Історична та художня правда в романі В.Шкляра "Залишенець"

 

 

ВСТУП

 

 

Характерною ознакою нинішнього складного процесу державного й духовного відродження українського народу, формування національної свідомості є злам старих стереотипів мислення, пошук питомих джерел та підвалин розвитку, дослідження особливостей менталітету, своєрідності історії, культури, літератури. Назріла потреба комплексного підходу до спроб осягнення та інтерпретації історичних подій і постатей минулого в художніх текстах .

Будь-яка національна спільнота виробляє своє бачення минулого і, відповідно, свою історичну свідомість. Звісно, національне історіописання не варто сприймати як точне та об'єктивне відображення історичних реалій. Це проекція нашої свідомості на історичний матеріал. Першопрохідцями у цій справі є історики, які іноді навіть стають національними ідеологами та національними лідерами. Помітну роль у цьому відігравала і продовжує відігравати художня література. Вона не лише доступно пропагує "історичну правду", але, в силу своєї специфіки, творить "потрібні" міфи, які навіть починають сприйматися як реальні історичні факти.

Історична проза вже не раз була об'єктом дослідження цілого ряду літературознавців. Однак цілісних досліджень, присвячених історичній романістиці В. Шкляра, небагато. Бажанням глибше пізнати особливості розвитку сучасної історичної романістики, художню своєрідність історичної прози  В.Шкляра і зумовлена актуальність нашої роботи.

Об'єктом дослідження є роман В. Шкляра «Чорний Ворон».

Предмет дослідження – історична правда і художній вимисел у романі, своєрідність художнього мислення В.Шкляра.

 Мета  нашого  дослідження  –  на  матеріалі  роману  В. Шкляра «Чорний Ворон» дослідити специфіку творчого співвідношення історичної правди і

художнього вимислу.

Виходячи з цього, у роботі ми ставили такі завдання: визначити основні біографічні віхи письменника, дослідити історію написання роману;  з'ясувати співвідношення історичної та художньої правди в даному романі, роль історичного фактажу, документальних джерел як першооснови роману, визначити їх ідейно-естетичну роль у художньому відтворенні подій та характерів; дослідити "переломлення", трансформацію історичної правди в художню; осмислити жанрову своєрідність і структуру історичної прози В.Шкляра.

Під час написання роботи використовувались наступні методи дослідження: порівняльно-типологічний, естетичний, системно-описовий та біографічний методи літературознавчого аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в поглиблені дослідження історичного роману  В. Шкляра «Чорний Ворон»,  довизначенні своєрідності художнього стилю автора.

Практичне значення. Ця робота може бути використана для поглиблення знань з теорії літератури під час вивчення історичної прози, а також під час вивчення історії нашої держави . Матеріали нашого дослідження можуть використовуватись при вивченні різних навчальних предметів: літератури, історії, краєзнавства та в гуртковій роботі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Історичний  роман В.Шкляра «Чорний Ворон»

 

 

1.1.Біографічні відомості про життя та творчість Василя Шкляра

 

Василь Шкляр - письменник і політичний діяч. Народився 1951 року на Черкащині.

Закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, де завершив навчання 1973-го. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету - студіював вірменську мову й літературу.

Після навчання рік працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Відтак довгий час займався журналістикою, завідував відділом прози в журналах «Ранок» та «Дніпро». На порі становлення нашої незалежності у 90-х роках був прес-секретарем Української республіканської партії. Тривалий час перебував на творчій роботі, обіймав посади головного редактора видавництва «Дніпро» та заступника голови Національної спілки письменників України.

Василь Шкляр - член НСПУ, член Асоціації українських письменників, лауреат багатьох престижних літературних премій, володар гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий роман «Золотий бабай» та «Коронація слова», лауреат премії «Золоте перо», міжнародної премії «Спіраль століть», австралійської премії «Айстра», премії Ліги українських меценатів «Ярославів Вал» та ін. Улюблена літературна відзнака Шкляра - «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка присудив Василеві Шкляру цю найвищу літературну нагороду за роман «Чорний Ворон» («Залишенець»), однак письменник відмовився отримувати премію на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти українофоба Табачника.

Згодом у Холодному Яру вперше в нашій історії автору «Чорного Ворона» було вручено Народну Шевченківську премію. Грошовий еквівалент нагороди - 260 000 грн. письменник переказав у фонд екранізації роману «Чорний Ворон».

Друкувати свої твори почав ще школярем, з 1967 року. Окремими виданнями вийшли книжки прози «Перший сніг» (1976), «Живиця» (1982), «Черешня в житі» (1983), романи «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишенець» («Чорний Ворон», 2009) та ін.

Сьогодні Василя Шкляра називають батьком українського бестселера. Кожен його роман викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Тираж «Чорного Ворона» уже сягнув за 150 тисяч. Культовий роман «Ключ» нещодавно витримав десяте видання. Постійно перевидаються романи «Елементал», «Кров кажана».

Письменник володіє вірменською мовою, свого часу активно займався художнім перекладом. Розголосу набула його інтерпретація першого варіанту повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», за що «удостоївся» брутальної критики тодішнього російського посла Віктора Черномирдіна.

Твори Василя Шкляра також перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та ін.

 Згадана відмова Шкляра від Шевченківської премії – чи не найбільш резонансна культурна подія 2011 року.  Коли були оголошені лауреати премії, письменник звернувся до президента  з таким листом: „Шановний пане Президент! Засвідчую Вам свою повагу і прошу Вас врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника.

Моя позиція, пане президент, ніяк не стосується Вас особисто, але поки при владі є Дмитро Табачник, я не зможу прийняти премію. З повагою Василь Шкляр” [1] .

З цього приводу до даних з офіціального сайту письменника хочеться  додати, що Василь Миколайович прийняв  унікальну, вручену вперше в історії України – Народну Шевченківську премію 17 квітня 2011 року в Холодному Яру біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупака. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами. Ця ініціатива належить Юрію Андруховичу.

Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію „Фонд Василя Шкляра «Холодноярська Республіка»”, головна мета якої – здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва, надання благодійної допомоги на створення, прокат і популяризацію художнього кінофільму та його можливої наступної телеверсії за твором лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Чорний Ворон» (саме в цей фонд письменник і переказав свою Народну Шевченківську премію) .

Василь Шкляр наприкінці 80-их – початку 90-их захопився ідеєю національного відродження, незалежності, «українською революцією». Будучи секретарем першої ще радянської радикальної політичної організації –  Української республіканської партії (яка, до речі, ще за радянських часів, ставила на меті незалежність України), Шкляр писав політичні заяви від яких, за його словами, „мороз пробігав по шкірі”. Але потім прийшло розчарування, адже партія потрапила в економічну залежність. З того часу ідея національного болю та різні політичні підтексти  просочуються в романи Василя Шкляра.  А він диктує свою політичну позицію – „я  пишу читабельні речі. Я хочу, щоб читали українську книжку” [2].

У цій внутрішній боротьбі все-таки перемагає Шкляр-письменник, а не Шкляр-політик, адже, як зазначає автор, від письменницької справи ніяка політика його не одлучить: „Я, мабуть, таки не пішов би до парламенту, бо це ж треба поставити хрест на своїй писанині. А для мене нічого цікавішого за неї немає. І я не проміняю цієї пані не те що на депутатське крісло, а навіть на трон диктатора”  [2].

Окрім політики, журналістики та власне письменницької справи, у Василя Миколайовича є ще одне улюблене заняття – рибальство. Один трагічний випадок з його життя рибалки тісно пов’язаний з історією написання роману «Ключ». „Я – знаменитий рибалка. Можна заносити до книги рекордів. У себе на Тікичі на картоплю піймав 22-кілограмового коропа. Ледве виволік, боровся з ним майже годину. На риболовлі 1998-го я піймав страшну хворобу –  лептоспіроз. Дуже її занедбав, лікуючись у селі горілкою з перцем, бо думав, що то грип. Ледве за кермом власної «ниви» доїхав до Києва. Уже не розрізняв кольорів світлофора. Лікар відсотків 4 дав на виживання. Місяць я валявся в реанімації – дивився, як виносять трупи. А тоді попросив дружину принести коробку «Ротманса» і почав писати «Ключ»” [1].

Якщо, наостанок, говорити про зв'язок біографії з творчістю, то на це нам відповість сам Василь Шкляр реплікою зі свого інтерв’ю : „Я ніколи не намагаюся свідомо відтворювати фактів із власної біографії. Інша річ – життєвий досвід, він завжди присутній. А потім спрацьовує оте „мадам Боварі – це я”, класична фраза Флобера. Коли ти перевтілюєшся в героя, то, звичайно, в ньому з’являється щось і від тебе. Мій роман «Кров кажана», який вийшов у «Сучасності», взагалі написаний від імені жінки” [2].

Отже, інформації, яку ми можемо знайти про Шкляра, достатньо аби змалювати його творчий портрет: письменник, журналіст, політик, непохитний у своїх переконаннях, політичною позицією якого є популяризація української літератури,  автор бестселерів, які принесли йому визнання, популярність та літературні премії в Україні та за кордоном.

 

 

1.2. Історія написання  роману «Чорний Ворон»

 

«Чорний Ворон» - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Роман відтворює одну із сторінок української історії - боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років. З перших же сторінок «Чорного Ворона» можна було побачити неабияк уміло поєднані архівні документи і художню розповідь так, щоб факт не розчинився в морі фантазії і наборі троп, а навпаки - підкреслив свою значущість, став об’єктом осмислення та переживання; щоб пробудив заспані почуття, чесноти і принципи як загальнолюдські, так і національні. Таких творів у нас зараз небагато, творів історичних, написаних цікаво, вдумливо, які торкаються теми історичної справедливості і приносять не тільки задоволення, а й користь та якийсь поштовх до роздумів, бажання самому щось шукати, вивчати, самовдосконалюватись. А це вкрай необхідно для розвитку сучасного українця.

«Залишенець» відтворює події громадянської війни ХХ століття в Україні, зокрема історію Холодноярської республіки, яка була осередком визвольного руху на території нашої держави.

Хронологія буремних подій і нині українськими істориками подається скупо: 1918-1922 рр. український повстанський рух зароджується біля Мотронинського монастиря. Після революції на прохання ігумені в селі Мельники жителі створили загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупаки, щоб вберегти монастир від пограбування. 1919 року загін із 22 осіб перетворився на полк, а Василя Чучупаку обрали полковником (до цього він був сільським вчителем). Його брат Петро Чучупака став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх із Черкас. Холодноярська республіка контролювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15 тисячну армію, втім, територія повстанського руху охоплювала й набагато дальші села. Офіційна історична наука твердить про те, що Холодноярську республіку та повстанський рух було зліквідовано 1923 року внаслідок спецоперації чекістів, які вийшли на одного з отаманів, переконали отаманів в існуванні вигаданої у надрах ЧК «Чорноморської повстанської групи» та зманили отаманів у пастку і захопили провідних командирів Холодноярської повстанської групи військ.

Ці факти лягли в основу спогадів про буремні події М. Дорошенка «Стежками холодноярськими. 1919-1923» (Філадельфія, 1973), Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр» (Львів, 1937), а також художніх творів, написаних, зокрема, мурівцем Федором Дудко («Отман Крук»), українським письменником Климом Поліщуком тощо. Однак тема боротьби повстанців Холодного Яру в українській історичній прозі не настільки поширена, як, скажімо, опис доби Київської Русі чи доби Хмельницького.

Дослідження історії написання твору не дає повної картини художньої ідеї, задуму та творчої мети письменника, але дає змогу зрозуміти, у якому стані перебував автор перед написанням та безпосередньо пишучи роман, що його підштовхнуло, що мотивувало. Відповідно до цього ми можемо побачити, чому автор обрав саме такі виражальні засоби, які стали жанротвірними чинниками, створили особливий текст зі своїми неповторними рисами. Саме ця мотивація, а також життєвий матеріал, який частково можна побачити у передісторії появи твору, впливають на текст опосередковано, не стосуються власне роману, але є визначальними для його жанрової специфіки. «Чорний Ворон» побачив світ наприкінці 2009 року у видавництві «Ярославів Вал» (Київ), і майже одночасно під назвою «Залишенець» – у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» (Харків). Книжковому виданню передувала газетна публікація фрагменту «Суд» . У липні 2011 року вийшла аудіокнига у видавництві Мистецької агенції «Наш Формат». Озвучив книгу заслужений артист України Петро Бойко.