Особливості розвитку бароко в європейській літературі

           Преціозна література (від фр. prеcieux — дорогоцінний; витончений, манірний) — аристократичний напрям у французькій літературі бароко XVII століття. Була своєрідним протестом переможеної феодальної знаті проти політики абсолютизму. Антидемократична за характером, преціозна література вимагала повної відмови від «низької» дійсності й народної мови, їй властиві алегоричність, умовність, лицарсько-пасторальні сюжети. Виникла в салоні маркізи де Рамбуйє. Найвідоміші представники: поети В. Вуатюр, А. Годо, Ж. Скюдері, Ж. Ф. Саразен, Ж. Шаплен, романісти — О. д'Юрфе, М. Л. де Гомбервіль, Мадлен Скюдері.

           Преціозна література розвивалася  під впливом італійського дворянського  бароко, що називається «маньєризмом» (від італійського manieismo –прийом, манера) або «маринізмом» - від імені італійського поета Дж. Маріно. Головна тема його творчості – кохання. Уславився він поемою «Адоніс» - про любов Венери до прекрасного юнака. Поет розповідає про цю любов з деякою іронією  витонченістю, використовуючи несподівані метафори, чудернадські мовні звороти, поєднання понять, що взаємовключаються, оксиморони : багатий жебрак, учений невіглас, радісний біль, солодка мука, німий оратор. Зірки він називає блискучими дукатами з небесного монетного двору, ніжними танцівницями неба, смолоскипами на похоронах дня, а вуста красуні – манливою тюрмою. Маріно намагається радіти, але пам’ятає, що «ледь народилася людина на світ, а очі її вже відкрилися для сліз»; що від народження вона позбавлена волі, що чекають її у житті страждання і муки, а згодом – смерть і могильний морок.

V. Найяскравіший представник літератури XVII - XVIII ст.

           Літературне бароко відзначається  поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням  релігійних і світських мотивів  і образів, тяжінням до різних  контрастів, алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням  твору. Бароко багато взяло від  стилю маньєризму, що сформувався  наприкінці XVI — на початку XVII ст. (відтворення стихії ірраціонального, метафорична насиченість тексту, актуалізація тропів, мотиви самотності  людини в безмежному космосі, та ін.).                      

   Прикладами бароко  є преціозна література у Франції, гонгоризм в Іспанії, марінізм  в Італії, «метафізична поезія»  в Англії та ін. Яскравими представниками  бароко в Західній Європі були  Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Моліна (Іспанія), Т. Тассо і Дж. Маріно (Італія), Дж. Мільтон і Дж. Донн (Англія), Г. Гріммельсгаузен (Німеччина). Бароко  розцвіло пишним квітом і в  українській літературі .

            Найяскравішим представником епохи  бароко є Кальдерон, який у  своїй творчості втілив найважливіші  риси цієї доби.

           Творчість Педро Кальдерона де  ла Барки, безсумнівно, сьогодні  визнана вершиною не лише іспанського, а й європейського бароко. Його  п’єси вражають і захоплюють  не тільки стильовою довершеністю, а й надзвичайною філософською  глибиною і цілим спектром  морально-етичних проблем .

          Доля Кальдерона відбиває суперечності  його епохи. Письменник починав  свій шлях як абсолютно світська  людина, а завершував як палкий  прихильник віри, служитель церкви. Живучи напруженим і складним  життям своєї доби, митець усвідомив  марність земного існування, що  змусило його віддати перевагу духовним потребам. Це зумовило й етапи творчої еволюції Кальдерона .

          П'єсу «Життя — це сон» Кальдерон писав у 1632—1635 рр. На сцені вона була вперше поставлена в Мадриді в 1635 р.

        Від  часу її створення минули сотні  літ, а знаменитий монолог Сехисмундо («Ох, горе тут мені...») до цього  часу вивчається в іспанських  школах. П'єса й нині ставиться  в найкращих театрах країни, зокрема  на мадридській сцені, а найталановитіші  іспанські актори вважають за  честь грати роль Сехисмундо. Іноді дослідники оцінювали літературні  твори Кальдерона вище шекспірівських (як це робили романтики).

        “Життя  – це сон” – саме той  твір, який акумулював усю складність  та багатозначність проблем, які  завжди поставали перед людиною  і які вона будь-що прагнула  осягнути. Його мотиви та образи  мають складні зв’язки із тогочасним  культурним контекстом і сягають  своїм корінням древніх релігійних  легенд, фольклорних сюжетів, філософських  концепцій та конкретно-історичних  фактів .

        Події  п'єси розвиваються доволі стрімко  і напружено, в атмосфері певної  загадковості; політичні, державницькі  конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних  стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському — театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап» (цикл) .

         Хорнада 1 — зав'язка дії. В гірській  місцевості, неподалік від палацу  короля Басиліо, переодягнута в  чоловіче вбрання знатна дама  Росаура та її слуга Кларін  випадково натрапляють на вежу, що є в'язницею для закутого  в ланцюги Сехісмундо. Охорона  в'язня, яку очолює старий дворянин  Клотальдо, бере під варту незваних  гостей і відводить їх до  короля. Водночас до двору Басиліо  прибувають його племінники —  інфанта Естрелья і принц Московії  Астольфо, які мають намір одружитися  і разом успадкувати корону  Басиліо, нібито бездітного. Король  розкриває їм свою таємницю. У нього є син Сехісмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати страшним тираном, згубити власну державу і свого батька-короля. Тому відразу після його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.

         Хорнада 2 — подальше розгортання  дії. За наказом короля його  синові дають снодійного, після  чого перевдягають у вбрання  принца і переносять у королівський  палац. Сехісмундо після пробудження  — вже в ролі принца-спадкоємця  — поводиться жахливо: в грубій  формі висловлює зневагу до  короля та його оточення, скидає  з балкона в море слугу, який  насмілився зробити йому зауваження, намагається вбити Клотальдо. Переконавшись  таким чином у справедливості  пророцтва, король наказує знову  приспати Сехісмундо і повернути  до в'язниці, а після того, як  він знову прокинеться, запевнити  його, що все пережите ним відбувалося  не насправді, а уві сні. Тим  часом Клотальдо дізнається, що  Росаура — його донька, яка  прибула до Полонії, щоб помститись  за зраджене кохання принцу  Московії Астольфо.

            Хорнада 3 — розв'язка сюжету. Усе  подальше своє життя Сехісмундо  приречений конати у в'язниці. Проте, дізнавшись, що в короля  Басиліо є законний син, але  королівську корону має успадкувати  принц чужоземної Московії, народ  повстає. Це повстання очолює  Сехісмундо. У боротьбі проти  свого батька Сехісмундо перемагає  і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників  і московського принца. Сехісмундо  підпорядковує свої розбурхані  пристрасті вимогам розуму та  державної необхідності і з  тирана перетворюється на мудрого  правителя. Закоханий у Росауру, Сехісмундо відмовляється від  свого щастя, щоб захистити її  честь. Астольфо, дізнавшись нарешті  про шляхетне походження Росаури, одружується з нею. Пов'язують  свої долі Сехісмундо й Естрелья .

          П'єса «Життя — це сон» є  взірцевою драмою барочного мистецтва; в ній образи та мотиви бароко  знаходять яскраве й оригінальне  втілення .

         Кальдерон відтворив напружену  духовну атмосферу епохи, намагаючись  осмислити сенс життя особистості, її стосунки зі світом, Богом, долею. Час і простір у таких  п'єсах досить умовні. Твори відзначаються  високим ступенем алегоричності  й метафоричністю мовлення. Дійсне  і уявне, реальне і фантастичне  сплітаються настільки тісно, що  життя постає у вигляді «сну», де немає нічого певного, сталого, справжнього.

         Земний світ у Кальдерона нагадує  то хаос, де діють стихійні  сили, то галасливий ярмарок, де  все вирує і продається, то  театру, де люди постійно грають  якісь ролі, а головним режисером  життя виступає вища сила, не  доступна розумінню.

         Людина у філософських творах  іспанського драматурга охоплена  неясною тривогою, бо знаходиться  у полоні різних пристрастей  і протиріч, блукає без дороги  в мінливому й непевному світі, постійно борючись сама із  собою. Шлях героїв Кальдерона  до усвідомлення сенсу буття  тяжкий і тернистий, сповнений  втрат, розчарувань і сумнівів, але  письменник вірить, що людина  здатна перемогти себе і вистояти перед лицем невблаганної долі.

       “Життя  – це сон” – саме той  твір, який акумулював усю складність  та багатозначність проблем, які  завжди поставали перед людиною  і які вона будь-що прагнула  осягнути .

        Одна  з важливих філософських проблем  доби бароко – чи здатна  людина перемогти в собі зло (звіра) і як це зробити? — прямо  пов'язана з вирішенням провідного  філософсько-морального конфлікту  драми «Життя — це сон» —  конфлікту між, з одного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого — його справжньою  долею .

       Саме  тут і криється одна з головних  причин надзвичайно інтенсивного  використання Кальдероном метафори-антитези  «людина— звір». Недаремно текст  твору пронизаний висловами:

«Я тут звір серед людей

І людина серед звірів» .

або:

«Лють вгамуйте, щоб по стежі

Не пройти, всьому ж є міра,

Від людини і до звіра,

Від палацу і до вежі»  і т.п.

Цікаво, що антитеза «людина—звір» іноді перетворюється на тотожність:

«Я не знав, та взнав, що я —

Це злиття людини й звіра»[7,c.86-88]

Філософія та естетика бароко

                 Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво. Таку традицію негативної оцінки бароко започаткував Г. Вельфлін, який вважав бароко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного періоду.       

              Стверджувалося в літературознавстві також і те, що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою «крок назад» — від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є бароко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох стилів. 
                Проте бароко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають «Memento mori!» (пам’ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора-і-Арґоте закликає не поспішати народжуватися «в ім’я життя», а навпаки — поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть.[11,c.108] 
              Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Людина бароко — це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе. Так, ліричний герой А. Ґріфіуса із захопленням дивиться на чудо-ву троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів’яне. 
           Часто-густо дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії — один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності — реальна і містифікована — співіснують і в кальдеронівській п’єсі «Дама-невидимка». Нерідко Всесвіт тлумачиться в бароко як мистецький твір. Звідси — поширені барокові метафори: «світ-книга» і «світ-театр».

Висновок

                   Особливе місце в європейській культурі ХVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий, химерний). Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду якої у другій половині ХVIII в культурному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.

                    У цій роботі ми дослідили особливості розвитку бароко в Європі . Була досягнута мета дослідження - вивчено та науково обґрунтовано основні засади, принципи та відмінні риси бароко.

                  В ході роботи були виконані всі поставлені завдання:

      розкрито сутність поняття бароко;

            досліджено історію та причини виникнення даного напряму;

      проаналізовано відмінні риси бароко;

            розглянуто найяскравішого представника цієї епохи .

               У результаті дослідження ми отримали чітке уявлення щодо виникнення та розвитку бароко в Україні та Європі, та прийшли до таких висновків:

               XVII ст. у Західній Європі відзначається надзвичайною складністю соціальних та духовних процесів. У цей час тривала криза феодалізму, який, однак, ще був досить сильним. Водночас відбувався активний процес формування національних держав, об'єднання країн під владою могутніх монархів. Невипадково XVII ст. називають «віком абсолютизму», бо в багатьох країнах Європи королі прагнули підкорити собі свавільних феодалів. Вони підтримували мистецтва і науки, вступали в союз із церквою, намагаючись панувати і у сфері ідеології.                                                                                                

            Великі географічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес наукового знання підривають традиціоналістські устої. Розширення виробництва, все нові й нові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель, пограбування і поневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна європейських націй — усе це робить XVII ст. епохою підприємливості, успіху та ініціативи.