Микола Костомаров – видатний історик та науковець

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних  відносин

 

 

 

 

 

Реферат з дисципліни

«Історія української  літератури»

На тему:

Микола  Костомаров – видатний історик та науковець

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка другого курсу

Факультету міжнародної

Інформації і права

Спеціальності: «Журналістика»

Групи № 211

Тримач Олена Ігорівна

 

 

 

 

Київ 

2009

 

 

Вступ

Костомаров був людиною  такої широти вченості, такого розуму і так любив істину, що праці  його мають дуже високу наукову цінність. Його розуміння діячів та подій російської історії майже завжди або збігаються з істиною, або близькі до неї.

(Микола Чернишевський)

В 70 – 80-ті роки минулого століття «в Україні, Росії, в імперії  взагалі не було жодної письменної людини, яка принаймні не чула цього імені» (В.Скуратівський).

Микола Іванович Костомаров – блискучий український і  російський історик, критик та публіцист, письменник, поет, громадський діяч, активний учасник визвольного руху, засновник Кирило-Мефодіївського товариства.

Він намагався осягнути духовним зором усю багатоманітність життя свого народу, прилучитися до розвитку його творчого духу, примножити його сили в боротьбі за суспільний прогрес і національний розвиток.

 

Актуальність  дослідження:

Добрі слова про вченого-подвижника історії сказали його визначні сучасники М.Г. Чернишевський, Д.Л. Мордовцев, О.М. Пипін, В.І. Семевський. Роботи історика високо цінили О.І. Герцен, К. Маркс, Ф.І. Писарєв, О.М. Горький та ін. Досліджували його спадщину й в пізніші часи (В.О. Замлинський, П.М. Попов, М. Лук, Ю. Пінчук, К.Б. Лемещенко). Саме тому необхідно дослідити наукові праці вченого з точки зору сучасної історіографії, щоб виключити можливі помилки та по-новому оцінити, застосувати усі досягнення.

 

Мета дослідження:

Аналіз наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостей історіософської концепції вченого.

Проаналізувати основні  події, етапи життєвого шляху  М.Костомарова.

Встановити особливості  погляду М. Костомарова на роль народу в історії.

Дослідити науково-громадську діяльність М.Костомарова.

Проаналізувати дослідження  М.Костомарова, присвячені українському козацтву.

Проаналізувати історичні  та історико-географічні праці М. Костомарова.

 

Біографічна довідка

Так як і Котляревський, Микола Костомаров досягав великих результатів у всьому, за що брався, переймався ідеями просвітництва, дослідженням культури українського народу, його етнографічного походження, традицій та побуту.

Народився Микола Іванович 16 (4) травня 1817 року в селі Юрасівка Острозького повіту Воронезької губернії на Подонні. Він з’явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька.

Відставний військовий Іван Костомаров уже в похилому віці обрав собі в дружини українську дівчину Тетяну Петрівну Мильникову й відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина.

Раптова смерть батька (14 липня 1828 р.) поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над паничем.

Тоді Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю синові, вона погодилася без зволікань.

Залишившись із дуже скромними  статками, мати перевела Миколу з московського пансіону до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За «витівки» він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії.

По закінченню гімназії в 1833 році у віці шістнадцяти років  Микола Костомаров вступив на історико – філологічний факультет Харківського університету, який закінчив у 1837-му.

В університеті Костомаров вивчав стародавні й нові мови (французьку, італійську, латину), цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України. Тісно спілкувався з такими яскравими особистостями в науці, як А. Бекетов, П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський.

Величезний вплив на студента справив  професор всесвітньої історії М.М.Лунін. Так остаточно визначився вибір Костомарова – історія. Він полюбив її над усе, із запалом поринув у читання історичних книг.

У 1837 р., успішно склавши іспити за програмою на ступінь кандидата, Костомаров закінчує університет. Він  вирішив спробувати себе у військовій справі, вступивши юнкером до Кінбурнського драгунського полку в Острогозьку. Тут розміщувався дуже багатий архів повітового суду з давніми справами колишнього козацького полку. Тож замість вивчення військових артикулів Костомаров з захопленням працює над перщоджерелами. В Острозьку з’явився задум написати «Історію Слобідської України», але здійснити його не вдалося.

Микола Костомаров полишає військову  службу і цілковито віддається історіографії. Восени 1837 року він повертається до Харкова. Окрім занять наукою Костомаров мусив протягом 1842 – 1843 рр. працювати дер службовцем (інспектор студентів у Харківському університеті), для того щоб мати додаткові засоби для життя. 13 січня 1844 року, захистивши дисертацію «Про історичне значення російської народної поезії», здобуває ступінь магістра.

28 травня 1846 року на засіданні  Вченої Ради Київського університету  Костомаров одностайно обраний  ад’юнкт-професором кафедри російської  історії.

На прикінці 1845 – на початку 1846 р. разом з однодумцями Микола Костомаров наважився заснувати таємне анти самодержавне товариство, головною метою якого було знищення кріпосного права, встановлення федеративного устрою життя для всіх слов’ян.

Але в 1847 р. за доносом, Кирило-Мефодіївське братство було розромлено, а його учасників заарештовано. Миколу Костомарова за день до весілля було засудження до року ув’язнення і заслано до Петропавловськом фортеці.

В 1859 році отримав запрошення з  Петербурзького університету зайняти  кафедру російської історії, прийнявши пропозицію, пропрацював на цій посаді до 1862 року.

7 (19) квітня 1885 року Микола Іванович  Костомаров помер в своїй петербурзькій  квартирі. Поховали його на Волковому  цвинтарі.

 

Костомаров  як видатний історик-науковець

Микола Іванович Костомаров, як ніхто до нього, популяризував знання з вітчизняної історії, будив серед громадськості інтерес до вивчення минулого з метою кращого розуміння сучасності.

«Історія стала для мене безмежно улюбленим предметом; я читав  багато історичних книг, задумувався над ними і прийшов до такого запитання: чому це у всіх діячів, іноді – про закони та інституції, але при цьому нібито нехтують життям народних мас?» (М.І.Костомаров)

Микола Іванович першим почав свої дослідження з вивчення першоджерел. «…Незабаром я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не лише з мертвих літописів і записок, а й серед живого народу. Не може бути, щоб віки минулого життя не відбилися в житті і спогадах нащадків: треба лише пошукати – і напевне знайдеться багато чого, що досі упущено наукою. Але звідки почати? Звичайно ж, з вивчення руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоросійської гілки. Ця думка навернула мене до читання народних пам’яток. Перший раз у житті дістав я малоросійські пісні видання Максимовича 1827 року, великоросійські пісні Сахарова і взявся читати їх. Мене вразила і захопила непідробна краса малоросійської народної поезії, я навіть і не підозрював, що така витонченість, така глибина і свіжість почуттів були у творах народу, настільки близького мені і про який я, на жаль, нічого не знав».

Микола Костомаров був  істориком – художником, який мав  талант відтворення минулого в яскравих образах. Він створив цілу галерею історичний постатей, докладно дослідив багато важливих проблем вітчизняної історії народних мас. Особливо значимим є внесок Миколи Івановича у вивчення історії України, яка до нього була майже зовсім не розроблена, перебувала, за висловом В.Б. Антоновича, «в хаотичному стані». Сам же М.І. Костомаров писав, що він «відточував лише цеглини для майбутньої історії Південної Росії».

Учений був людиною  дивовижної працездатності, автором  понад 300 монографій, статей, виступів тощо. Одна за одною з-під його пера виходять праці з історії України, Росії, Польщі: «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада, Новгород – Псков – Вятка», «Ливонская война», «Смутное время Московского государства», «Гетьманство Юрия Хмельницького», «Последние года Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа».

Великий внесок зробив Микола Костомаров у дослідження історії  історичної науки. Особливо велику увагу  він приділяв працям відомого історика державного напрямку С.М.Соловйова, об’єктивно оцінив внесок в науку професорів І.І.Срезневського, М.І.Сухомлинова, О.М.Пипіна…

Поступово праці Костомарова  пробивають собі шлях до визнання широкою  науковою громадськістю. 1860 р. він отримав  диплом дійсного члена Імператорського  російського археологічного товариства, а також Музеуму старожитностей та Віденського археологічного товариства. В наступні роки йому було присвоєно відповідні наукові звання і присуджено вчені ступені цілою низкою установ і закладів Росії та Європи.

У 1866 році Микола Іванович Костомаров почав здійснювати видання українською мовою науково-популярних книг для народу, але Валуєвський циркуляр заборонив усі україномовні видання. Але написання історії українського народу було його величезним бажанням. А тим, що більшість творів вченого написано російською мовою, то вченому дорікали цим і за життя, і після його смерті. М.П.Драгоманов у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну»: «Що до того, що Костомаров списав томи по московському, то як його за те покарати українцеві, коли все-таки Костомаров писав переважно про Україну, а для того, виходячи з українства, перевернув зовсім історію і Північної Русі, Московщини, і виробив в усій Росії наукову підставу для думок федеральних…»

З 1871 р. Микола Іванович працює над великою (понад 600 сторінок) монографією «Історичне значення південно руської пісенної творчості», що узагальнює більш як тридцятирічну роботу автора з вивчення українського пісенного фольклору.

Важливою подією в  житті вченого стала подорож  у травні 1872 року на запрошення етнографа  П.П.Чубинського по Україні з метою оглянути місця, пов’язані з історією козацтва.

Наприкінці 70 – х рр., не зважаючи на стан здоров’я, М.І.Костомаров щорічно приїздив в Україну. Він  продовжував плідно працювати над  монографіями «Руина» (1879), «Мазепа» (1880). До речі, за монографію «Последние года Речи Посполитой» восени 1872 році йому було присуджено премію Петербурзької академії.

У 1882 році титанічна праця  Костомарова увінчалася опублікуванням книги «Мазепа» - першого фундаментального наукового твору на цю тему і світовій історіографії. На його створення пішло близько п’яти років щоденної восьмигодинної виснажливої праці. І це в солідному віці, при сильно підірваному здоров’ї й частковій втраті зору. Деякі думки з цього дослідження дивовижно співзвучні з нашою сучасністю – на душі «у кожного майже мислячого не дурного південно руса спить Виговський, Дорошенко, Мазепа – і прокинеться, коли настане випадок».

Великою розрадою для  хворого історика був вихід праці  «Мазепенці», що, по суті, є продовженням монографії «Мазепа», в якій висвітлюється боротьба українського народу за волю і єдність.

В 1884 році Костомарова  було обрано почесним членом Київського університету св. Володимира.

Незадовго до смерті було надруковано низку його історичних праць, зокрема четверте видання монографії «Богдан Хмельницький» (1884). В них з передових позицій того часу була оцінена постать Богдана Хмельницького.

Микола Іванович Костомаров протягом усього життя виступав в  історичній науці як новатор. Звернення  до українства спонукало його в науці перейти на позиції народу як такого. Це засвідчила вже його магістерська дисертація «Про історичне значення руської народної поезії». Ідея вивчати історію не тілько за літописами та документами, а передусім «в живому народі» була революційною в тодішній науці й могла бути вироблена М.Костомаровим тільки на українському грунті.

Принципово новим у  його поглядах було те, що, на відміну  від істориків «государства российского», які шукали начала московської державності  з’явилося на північному сході Київської України-Руси, а сама народність вийшла на історичну арену в ХІІ столітті й тривалий час залишалася на периферії історичного життя київської держави. Основним же народом Київської Русі, За Миколою Костомаровим, були українці, це держава українського народу. Він викладає відмінності між росіянами і українцями в різних сферах життя: релігії, народній філософії, ставленні до співжиття з іншими народами, у побуті, родинних стосунках, властивостях психофізичного національного типу тощо.

З його праці виходило, що росіяни й українці – поза всяким сумнівом, два різних народи, їхні відмінності під пером дослідника виступали так виразно, що стаття «Две русские народности» надовго стала духовною опорою «світового українства».