Лiтературний напрям

Інтрига (фр. intrigue, від лат. intrico — заплутую) — спосіб організації подій у драматичному, рідше — епічному, іноді — ліричному творах за допомогою складних, напружених перипетій, гострої боротьби мотивів, часто прихованих намірів. І. — важливий складник композиції, особливо в драматургії, в детективній літературі тощо. 

Колізія (лат. collisio — зіткнення) — гостра суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів, джерело конфлікту та форма його реалізації у літературному творі. Термін запроваджений в естетику Г.-В.-Ф.Гегелем, має ширше значення, ніж "конфлікт", характеризується масштабністю, глобальністю зображуваних протиріч. 

Перипетія (грецьк.peripeteia — зненацький поворот) — різка несподівана переміна у перебігу подій та долі персонажа, наслідок вторгнення в дію певного випадку. П. співпричетна до категорії можливого, вона — структуротвірний компонент епічних (пригодницький роман) та драматичних сюжетів, передовсім з яскраво вираженою інтригою, що особливо характерне для М. Куліша ("Патетична соната") чи І. Кочерги ("Майстри часу"). 

Лiтературний напрям — це конкретно-iсторичне втiлення художнього методу, що проявляє  
себе в iдейно-естетичнiй спiльностi групи письменникiв у певний перiод часу.  
Лiтературний напрям є своєрiдним синтезом художнього методу та iндивiдуального стилю  
письменника.

Течія — це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані. За словами Ю. Коваліва — "динамічна єдність концептуальних ідейно-естетичних, світоглядних, передусім стильових принципів, що охоплює творчість багатьох письменників, сформована на певній стадії літературного процесу".

В.М. Лесин і О.С. Пулинець ("Словник  літературознавчих термінів") ототожнюють течію з напрямом. У багатьох вузівських підручниках термін "течія" не виділяється як окреме специфічне явище у розвитку літератури. У статті "Літературний напрям" ("Літературознавчий словник-довідник". — К., 1997. — С. 419) читаємо: "Стильові тенденції меншого масштабу, ніж літературний напрям, називаються течіями, струменями тощо". Ми дотримуємося думки, що напрями ширші за течії, вони можуть мати течії. Категорія "течія" вужча від категорії "напрям", "метод", але ширша від літературної школи. Як складову частину напряму розглядають літературні течії О. Соколов, М. Каган, О. Рев'якін, В. Воробйов, Г. Сидоренко, Ю. Ковалів.

Літературна теч і я має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості. Український символізм, наприклад, з'явився пізніше, ніж французький. Він відрізняється від західноєвропейського і російського. Як відзначають Ю. Ковалів та І. Дзюба, "український символізм у цілому поступався їм філософською концептуальністю та естетичною визначеністю; водночас у ньому менше езотеризму, окультності і містицизму, більше відгуків на життя, він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форми "національного містицизму...".

Літературна течія може мати свій стиль. Його мали символісти, футуристи, імпресіоністи.

Ремінісценція (лат. reminiscentia — згадка) — відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору. Проявляється в подібності композиції, стилістики, фразеології. Р. — це здійснюване автором нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти. Є одним із носіїв смислу; компонент форми, що має змістово-семантичне значення, образ літератури в літературі. Р. має дуже широкий діапазон функцій. Може бути дзеркалом культурного тла середовища, відтворенням художньої атмосфери часу; нерідко включається в літературну полеміку і має зв'язок із пародіюванням створеного раніше. Р. можуть бути явними (пряме цитування) або опосередкованими, підтекстовими. За своєю функцією, літературною суттю Р. дуже подібна до стилізації та алюзії. Однак, на відміну від них, загалом не усвідомлена автором — виникає внаслідок сильного впливу на нього творів інших письменників. Р. мають місце в творах багатьох українських письменників, наприклад, у творі М. Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альцести у Слобожанську Швейцарію", навіяні творами Л. Стерна, В. Шкловського, Б. Пастернака, В. Поліщука. 

Ретардація (лат. retardatio — затримка, уповільнення) — композиційний прийом, властивий епічним та драматичним творам; гальмування прямого розвитку сюжетної дії, уповільнення розповіді про зображувану подію. Досягається позасюжетними компонентами: ліричними (авторськими) відступами ("Катерина" Т. Шевченка, "Дон Жуан" Дж. Байрона), літературно-філософськими, публіцистичними роздумами ("Земля", "Поема про море" О. Довженка, "Доктор Фаустус" Т. Манна), історичними сценами, екскурсами в минуле (епізоди руйнування Запорозької Січі, запровадження кріпаччини в Україні в романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Івана Білика та Панаса Мирного), зверненням автора до читача або літературного персонажа (застереження Пилипкові в оповіданні "Морозенко" Панаса Мирного), статичними описами (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, портрет, авторські характеристики), розмаїтими передісторіями і міжісторіями, спогадами героїв ("Мартін Іден" Дж. Лондона) та ін. Таку ж функцію виконують вставні епізоди, новели (історія капітані Копєйкіна в "Мертвих душах" М. Гоголя, "Чорне вогнище" в "Соборі" О. Гончара, "Посмертні записки Шквікського клубу" Ч, Діккенса), сни (сон Немидори в "Миколі Джері" І. Нечуй-Левицького, сон Регіни в "Перехресних стежках" І. Франка), листи ("Червоне й чорне" Стендаля, поема "Дезертир" Ю. Федьковича), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням, характерним для казок, авантюрних і рицарських романів. У драматичних творах розвиток дії затримується і етнографічними сценами народних обрядів, піснями, танцями, сентенціями, зверненими до глядача ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Назар Стодоля" Т. Шевченка та ін.).