Специфіка образу пікаро в повісті «Ласарільо з Тормеса»

З таким багажем  знань Ласарільо став цілком досвідченим  пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального  благополуччя. Він знайшов засіб  накопити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить порядній людини», Ласарільо з милості знатних панів зрештою досяг постійної служби міського глашатая в Толедо [3].

Його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою – служницею.

Настоятель  обдаровував Ласарільо зерном і  м’ясом, пригощав обідами, почав не звертати уваги на розмови про  легковажність дружини, а пильнувати тільки про власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарільо, і всі троє жили в мирі і злагоді, а Ласарільо, як пізніше вихвалявся, «процвітав і був на вершині добробуту». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності [2].

У критичному плані змальовані в романі різні сторони соціального життя. Люди, яким служить  Ласарільйо, - це характерні типи феодально-абсолютистської Іспанії. Наприклад, занепад дрібного дворянства і його психологія яскраво відбиті в образі бідного ідальго с Кастилії, котрий узяв Ласаро на службу. Ідальго й бідніший за жебрака, і честь його вже нічого не варта, але він зберігає дворянську пихатість, певність своєї зверхності над іншими людьми, свідомість свого права на існування за рахунок інших.

Шахрайський роман  показує, що люди подібні ідальго, стверджують  життєвий принцип, що можливо жити і  не працювати, жити за рахунок інших, які мають створювати суспільні  блага для таких, як ідальго. Вони вважали себе вищими за простих людей  і вважали, що їх походження, соціальний статус визначають їх особливе положення в суспільстві. Але такі «цінності» суспільства і зумовили виникнення шахраїв, призвели до втрати загальнолюдських цінностей.

Суспільні настрої  є однією з головних сил, які призводять до деградації суспільства, до того, що люди втрачають вмотивованість чесно працювати. Вони майже вимушені йти шляхом обману, крадіжок, презирства до ближніх, бажання вижити будь-якою ціною.

Яскравими й  переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображені гостро критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман був засуджений інквізицією і в 1559 році внесений до списку заборонених книг.

Загалом роман  відзначається вільнодумством, великою  дотепністю. Стиль його «низький» , мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності. Автор свідомо протиставив цей «низький» стиль складній, риторичній мові лицарських романів.

У творі в  концентрованому виді представлені істотні риси шахрайського жанру. Визначилася  переважно «автобіографічна» форма пікарескного роману: шахрай складає власний життєпис, після того як досяг благополуччя. Подібна форма визначає як би роздвоєння образа героя: з одного боку, це пікаро, що проходить сувору школу життя; з іншої - оповідач, навчений життєвим досвідом, що  здобуває із цього досвіду повчання. На ці дві точки зору накладається, не збігаючись із жодною з них, авторська позиція, що знаходить вираження в «Житті Ласарільо з Тормеса» головним чином в іронічному висвітленні подій і персонажів.

Починаючи  з  «Ласарільо», шахрайський роман  будується як своєрідний «роман виховання» героя, де «школою» виступає саме життя, герой якого переходить від хазяїна  до хазяїна або від пригоди  до пригоди. Звідси досить елементарна  конструкція оповідання, у якому окремі епізоди зв'язані між собою образом центрального героя, єдиного персонажа, що проходить через всю книгу.

Разом з тим  саме «відкритість» композиції дозволяє розгорнути панораму дійсності, створити галерею соціальних типів. Показ  суспільного середовища стає одним з істотних елементів ідейного змісту роману, підкреслюючи соціальну обумовленість образа пікаро і його еволюції.

Зображення  середовища здобуває переважно сатиричну  спрямованість, а оскільки автор  шахрайського роману зображує головним чином зворотню сторону життя, тому цій сатирі властивий нерідко грубий, «фізіологічний» характер. Часто сатира пофарбована в похмурі й безвихідно песимістичні тони.

Хоча у випадку  з «Ласарільо» ми маємо справу з неостаточно сформованою художньою  структурою, повість в цілому не складає враження композиційного хаосу.

Важливу роль в  організації її естетичної цінності відіграють наскрізні теми та мотиви, такі, як тема «голоду», котра об’єднує три  перших розповіді, як мотив цілющого «вина», котрий проходить через усю книгу як тема «смерті-воскресіння» Ласарільо. Усі ці теми пов’язані зі специфічною та глибокою символікою й образністю.

Отже, повість  «Ласарільо з Тормеса» має класичну схему шахрайського роману, побудовану за принципом служіння багатьом панам, зміни героєм своїх професій та станів. Послідовне нанизування біографічних епізодів, згрупованих навколо образу пікаро, в усій сукупності надає цілісну картину долі та життєвих випробувань героя.

Розділ ІІ

Специфіка образу пікаро

Як перший шахрайський  роман «Ласарільо з Тормеса» вирізняється серед наступних творів цього жанру. Адже в центрі роману – дуже яскравий образ Ласаро, який за своєю рельєфністю та виразністю не поступається фольклорним образам. Але цей хлопчина ще далекий від тих пікаро, які представлені в наступних романах. Ласаро краде, щоб прогодувати себе, герої ж наступних романів – шахраї не лише за схильністю та необхідністю, а й за професією, вони являють собою окрему категорію іспанського суспільства.

Шахрайський роман ¾ це «виховний роман» навиворіт, тому що в остаточному підсумку відбувається примирення героя з жахливою, мерзенною дійсністю або «піднесення» її за допомогою релігійного повчання. Книга про Ласарільо - гірке, іронічне «введення в життя», показова автобіографія, посібник з мистецтва життя серед «негараздів та пригод». Образ Ласарільо - це один з типів пікаро, якого можна назвати «шахраєм несамохіть», тільки наприкінці він стає закоренілим шахраєм.

1. Особливості образу.

На цього  шахрая автор дивиться очима представника народу. Звичайно, пікаро як прояв розуму та ініціативи викликають у нього симпатію та захоплення. Але в Іспанії грошові відносини рано показали свою негативну сторону, і в образі шахрая виступили негативні риси. Наприкінці свого життя Ласаро досягнув великих успіхів. Він перетворився на спритного посередника, продавав вино та займався перепродажем різних речей, закривав очі на шури-мури своєї дружини з настоятелем храму. В цьому сенсі «Ласарільо з Тормеса» являє собою антибуржуазний твір, який іронічно зображує пікаро.

Проте в «Ласарільо з Тормеса» ще немає того песимізму, який є характерною складовою  особливістю наступних пікаресок. Це твір раннього Відродження, написаний  у період, коли існували виразні  перспективи суспільного розвитку.

Сам образ пікаро не був лише безпосереднім рефлексом масового волоцюжництва та злочинності; скоріше навпаки: бродяжництво та шахраювання підтримували популярність цього типу героя.

Отже, пікаро –  людина без визначеного місця  проживання, відрізняється аморальністю та винахідливістю. До безпритульного життя його штовхають соціальні обставини. Всі суспільні ідеали та настанови зазнають в душі пікаро викривлення. Це стосується його уявлень про честь, працю, любов тощо. “Тому я завжди навмисно водив сліпого найгіршими дорогами, щоб заподіяти йому шкоду і зло, особливо якщо вони були засіяні камінням або утопали в бруді, і хоча мені самому інколи доводилося непросто, я готовий був пожертвувати своїм власним оком, лише б тільки нашкодити сліпому”[3].

Тож герой є носієм авантюрно-комічного начала.

2. Архетип пікаро.

Древнім прообразом іспанського пікаро є образ міфологічного  крутія-трікстера, котрий фігурував  у архаїчному фольклорі в якості брата (антагоніста або невдалого  наслідувача) або «другої особи» міфологічного культурного героя-деміурга.

Образ міфологічного шахрая частково знайшов відображення навіть в героїчному епосі, наприклад в образах скандинавського Локі або алано-осетинського Сирдона, в тібето-монгольському Гесері тощо. Це свідчить про древність та універсальність архетипу пікаро, лише по-новому реактуалізованого в іспанському шахрайському романі [6].

Архетип крутія включає в себе цілий комплекс  властивостей, які загалом відтворені й у іспанському романі: пікаро діє в ім'я матеріальних інтересів  – утамування голоду, він намагається  хитрощами відібрати здобич у інших персонажів. В його діяльності матеріальне часто виступає як низьке, а низьке трактується як прояв комізму. В цій якості виступають не лише жадібність та хтивість, але й смакування різних натуралістичних подробиць, фізіології, скатології. Більш того, комічне начало переплетене з демонічним, навіть у древніх міфах трікстер є і комічним невдалим наслідувачем високого культурного героя, і водночас причиною появи голоду, війн, небезпечних тварин, ворожих племен тощо.

У міфах про трікстерів і в казках про тварин зооморфний або антропоморфний крутій хитрощами обманює інших, забираючи у них здобич або перетворюючи їх самих на здобич, але іноді навіть він може пошитися в дурні через хитромудрі витівки своїх ворогів чи суперників.

У казках про тварин підступне крутійство одного з них часто приводить до кінця дружби двох партнерів. У принципі (і це дуже важлива риса) у подібних оповіданнях стихія крутійства є універсальною і, по суті, панує загальна «трікстеріада». Ця атмосфера трікстеріади сама по собі є рисою низинного і комічного; вона створює цинічну модель світу і в далекій перспективі можливість сатири. Проте в межах фольклoру і середньовічної літератури ми здебільшого маємо справу тільки з елементами сатири, з сатиричними тенденціями; справжня сатира розвивається пізніше.

Архетип шахрая майже невіддільний від архетипу блазня. Як відомо, блазень часто  є шахраєм під виглядом простака. Первісний трікстер, коли він невдало  наслідує культурного героя, потрапляє  в халепу або стає жертвою хитрощів інших персонажів, виступає перед нами як простак. Крутій, простак і блазень тісно пов'язані архетипово. Їх тісний зв'язок визнає М.М. Бахтін, але він це постійно пов'язує з «карнавальністю», в якій увінчання і розвінчання, смерть і відродження нібито нероздільні і безперервно переходять одна в одну.

Шахрайський роман  реактуалізує одвічно існуючий в  традиції фольклору та низової літератури архетип шахрая. Образ шахрая в  пікарескному романі зберігає свої архетипові риси.

Герой-шахрай, як і в архетип, часом виявляє риси простака або блазня. Ласарільо наділений рисами простака навіть більшою мірою, ніж властивостями шахрая. Щоб усунути його від «дитячої простодушності», сліпий змушує його вдаритися об кам'яного бика. «Ми вийшли з Саламанки і досягли місця, де біля входу стоїть кам'яний звір, на вигляд дуже схожий на бика. Сліпий велів мені підійти до нього і, коли я підійшов, сказав:

- Ласаро, приклади вухо до цього бика, і ти почуєш сильний шум всередині.

Повіривши його словами, я по простоті своїй так і зробив, а він, тільки-но я доторкнувся до каменя, так стукнув мене об цього клятого бика, що я потім кілька днів місця собі не знаходив від головного болю.

- Дурню! - Сказав  він. - Знай, що слуга сліпого повинен бути хитрішим за  самого чорта!» [3]

Простаком, в  якійсь мірі свідомо чи несвідомо, але  вже в іронічному авторському  освітленні, виступає Ласарільо і  в кінці оповідання, коли він досягає  благополуччя, одружившись на коханці  священика.

Головною стихією  героя майже у всіх шахрайських  романах залишається, звичайно, крутійство: за допомогою шахрайських трюків (традиційні мотиви анекдоту) Ласарільо здобуває собі їжу у скупих господарів - сліпця і священика. «Обміркувавши все, я сказав собі: «Ця скриня стара, стара і розбита в декількох місцях. У ній є кілька маленьких дірочок. Можна запевнити попа, що туди забираються миші і гризуть хліб… від кожного з трьох або чотирьох короваїв я потроху відщипнув. Потім, подібно до того як приймають пігулки, все це проковтнув і дещо потішився» [3]

Як і в  архетипі, герої-шахраї переслідують суто матеріальні цілі. Любов здебільшого виступає або як хіть, або як засіб вигідно одружуватися і, тим самим, влаштувати свої справи.

Таким чином, архетип  шахрая-трікстера досить суворо відтворюється  шахрайським романом, і цей факт відтворення архетипу не менш важливий, ніж відображення бродяжництва та зростання злочинності. У кінцевому рахунку обидва чинники характеризують феномен пікаро в різних площинах - історичній і архетиповій.

Створення сатиричного  фону в шахрайському романі зробило потужний зворотний вплив на образ самого героя і його функціонування.

В іспанському  шахрайському романі герой стає пікаро, підкоряючись впливу середовища, але  не стільки під впливом прикладу або чиїхось умовлянь, скільки  в силу впливу матеріальних умов, потреби, голоду. Голод, яким морять слугу Ласарільо його перші господарі, чи голод, який він ділить зі своїм господарем - збіднілим ідальго, - один з провідних мотивів цього твору («від голоду я не міг триматися на ногах»[2]). Голод - найважливіший мотив для того, щоб герой став пікаро.

Але голод і злиденність – тільки один з матеріальних проявів, які формують поведінку героя. Інший важливий мотив (на відміну від «голоду» відсутній в архетиповому омплексі) - це соціальне становище героя, що є прямим наслідком його низького походження, почасти і погана спадковість. «Скількома чеснотами повинна володіти людина, щоб піднятися з низького стану! - Вигукує Ласаро ... Я сирота і повинен вміти постояти за себе»[2]. Ласаро - син мірошника, що став злодієм, а його мати - співмешканка коновала-мавра, теж злодія.