледарів ("Скарб"). Окрім того, Стороженко "націоналізуюче" асимілював народні апокрифи (про мудрість біблійного Соломона — в "приказці" "Розумний бреше, щоб правди добути"), "інсценізував" народні паремії ("Вчи лінивого не молотом, а голодом"), художньо розкрив механізм постання приказки ("Се така баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав"). Сюжетна "матриця" цього оповідання і його центральний персонаж "єхидна баба" має численні паралелі в "антифемінних" уснопоетичних структурах, втім у казках, зафіксованих письменниками ("Чорт і баба" в запису І, Білика).

У згаданих писаннях Стороженка знайдемо колоритні етологічні картини  народного життя, національно виразні селянські "типажі". Досі милує слух незіпсута рідна мова циклу. Продемонстровані форми "роботи" письменника з національною уснопоетичною творчістю відповідні до ідейно-естетичних концептів фольклорної стильової течії художньої прози українського романтизму, монографічно дослідженої в Україні О. І. Гончарем. Закинути цим творам можна хіба те, що митець майже не вийшов у циклі за межі дрібнотем'я — вглиб зображуваних подій, не заглиблювався у внутрішній їх зміст, жертвував можливостями рефлексії заради гумористичного ефекту. Ця остання риса, справедливо відзначена ще істориком українського письменства С.Єфремовим, додамо, зближувала його манеру з наративними стратегіями народних розповідачів. Разом із тим у оповіданнях Стороженка було "багато природного мистецтва, багато грації й щиро українського гумору" .

Водночас, на нашу думку, Єфремов  надто критично поцінував цикл. І цей випадок не одиничний: у рецепції позитивістської критики подібна доля спіткала й віршові гуморески Степана Руданського, теж недооцінені як буцімто тільки гарні "блискучки". Та й І. Франко у "Нарисі з історії українсько-руської літератури" кривдно визнав Стороженка "талановитим анекдотистом", але не "дійсним художником" Однак на користь визнання ширшого значення за цими оповіданнями говорять: тенденція до філософування (маємо на увазі, зокрема, енергетику добротворення в історії про мудрого військового суддю — "Розумний бреше..."); привабливість релігієсофсько-морального розмірковування про сутність щастя людини в оповіданні "Скарб"; цікаві гендерні насвітлення і локальний колорит ряду творів; автентичного текстуальні постаті розповідачів (стара сліпа баба, колишній кобзар) тощо.

Врешті, з циклом "З народних уст" пов'язуємо процес становлення української прози середини XIX ст. "на живлющому ґрунті усної поетичної творчості" (П. Хропко), коли "пильна увага письменників Щ0 до фольклору, побуту, звичаїв, обряду народу, їх художнє переосмислення визначили один із етапів розвитку нашого прозового епосу" [4, 206]. Кілька інших творів, написаних у манері "З народних уст", прямо кореспондують із представленими в циклі, зокрема, своєю "прикордонністю" з фольклорним світосприйняттям.

Це, наприклад, заснована  на місцевому переказі "Чортова коршма" чи так само видане окремо в Петербурзі оповідання "Не в добрий час". Творчий профіль "фольклоризуючого" циклу збагатили, зокрема, опубліковані в "Основі", проте не належні до "З народних уст" оповідання "Межигірський дід" і "Закоханий чорт". Перше з них — монологічне оповідання бабусі про те, як вона стала носієм фольклору. Тут "олітературено" народний етнотип бувалого колишнього січовика й пасічника, що "публікує" у творі — за посередництвом розповідачки — перейнятий нею зразок пісенної творчості героя "на народну нуту" (Іван Франко). Оповідання принагідно окреслило "фольклоропороджуючий" вплив дійсності, в цьому разі соціально-родинної. Щемлива автобіографічна експозиція другого твору без жодних "скріпів" переведена від автопсійності до інтертекстуальності. Річ у тім, що схарактеризоване в зачині село Липці, підточене деморалізуючими чужинецькими впливами, у тій же іпостасі фігурує в оповіданні "Салдацький патрет" Г. Квітки-Основ'яненка. А сам цей фундатор нової української прози ввійшов до "Закоханого чорта" як персонаж у показовому оцінному контексті: мандрівний каркас твору завів розповідача в Основу під Харковом, де "батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті" Іншим інтертекстуальним літературним чинником є вплив щедрих на демонологічні образи українських творів славетного краянина Миколи Гоголя, знайомого Стороженка й героя його белетризованого "Спогаду".

Розкіш емоційно-лірично  відтвореної української природи; така ж яскрава врода дівчат і  молодиць; кордоцентричність вдач земляків (між якими, проте, спостережено чимало "лакейства" у німецькому одязі) — все це прикрасило твір. Водночас атрибути рідного краю у романтика Стороженка, патріота України, в тім числі у її "малоросійській" іпостасі, виступили в названому оповіданні у функції поетичного обрамлення для фантастичної історії розповідача про кохання до відьми, котра силою молитви пустельника стала щасливою дружиною. Такий ультраромантичний міфофольклорний сюжет — а у компонованні Стороженка такого типу фабули зазвичай подані як вставні, обрамлені — водночас був нетрадиційним своїми ремінісценціями з недемонологічних мотивів і жанрів (згадка про муки Наливайка у розпеченому ляхами мідному бику), залученням нових топосів. Зокрема, Святогір'я над Дінцем, ханської столиці Бахчисараю.

Пуантом оповідання й питомою  компонентою художнього світу автора є його образна візія походження фольклору рідного народу, що ґенералізує "фольклористично-ґенетичну" лінію оповідання "Се така баба...". Так, сама краса України, згідно з автором "Закоханого чорта", "навіває на думи насіння поезії та чар". Воно ж, у свою чергу, "зріє словесним колосом і складається в народні оповідання й легенди" .

Логічно було б очікувати, що прозові писання О.Стороженка у дусі "натуральної школи" Миколи Гоголя мали б представити "позафольклорні" вектори його художньої творчості. Проте така гіпотеза справджується  при ближчому розгляді не такою вже значною мірою. Сказане стосується двомовного водночас оповідання "Вуси". Анекдотичним є його фабульний засновок. Ще сучасники епіка посвідчили: художньо він відштовхнувся від анекдоту з репертуару народного гумориста і штукаря Животовського з Опішні. Та й подібні сюжети, додамо, цілком могли також побутувати як гумористичні бувальщини у чиновницькому оточенні Стороженка.

З усною народною творчістю "Вуси" пов'язують також сливе  фольклорні реакції героя, "ходачкового" шляхтича; ним складена та вписана  у невідповіднім місці жартівлива пісенька про галушки і подушки; простакуваті зовнішні асоціації свого вже безвусого обличчя з фізіономією знайомого німця; стильові фольклоризми чи просто характерні родові форми (середній рід замість чоловічого при словесному портретуванні "його превосходительства") просторічної мови розповідача. Проте як невідповідний до фольклорних вояцьких мотивів можна потрактувати напівіронічний вияв царефільства служивої людини: марно служба цареві, мовляв, не пропадає, після 15 її безпорочних років одержуєш право на носіння вусів, якщо обстоїш його перед начальницьким самодурством.

Оповідання "Голка" закорінене у фольклорному пласті української  оповідної прози, пов'язаної з оригінальною постаттю "паливоди XVIII століття" (І. Карпенко-Карий), популярного в Україні літературного та фольклорного персонажа переказів, оповідної прози, анекдотів, балад. Це магнат Потоцький, або Каньовський за місцем староства, жорстокий залицяльник-убивця Бондарівни. Його жорстокі витівки письменник поставив в історичний зв'язок зі звичками польської шляхти всіляко принижувати гідність підданців-"схизматів". Збережена розповідна формула народного повістяра відтворила ілюзію спілкування зі слухачами: "Розкажу вам дещо про ...Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на свойому віку виробляв?". Найгірше магнат коверзував над "жидами", — актуалізував Стороженко мотиви української фольклорної прози, вводячи при тім у текст народні перекази чи анекдоти (скажімо, "Чорного кота"). В цілому ж оповідання про помсту дрібного шляхтича впливовому кривдникові може послужити масштабною художньою ілюстрацією до приказки "Натрапила коса на камінь". Однак в імперії магнати всевладні: "правда та у них, як кий у руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить".

"Кіндрат Бубненко-Швидкий"  становить своєрідну козакофільську ідейно-естетичну єдність із двома з "Оповідань Грицька Клюшника" та "Споминками про Микиту Леонтійовича Коржа". Ця єдність романтична і "героєцентрична", Генетично заснована на ще свіжій у перших десятиліттях XIX ст. народній пам'яті про останні роки козаччини й гайдамаччину. Присвячений П. Гулаку-Артемовському перший із творів прикметний створеним у тій же манері .уснопоетичного повістування вельми колоритним образом столітнього діда, після котрого "досі по тульчинській околиці гоготить луна од його оповідань". Майстерний розповідач, Стороженко побудував наративну стратегію на поетиці контрастів.

Так, у творі естетично  співдіють дотепність фацецій про  народних гумористів і штукарів, типи яких "колекціонував" І. Нечуй-Левицький (Кіндрат Тарасович), а ще завзятих мисливців (історія захланного пана Цибульського, який зручно виплутався з убивства поросяти поясненням: думав, заєць...), із одного боку, — та розчулюючі вияви видимої мови почуття з другого (див. зворушливий пасаж із козацькою сльозою: І, 162—163). Автентичний історизм згадок про польсько-єзуїтське знущання над українцями згідно з "Історією..." Маркевича, натуралізм картин уманської різні, кари Ґонти — й мудра філософемність фінального акорду теж доповнюють характеристики інтонаційно-мовного багатства стилю епіка.

До числа кращих у його спадщині належить розлоге оповідання "Прокіп Іванович" — яскравий романтичний аполог "святої старовини". Через біографії героїв, колишнього запорожця розповідача та Прокопа Івановича, в минулому його курінного та "щирої козацької душі", маркуючим доленосним пасмом пролягло зруйнування Січі. Воно подане "зсередини" — у баченні й відчуттях очевидця-розповідача. Вимовними є реакції бравого красеня-козарлюги Прокопа: його погляд із Дніпровського берега на сплюндровані курені й самотню церковцю посиротілої Січі-неньки викликав вибух плачу-розпуки навколішках. Так герой, а з ним і автор прилучився до відбитого у народних піснях і літературних писаннях (скажімо, Якова Щоголева) неприйняття завершеності історичної долі козацької Матері.

Нова життєва смуга  вже не козарлюг, а степових гречкосіїв простелилася для них на панській землі. Малюючи взаємини героїв із дійсно добрим, але не безхарактерним паном, Стороженко дав іще критикові "Современника" О.Пипіну, а за ними й радянським історикам літератури певну підставу для закидів у замилуванні віджилою патріархальщиною, відсутності так для них побажаних класових антагонізмів, в ідеалізації соціальної дійсності. Але цією "неідилічною ідилічністю" показу шляхів гармонізації міжстанових людських стосунків твір, власне, й чарує читача.