Особливості розвитку бароко в європейській літературі

           Як зазначає Б. Парахонський, «бароко  — перший стиль, позбавлений відчуття  гармонійного часу і замкнутого  Всесвіту; натомість він пов'язаний  з осягненням порожнечі буття» .

            Однак представники бароко вміли  бачити не тільки драматичні  сторони, а й красу життя. Більше  того, вони намагалися якомога  виразніше й яскравіше прикрасити  його, щоб подолати трагізм засобами  краси, знайти через естетичне  вихід із кола тяжких протиріч. Барокове мистецтво не тільки  відбивало складність буття, а  й нагадувало про його неповторність .

            Напрочуд тісно поєднані в  бароко почуття жаху й відчаю  і водночас, велика жага життя  та його втіх. Святкові форми  бароко мали на меті створити  для людини прообраз «раю на  Землі», аби через красу вона  могла наблизитися до Бога. Невипадково  барокові церкви відзначаються  особливою пишністю й багатством  оздоблення . Елементи урочистості  в естетиці бароко зумовлені  також завданнями становлення  абсолютистських монархій. Коли  функцію абсолютного начала став  перебирати на себе монарх,весь  предметний світ, який його оточував, прикрашався таким чином, щоб  викликати побожне ставлення  до земного володаря. Звідси та  розкішна помпезність стилю яка  вражала простих смертних. В архітектурі  XVII ст. палац перестав бути фортецею, як у Середні віки, він перетворився на обитель багатства і земних насолод .

          Специфіка барокової культури  полягає в тім, що вона стала  своєрідним художнім синтезом  різних начал: Середньовіччя (готики) і Відродження, античних і християнських  традицій. Цю думку вперше висловив  український літературознавець  Д. Чижевський, який у своїй «Історії  української літератури» (1956) писав: «Справді, культура бароко; не відмовляючись  від досягнень епохи Ренесансу, повертається багато в чому  до середньовічного змісту та  форми; замість прозорої гармонійності  Ренесансу зустрічаємо в бароко  таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість простоти  Ренесансу зустрічаємо в бароко  ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього  в Ренесансі зустрічаємо в  бароко виразний поворот до  теоцентризму, до приділення центрального  місця знову Богові, як у Середньовіччі; замість світського характеру  культури Ренесансу бачимо в  часи бароко релігійне забарвлення  всієї культури — знову, як  у Середньовіччі; замість-визволення  людини від пух соціальних  та релігійних норм бачимо  в бароко знову помітне посилення  ролі церкви й держави» . Барокове  мистецтво багато в чому використовує  здобутки Відродження, і хоча  йдеться не про пряме наслідування. Діячі культури бароко по-новому  опановували античну спадщину, намагаючись  поєднати її з християнством. Вони не відкинули ренесансний  культ «сильної людини», але прагнули  «поставити її ліз, службу Богові». Якщо в епоху Середньовіччя  митці спиралися на віру, а  в епоху Відродження — на  розум, то в епоху бароко вони  спробували примирити розум і  віру, поєднати їх у намаганні  осмислити складність світу й  людини .

                    Дослідники відзначають ренесансну  основу художнього синтезу Середньовіччя  й Відродження в культурі бароко. За словами польського літературознавця  Ю. Крижановського, «бароко завершило  справу, не доведену Відродженням  до кінця, воно гуманізувало культуру  всієї Європи і всупереч перешкодам; які породжувалися політичними й релігійними антагонізмами, витворило спільну інтелектуальну й художню культуру».  Гуманізація культури в епоху бароко полягала у зверненні до проблем духовного буття людства, прагненні проникнути в глибини людської психіки, осягнути таїну світу у зв'язку з вічними проблемами добра і зла, життя і смерті, віри і зневіри, любові і ненависті. Хоча людина вже не ідеалізувалася, як в добу Відродження, представники бароко поставили її в центр своїх світоглядних шукань, порушивши питання про складність людської натури та її зв'язок з безмежним Всесвітом .

ІV. Відмінні риси літератури епохи бароко

              Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксиморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де Кеведо-і-Вільєгас, П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься: «Життя є сон». Утворилися жанри — галантно-героїчний роман (Ж. де Скюдері, М. де Скюдері), реально-побутовий та сатиричний роман (Фюретьєр, Ш. Сорель, П. Скаррон). Бароко як стиль дав декілька різновидів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італія, Іспанія), метафізична школа та евфуїзм (Англія) (див. Преціозна література).

                  Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі (Оноре д'Юрфе, «Астрея»). В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов'язковою дотепною думкою), мадригали.

                 Бароко Заходу породило в сфері роману видатних представників — Г. Гріммельсгаузен (роман «Сімпліціссимус»), у сфері драми — П. Кальдерон (Іспанія). В поезії уславились В. Вуатюр (Франція), Д. Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-Арготе (Іспанія). Носіями бароко Росії в літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М. Ломоносов. В Іспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь помітного представника .

              Барвисте, емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, розбудити в ньому піднесені почуття, але вищою його метою було ввести віруючого в мир чудес, екстатичних одкровень і митей тріумфу християнської віри. 
        
       Визначальні риси бароко:  
       - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;  
       - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;  
       - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;  
       - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;  
       - трагічна напруженість і трагічне світосприймання;  
       - настрої песимізму, скепсису, розчарування.  
              Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій.

Майстри тієї пори, продовжуючи і немов надолужуючи упущене вслід західноєвропейському Ренесансу, малювали свого героя сильним, розумним, енергійним і жагучим. Але це вже не богоподібний титан Відродження, а людина, що усвідомила швидкоплинність і ілюзорність "радостей земних". Звідси меланхолійність і внутрішня зосередженість персонажів як церковної, так і світського живопису серед пишного цвітіння життя. Мораль епохи не звеличує відмовлення від земного і людського, а затверджує необхідність розумного самообмеження. Людина бароко увесь час стоїть перед вибором - бути щасливим тут і зараз (тобто на землі) чи потім і там (на небі). Постійно зіставляючи земну твердінь з небесною, художники дають волю фантазії, звільняючи себе і глядача від умовностей, як формальної релігії, так і повсякденної логіки. Звідси фантасмагоричність образів як характерний елемент бароко й одна із самих яскравих рис його українського різновиду.

Для бороко зовнішнє вираження пристрасть і хвилювання стало важливішим за самі людські почуття.

         Світлі й урівноважено – спокійні образи мистецтва епохи Відродження змінються похмурим, темним, неспокійним. У мистецтво входить бурхлива рухливість, трагедійність.  Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності всеохопності.

Митці Ренесансу цінували простоту і  структурність організації твору, митці бароко стрункість розуміють як схематизм, простоту замінюють вигадливістю, надуманість, пишномов’ям. Для них мистецтво це – часто забава, гра розуму. Розвивається пристрасть до алегорій, з’являється алегоричні драми, поеми, вірші. Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору, пишуться вірші у вигляді хреста, чари, ковадла, колони, ромба, стають популярними акровірші та мезостики.

Із постанов бароко виливає і найпотужніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, з якою часом зникає або відводить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, - це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі до переобтяження творів формальними елементами.

З огляду на спробу поєднання романтичного й реалістичного типів творчості, на пошук золотої середини між крайнощами роздвоєної людської натури доба бароко, з одного боку, була добою буйного розвитку природознавства і математики, а з другого добою розквіту багатослів’я, великої (“тридцятилітньої”) релігійної війни, добою великих містиків та філософів – ідеалістів (Сведенборг, Кемт, Сковорода). Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, поринає у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшення стеку всього людства чи то політичною (проекти штучних мов), чи якоїсь іншою реформою.

І все ж, найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, релігійний екстаз, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні поезії, у драматургії – звернення до містерії. Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від світу, у появі себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (напр.,”Стійкий принц” еспенського драматурга Педро Кальдерана де м Берхи (1600 – 1681рр.) чи “Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Гріфіуса (1616 – 1664рр.) образ мученика за віру постійний і в живописі бароко (“Розп’ята Петра” П. – П. Рубери).

Визначальним у філософії та мистецтві, почасті і в масовій свідомості стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове, тутешнє “життя – є сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ – долина страждань які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А з звідси барокові метафори: життя людини – троянда, що швидко губить нелюдський, проте колючий й сухе стебло; людина – недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра, та ін.

           У літературі важливим було змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.

          Художня система бароко надзвичайна складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних, контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах бароко складалося неодночасно. Серед країн православно – слов’янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного, розвитку в Україні та в Білорусії, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами.

      Варто відмітити, що мінливість та гру образів цього стилю можна зрівняти з морською мушлею, в честь якої і був названий цей стиль. Вишукана розкіш, велич та неперевершеність знову повертаються в убранство будинків після простоти та мінімалізму в декорі приміщень. Бароко – це пластичність форм, які використовують при декоруванні прикрас, чудернацькі витіюваті орнаменти та візерунки, а також піднесеність, об’ємність та неперевершеність.

Поетика бароко

                   Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик бароко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом». 
              Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них «Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму» (1648 р.) іспанського філософа Б. Ґрасіана та «Підзорна труба Аристотеля» (1655 р.) вищезгаданого Е. Тезауро. Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Ґрасіан вбачає в дотепності «можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино». 
              Парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків бароко — італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є «дивовижне та вражаюче», а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми — так званих «кончетто». Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксиморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на «радісний біль», і на «багатого жебрака», і на «німого промовця». Зірки в Маріно — «жаринки вічного кохання» та «смолоскипи поховання». Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського барокового поета Ґонґори-і-Арґоте. Серед образів його поетичних творів — «блаженна мука» та «найсолодша отрута», а людське життя зображується як «скажений звір», що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське бароко (Л. Баранович, І. Величковський). 
           Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. Е. Тезауро заявляв: «Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом». Інакомовність спричинена й такими рисами барокової поетики, як символізм, алегоризм, емблематизм. Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури бароко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Ґрасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори бароко ускладнені багатьма позалітературними засобами.