Пробудження національної свідомості в поемі І. Франка "Мойсей"

Наука, на думку філософа, повинна не тільки пояснювати закони природи, а й навчати людство  користуватись ними. Саме в розвитку науки вбачав він спосіб подолання  суспільних негараздів. Наука, на думку  Франка, повинна стати поводирем  для життя людини. Її складниками  Франко називає знання й працю. Процес пізнання навколишньої дійсності Франко розуміє з діалектичної точки  зору, тобто як комплекс процесів психічної  діяльності людини.

Головною рисою філософського  світогляду Франка С. Возняк вважає антропонаціоцентризм. ,,Ми звикли до розмежованості понять „антропоцентризм” як поставлення в центр буття людини і ,,націоцентризм” – надання нації верховенства в системі суспільних відносин. Однак у І. Франка людина і нація – парадигмальна основа його світогляду” [5;7]. Ця ідея, на нашу думку, є дуже цікавою. Дійсно, провести чітку межу між цими поняттями у творчості Франка дуже складно, вони зливаються й становлять одне ціле. ,,Людське завжди розглядалося в контексті національного, а національне – в руслі людського” [5;7].

Естетичні погляди Івана  Франка, що формувалися у першу  чергу під впливом творчого доробку  Тараса Шевченка, впродовж життя помітно  змінювалися. Це доводить думка Р. Голода про те, що ,,Творчий метод І. Франка формувався впродовж усього життя; це було еволюційне самовдосконалення завдяки поступовому збагаченню прийомами й засобами художнього зображення, виробленими різними літературними напрямами. Революційний стрибкоподібний розвиток від однієї ідейно-естетичної концепції до іншої шляхом повного заперечення здобутків попередньої доктрини для І. Франка не характерний” [8;58]. У ранніх літературно-критичних статтях поет доводив думку про перевагу ролі життя над мистецтвом, водночас вважаючи, що головною метою поезії є зображення ідеального світу й суспільства, причому у своїх творах поет мав уникати змалювання темних сторін людського існування. Молодий учений не погоджувався з думкою про тенденційність художньої літератури, від мистецтва він вимагав у першу чергу об’єктивності. Але вже в 1878 р. в статті ,,Література, її завдання і найважливіші ціхи” Франко відмовився від такого потрактування ролі художніх текстів і підтримав естетичні погляди Бєлінського. Він брав участь у літературних дискусіях стосовно реалізму, ідейності й тенденційності літератури. Від художніх творів критик вимагав служити народові, будити приспану свідомість нації. У термінології Франка ці завдання отримали назву поступової тенденції літератури.

Головною рушійною силою  розвитку літератури Франка називав  тісний її зв’язок із життям, аргументуючи це тим, що література відбиває всі зміни в житті суспільства. Ці зміни, на думку Франка, залишають відбиток не тільки на тематиці, проблематиці й образах, а й навіть на самому методі художнього осмислення й зображення.

,,Заслугою І. Франка є створення на основі реалістичного та натуралістичного мистецтва власної концепції ,,наукового реалізму”, яку можна вважати індивідуальним і національним різновидом літератури” [8;58]. Метод ,,наукового реалізму” передбачав не лише образний опис подій реальності, а й детальний їх аналіз, систематизацію й узагальнення, що зумовлені світоглядними позиціями письменників.

Підтримуючи нову тенденцію  народності в художніх творах, Франко зробив головним героєм своїх творів народ. Ідею народності художніх творів митець пов’язує із проблемами відображення певних ідеалів суспільства в літературі та проблемами внутрішньо суспільної боротьби.

Утверджуючи матеріалістичну  сутність природи літератури, Франко доводив думку про постійне існування  реалізму в мистецтві. Але той  реалізм, який існував завжди, критик вважав несвідомим, побічною дією зображення картин, наближених до життя. На зміну цьому мимовільному реалізму прийшов теоретично обґрунтований реалізм, пов’язаний зі світоглядними позиціями літератора.

Аналізуючи твори української  літератури, Франко звертав увагу  на історичні обставини її розвитку, наголошував на прогресивній тенденції  принципу народності, одночасно критикуючи стилізаторство та псевдонародність. І. Франко засуджував твори, в яких історія України, її народу й культури спотворювалася, подавалася у викривленому світлі. Під час аналізу літературних творів критик послуговувався соціологічним та порівняльно-історичним методами дослідження. Франкові належить заслуга в розробці й висуненні принципу психологізації при літературному аналізі.

Проблему розвитку української  літератури Іван Франко розглядає не лише крізь призму політичних і соціальних умов, а й за умови взаємодії  з літературами ближнього зарубіжжя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

 

2.1. Інтерпретація біблійних мотивів у поемі ,,Мойсей”

 

Достовірно невідомо, коли в Івана Франка з’явився задум  написати поему. Б. Якимович вважає, що такий намір у письменника  виник під час перебування в с. Жукові у Сильвестра Лепкого. За рік до того, у 1891 р., Корнило Устиянович опублікував невелику поему під назвою ,,Мойсей”. У Жукові між Лепким та Франком зародилася дискусія стосовно творів Устияновича, під час якої Франко висказав свою думку про поверховість ,,Мойсея” Устияновича. І Франко пообіцяв написати кращого ,,Мойсея”. Така думка є цілком вірогідною.

Дочка Івана Франка, Ганна  Франко-Ключко, причину написання  поеми вбачала в емоційних враженнях, отриманих Франком під час подорожі до Італії, а саме від спостереження статуї Мойсея Мікеланджело. Як зазначає Ганна Іванівна, скульптура до того запала в душу митцеві, що привезені з Риму її зображення Франко одразу повісив на стіну.

Зараз достовірно пояснити, що ж саме послугувало мотивом  для створення поеми неможливо. Проте можна зі значною долею  впевненості стверджувати, що з біблійною тематикою Франко був обізнаний ще з років навчання в гімназії. Про це свідчить велика кількість творів, що мають за основу біблійні мотиви. Поет звертається до релігійної тематики в збірці ,,З вершин і низин”, зокрема в циклі ,,Легенди” з розділу ,,Сонети”, в ,,Думі про Наума Везумовича”, в ,,Притчі про терен”. Найдосконалішим в стилістичному й художньому аспектах твором на подібну тематику є поема ,,Мойсей”.

Деякі науковці помічають певну схожість, перегук ідей між ,,Мойсеєм” та сьомою піснею другого видання ,,Лиса Микити”:

,,З давна думав я про теє Щоб овечим стать Мойсеєм, Вивести овець з ярма – Много труду, мук і болю Я приняв – та все дарма”

[Лис Микита, Львів, 1896, с. 71].

Можна пояснити ці рядки так: тут в іронічно-жартівливому тоні викладено ідею овечого Мойсея, Барана. Народ, призвичаєний до рабства, звик бути рабом; це вівці, які не хочуть волі і не розуміють того, хто для них ту волю здобуде. Поневолений український народ – ті ж вівці, які не розуміють своїх провідників, що прагнуть здобути для свого народу державну незалежність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що Франко довго виношував задум створити свого ,,Мойсея”.

За основу своєї поеми  митець обрав біблійну історію про  пророка Мойсея. Але біографія Мойсея Франка не цікавила, у своєму творі поет опустив історію народження в неволі й служіння в царському палаці, вбивства єгиптянина й отримання Божого одкровення. Біблія детально розповідає про життя пророка від його народження й до самої смерті. Франко ж обрав тільки один найтрагічніший епізод з життя Мойсея: зневіра іудейського народу в їхньому поводирі й вигнання Мойсея із суспільства. Хоч сюжет твору й обмежений одним моментом з життя головного героя, проте Франко зумів створити глибоко психологічну й емоційну драму. Як зазначив Ю. Бондаренко, ,,Франко обрав релігійну [модель відображення історії ] – він художньо переосмислив біблійну легенду про вихід єврейського народу з єгипетського рабства, трансформуючи її на національний грунт і даючи відповідь на важливі питання української та світової історії” [1;19]. Дійсно, за зовнішньою оболонкою міфу можна розгледіти реальні проблеми тогочасного українського суспільства: відсутність єдності між українцями, занепад духовних ідеалів і моральних цінностей. Трансформувавши біблійний сюжет на український грунт, І. Франко змалював поневолений рідний народ, який за довгі роки рабства втратив свою національну гідність, перетворившись на інертну масу.

,,Щоб реалізувати релігійну модель, автор заклав у текст поеми дворівневий поділ світу. Вищий рівень уособлено в образі Єгови – першофеномені історії, її небесному рушію. Нижчий – це земна історія (події на шляху гебреїв з Єгипту до Палестини) як практичне втілення того, що визначив Творець” [1;19]. Ми погоджуємося з цією думкою Ю. Бондаренка. Хоч божественне й земне в поемі відкрито не протиставляється, такий розподіл постає з самого контексту твору.

Божественне в поемі реалізовано  образом Єгови. Відмінність у  потрактуванні цього образу в  Біблії та у творі Франка полягає  в тому, що в першому випадку  Єгова як вершитель долі ізраїльтян висунений на передній план, в поемі ж Єгова не усвідомлюється без Мойсея, що виконує його волю й цим самим дає йому життя. Єгова Франка постає страшним і грізним, все підкоряючим і мстивим, чим він схожий на біблійного. Бог у творі асоціюється із внутрішнім голосом самого Мойсея, він постає сумлінням пророка. Єгові, що одночасно є й частиною людської душі, й вищою силою, протиставляється ,,темний демон пустині” Азазель. Азазель – аналогія диявола. У скрутну хвилину невпевненості у своїх діях Мойсей чує його голос, що підбурює його зневіритися в правильності надиктованих Єговою переконань. Азазель асоціюється із хвилинним сумнівом Мойсея у своїх власних думках, тобто, в Єгові. Протистояння Азазеля і Єгови постає ,,…ареною боротьби надприродних сил за людину та її душу” [1;19].

Земне у творі розкивається насамперед в образі ізраїльського  народу. На відміну від божественного Єгови, що твердо стоїть на своїх позиціях і впевнений у правильності своїх вчинків, народ зображений мінливим у своїх переконаннях. Сорок років блукання пустелею зламали віри людей в краще. ,,Франко у своїй поемі дає зрозуміти, яким повинен бути народ, аби здобути державність: духовним монолітом, об’єднаним спільною метою – вибороти свою незалежність” [13;22].

Образ Мойсея Франко трактував в позитивних тонах: це вірний син свого народу, що до останньої хвилини дбає не про власні інтереси, а про тих, хто за ним іде. Мойсей виконав свою місію провідника в землю обітовану, хоч власне для нього це стало причиною розриву з народом. Трагізм образу Мойсея полягає в тому, що він помирає напередодні досягнення мети. Мойсей у Франка – це, насамперед, представник інтересів народу. Цим образом поет ,,…порушує проблему свободи особистості, виховання національної гідності та патріотичних почуттів” [13;23].

Серед науковців побутує  думка про психологічну близькість Франка та створеного ним образу Мойсея. Після виходу поеми автора дуже часто порівнювали із створеним ним персонажем. На думку С. Гординського, ,,Оба вони в імені свого духовного провідництва вели свої народи до невідомого і непевного майбутнього” [9;81]. Дійсно, у вчинках і монологах Мойсея можна помітити відображення власного світогляду поета. Думка Гординського ,,… поет трансформував біблійну тему, надавши їй метафоричного значення. У біблійних сценах він показує свої власні життєві досвідчення і страждання, своє власне змагання з оточенням, несвідомим свого історичного призначення, і в кінці – власні сумніви і зневіри” [9;82] дуже добре виражає ідею про духовну близькість образу єврейського пророка й митця, що його створив.

 

2.2. Поетика поеми ,,Мойсей”. Художні засоби твору

 

Поняття ,,поетика твору” в нашому розумінні передбачає, по-перше, жанрові особливості твору і, по-друге, його композицію.

Визначаючи жанрові особливості  твору, слід звернути увагу на його складну художню будову, яку складають  ліричні та епічні компоненти. Епічність  твору реалізується передусім у  розповіді про подорож єврейського народу через пустелю. Ліричність розкривається в палких монологах та роздумах Мойсея над долею свого безталанного народу. За наявністю цих двох компонентів можемо визначити, що цей твір – ліро-епічної будови.

У поемі чітко визначаються всі складові композиційної будови сюжету. Пролог до поеми – монолог ліричного героя, звернений до українського народу:

Твойому генію  мій скромний дар весільний

Мовець роздумує над минулим  свого народу, при цьому з оптимістичним  пафосом говорячи про його майбутнє:

Та прийде час, і ти огнистим дивом

Засяєш у народів  вольних колі,

Труснеш Кавказ, вбережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем  гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий

По своїй хаті і по своїм полі

Експозиція твору займає перші два його розділи. У цій  частині тихою  й спокійною  мовою розповідається про життя  єврейського народу в пустелі, про  його щоденні клопоти. Сорок років  проблукавши в пустелі, народ  ізраїльський забув про тяготи життя  в єгипетському рабстві, втратив віру в можливість потрапити до Канаана.

Зав’язка виражається в третьому розділі, в якому описується зневіра євреїв. Розвитком подій можна назвати промову Мойсея до єврейського народу, яка виражається в четвертому, п’ятому й шостому розділах.

Що стосується кульмінації, то у визначенні цього композиційного елементу виникають певні труднощі. На нашу думку, у творі наявні дві  кульмінаційні точки. У першій кульмінації, що охоплює з сьомого по десятий  розділи, мова йде про вигнання Мойсея із єврейської спільноти, у другій, що займає дев’ятнадцятий розділ, пророк, почувши голос Єгови, переконався у згубності втрати віри й правдивості своїх переконань. Між цими двома точками сюжету знаходиться розвиток дії.

,,В останньому – двадцятому – розділі поеми коротко повідомляється про те, що по смерті Мойсея новий молодий і енергійний проводир Єгошуа, «князь конюхів», закликає народ до походу, до бою за землю обітовану, за майбутню Вітчизну. Така оптимістична розв’язка сюжету поеми” [10:7].