Фольклорні мотиви гумористичних творів С. Руданського

Маєте закуску,

Та до печі помаленьку

Та й стеребив гуску! [46, 124]

Безсоромне здирництво, наруга над беззахисною людиною – це не виняток із правила, а повсякденна правда життя. Тільки наївна людина може в таких суспільних умовах добиватися правди, сподіватися, що хтось зацікавиться її бідою, допоможе знайти винуватця, повернути втрачене.

Інший зміст й ідейне спрямування мають ті гуморески, героєм яких виступає колоритна постать козака-запорожця, образ якого змальовується в дусі народнопісенних традицій.

С. Руданський насамперед підкреслює безстрашність козацтва у боротьбі з ворогом, повну зневагу до смерті. Так, козак зі співомовки "Смерть козака" реагує на свою смерть спокійно, бо знає, за що він гине. Відчутне зневажливе ставлення автора до ляхів, він їх називає "ляхвою превражою", "катами". Єдиною зброєю козака перед смертю було слово, сказане з гумором. Це чітко простежується у співомовці "Кошовий у цариці". Кошовий іде в столицю, щоб вітати царицю. Це була велика честь, але простакуватий козак розбиває вазу в її будинку, однак розум та дотепність допомагають йому вийти з цього незручного становища.

Серед співомовок-приказок С.Руданського є й такі, що змальовують боротьбу українського народу проти турецьких нападників. У приказці "Ахмед ІІІ і запорожці" подано оригінальну інтерпретацію славнозвісного народного твору – відповіді козаків турецькому султанові. Гумористичний ефект тут досягається через пародіювання "високого" стилю послання – грамоти султана. Шукаючи найбільш вразливі, дійові засоби художнього вислову, в цілковитій відповідності з історичною правдою, поет не цурається часом грубого слівця.

На пиху і зухвалість "царя над царями" козаки відповідають презирливою зневагою до всіх його високих титулів і звань. Дуже комічним є лексичний склад гуморески. Переважно це згрубіла лексика ("пожирає", "свине"), жаргонізми ("дурень", "свиняча морда"). С.Руданський навіть склав цілу строфу зі згрубілих епітетів:

Ставнику ти цареградський, Пивнику македонський,

Свине грецька, молдавська, Ковалю вавилонський. [46,302]

Цю гумореску можна назвати умовно історичною, адже в ній С. Руданський бере за основу факт з історії Запоріжжя, використовує в ній давні топоніми, деякі з них збереглися і до сьогодні, як-от: Цареград, Вавилон, Поділля, Галич, Єгипет. Письменник відтворив колорит нашої країни, не приховуючи згрубілості лексики, розкрив типовий образ козаків, які полюбляють міцне слівце, горілку.

Отже, гуморески С. Руданського переповнені цікавими деталями й подробицями, характеристикою соціальних і національних типів і темпераментів, різноплановістю предметного світу. У короткому тексті поет поєднує воєдино ряд мотивів, засобів, посилання на природну підоснову дії. У приказках відображено невір'я найширших верств народу в цілий ряд офіційно пропагованих забобонів, у доцільність смислу тих чи інших інституцій і цим самим засвідчено вищу, порівняно з попереднім періодом, сутність духовної свободи в суспільному середовищі того часу. У своїй сукупності вони становлять широку, хоч і мозаїчну, системно не узгоджену панораму людського життя. Твори позначаються єдністю стилю й авторської позиції. Оповідь у них загалом об'єктивна, комізм випливає з ситуацій, вчинків і дій самих персонажів, часто міститься в монологах чи діалогах дійових осіб, тоді як автор бере на себе роль делікатного чи злегка іронічного коментатора.

Співомовки С. Руданського відзначаються своїм особливим обличчям і актуальністю. Тематично – це дуже розмаїта художня модель картини світу, побачене крізь призму сміху. Важко знайти якесь явище буття, що не опинилося б на вістрі дотепного, інколи – гостро сатиричного слова поета.

За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), удвох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), в журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. уже після його смерті в львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине». А перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ъ Волинський» {Невеличкий гурток волинський). З 1926 р. і до наших днів твори С Руданського перевидавалися багато разів. Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам'янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті довгий час залишалися в приватних руках.Найчастіше всі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме ІХ іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою новий різновид гумористично-сатиричних віршованих творів, яких раніше в українській поезії не було і поява яких потребувала закріплення відповідним терміном. Гуморески, або співомовки,— це короткі віршовані оповідання, основою яких є народні анекдоти про панів, попів, чиновників, крамарів, дурників, які тупо несуть тягар приниження, ледарів і волоцюг тощо. Прийнявши як найбільш гнучку форму вислову коломий-ковий ритм (будова вірша, в якому кожний непарний рядок має вісім, а парний шість складів), Руданський у своїх гуморесках розгорнув широку панораму життя, створив галерею характерних типів. 

Найвищі досягнення Руданського як поета лежать у царині гумористики. Гуморески Руданського — це невеликі віршовані твори, написані на основі фольклорних джерел, в яких у гумористичному світлі розкриваються різні соціально-побутові ситуації з життя широких народних мас різних національностей і різних суспільних прошарків, висміюються з позицій народної моралі всілякі недоладності суспільного життя, негативні риси людського характеру. 

Показовою у цьому плані може бути гумореска «Чи далеко до неба», де з особливою силою розкрився талант Руданського як гумориста, його уміння творити засобами комічного на основі суто побутових реалій яскраві суспільне значимі образи. Глибинний зміст розкривається через взаємодію побутових реалій, контекст, в якому вони виступають, уже виходить на проблеми ширші, має дотичність до життя всього суспільства. 

Двоє селян, повертаючись з ярмарку, дрімають на своїх возах, а потім знічев'я починають безпредметну розмову на абстрактну тему, зовсім далеку від проблем реального життя. З усією серйозністю вони розмірковують над питанням, чи далеко від землі до неба. Один із них висловлює припущення, що ця відстань дорівнює п'яти верстам. Але його співрозмовник піддав це твердження сумніву: «Та якби п'ять верстов було, Там коршма б стояла». «Космічна», абстрактна тема у цьому діалозі, як бачимо, розкривається через цілком конкретні, побутового плану поняття («верста», «коршма»). Таке поєднання в одному смисловому ряду понять невідповідних, логічно неспівмірних створює ситуацію абсурду, яка і дає можливість так відтінити звичайні побутові реалії, що вони постають у широких суспільних зв'язках як суттєвий момент дійсності. Конкретна деталь «коршма», якою розпочинається і закінчується твір, завдяки алогічності контексту набуває узагальнюючого значення, що посилюється і «конкретним» способом мислення персонажів твору. Те, що селяни міряють небо корчмою, вміщуючи її і на небесних шляхах, говорить зовсім не про обмеженість їх мислення, а про те, яке місце ця реалія займав у їхньому житті. Об'єктом сміху у гуморесці, як бачимо, виступають негативні обставини буття селянина. 

У приказці «Лошак» висміюється наївність простого селянина, його надмірна довірливість до законів самодержавно-кріпосницького ладу. Виявивши украденого у нього лошака не деінде, як у «стані», він намагається забрати його звідти законним шляхом, доводячи, навіть при допомозі свідків, що це його власність. Але це виявилось безрезультатним, панські посіпаки, познущавшись над селянином-кріпаком, виганяють його. І тільки завдяки підказці більш досвідчених людей власник коняки починає розуміти, що вирвати своє добро з рук «асесорів» йому навряд чи вдасться, навіть коли б корову з дому довелось ізвести, тобто продати на хабарі. Своїм сміхом поет засуджує рабське схиляння людини перед законами несправедливого соціального ладу, протестує проти нього. 

Дійовими особами приказок Руданського нерідко виступають представники інших національностей — росіяни, поляки, німці, євреї, цигани. 

Посміхаючись над простодушними хитрощами цигана («Циган з конем», «Де спійняли?», «Що до кого», «Спасибі», «Торбин брат»), зарозумілістю й пихою польського шляхтича («Не вчорашній», «Надгорода»), зажерливістю і скнарістю шинкаря («Баран», «Мошків дах»), крутійством москаля («Вареники-вареники», «Ікра», «Варена сокира») поет завжди виступає як глибокий реаліст, і не тільки у відтворенні життєвих ситуацій, а й у розкритті психології персонажів. 

Зовсім іншої тональності набуває сміх, коли в поле зору митця попадають представники тих соціальних верств, які живуть і тримаються працею народу — попи, ксьондзи, рабини, царські чиновники, пани. Тут уже має місце не м'який гумор, співчутлива посмішка, а дошкульна сатира, спрямована на викриття паразитизму представників гнобительського класу, їх нелюдської моралі. 

Цікавою з цього погляду виглядає гумореска «Піп на пущі», у якій виведено образ священнослужителя, що задумав стати пустельником і зажити слави святого. Із в'їдливим сміхом поет показує, що звичка «до ковбаски, до чарочки горілочки» дуже швидко зводить нанівець добрі наміри попа. 

Зв'язок гумористичних творів поета з усною народною творчістю проглядається і в формах та засобах творення комічного. Для певних різновидів давнього народного гумору був властивий «грубий» реалізм, смішне тут нерідко носило характер відвертої непристойності. Руданський широко використовував увесь спектр прийомів і засобів народного гумору, в тому числі й «грубий» реалізм. Особливо помітно це в антипопівському циклі («Ов!», «Божі птиці», «По старій печаті») та в деяких творах на історичну тематику («Ахмет III і запорожці»), у мовну тканину яких вкраплена груба, непристойна лексика. 

Жартівливі співомовки Руданського, очевидно, найбільше запам’яталися українському народу. Дійсно, кого не можуть привабити ці веселі, з щирою усмішкою, гуморески Руданського. Немає підстав не погодитися, що поет найперший в Україні ввів це жанрове поняття. Але великий сумнів викликає те, як ми розуміємо значення згаданого жанру. Чи дійсно правильно називати співомовки Степана Руданського гуморесками?

Погляди Руданського на поезію відрізняються від традиційних літературних. Так, термін «співомовка» мав родове поняття поезії, тобто усі віршовані жанри Руданський називав співомовками, вкладаючи в цей новотвір родове означення поезії. Таку авторську позицію розуміли тодішні деякі літератори — Олена Пчілка, Михайло Комаров та Агаф(т)ангел Кримський, який, до речі, писав: «Під терміном «співомовки» поет розумів не що, як просто «вірші» — чи «пісня», чи «байка», чи «приказка», чи «поема» — все те було в нього «співомовка». Але І. Франко через недостатню обізнаність з творами Руданського звузив поняття поета, приписавши йому видове, а не родове значення. Авторитет Франка як літературознавця впливав швидко та ледь не автоматично. Тож тогочасні дослідники, а з ними й звичайні читачі, наперекір поглядам Степана Руданського, співомовками почали називати тільки його гуморески та жартівливі приказки.

Проте, зовсім не по-науковому прив’язувати авторський неологізм Руданського лише до його сатиричних і гуморостичних віршів. Тим більше, що і семантика терміну не несе в собі нічого, що перегукувалося б зі сміхом. Своїм гуморескам Руданський дав власну назву «приказки». А що пізніше назва «співомовки» прищепилася лише до гумористично-сатиричних його творів, то це сталося, очевидно, не з авторської волі.

Врешті-решт, подану гіпотезу підтверджують рукописні збірки творів Руданського. Перша збірка поета, що має назву «Співомовки козака Вінка Руданського» («Вінок» з грецької означає «Степан/Стефанос»), якраз і не вміщує в собі жодної жартівливої поезії. Тому краще звертатия до авторськог погляду - приказки Руданського, про який можна дізнатия ознайомившись з теорією українського сміхотворця щодо жанрів поезії.

У гуморесках Руданського відображене народне недовір'я до тих, хто, навчаючи благочестя і сповідаючи інших за гріхи, сам грішний(«Сповідь», «Чого люди не скажуть!», «Піп з кропилом», «Побожний ксьондз», «Сам поїду», «Крива баба» та ін.).У кожній гуморесці не менше двох персонажів, у спілкуванні яких розкриваються несумісні характери. Індивідуалізація мови кожного персонажа як щодо лексичного складу (шляхтич, циган, селянин, 

солдат), так і щодо місцевого чи національного забарвлення (вставки польською і  російською мовами,  діалектизми)  надає  cитуаціям життєвості, 

невимушеності й, крім того, сприяє створенню оцінки — осудливої стосовно

панів, попів, корчмарів, доброзичливої до простого солдата, небагатого сільського єврея, хитруватого, але цілкомневлаштованого цигана («Гусак», «Варенікі, варенікі», «Де спійняли?», «Холодно», «Циганський наймит», «А не халасуй!», «Хто кого лучче?», «Три питання»). Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. Зтого часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном. Гуморески, або співомовки,— це короткі віршовані оповідання, основою яких є народні анекдоти про панів, попів, чиновників, крамарів, дурників, які тупо несуть тягар приниження, ледарів і волоцюг тощо. Прийнявши як найбільш гнучку форму вислову коломийковий ритм(будова вірша, в якому кожний непарний рядок має вісім, а парний шість складів), Руданський у своїх гуморесках розгорнув широку панораму життя, створив галерею характерних типів. Гуморески Руданського — твори реалістично-викривальні. У них основна увага зосереджена на висвітленні відносин в сім'ї, в громаді,між людьми різних станових груп (пан, піп, корчмар, солдат, селянин, наймит), різних національностей (росіяни, українці, поляки, євреї,цигани, іноді — німці). Беручи теми «з народних уст», поет зберіг народне тлумачення зображуваних епізодів, а також характерів персонажів. Він сам ніби перевтілювався в оповідача з народу, зовні простакуватого, але дотепного, з лукавинкою, селянина. То він шукає приводу для жарту, який створить веселий настрій («Чи далеко до Києва?», «Скільки душ?», «Свиня свинею», «Вовки», «Жонатий»,«Господар хати» та ін.), то показує, як бадьоро, з гумором звикли прості люди переживати невдачі, обман і глузування («На калитку»,«Окуляри», «Чуприна», «Добра натура», «Не мої ноги», «Пекельна смола» та ін.), то карає дотепним, уїдливим словом народних напасників — панство, шляхту, крамарів, корчмарів, служителів культу (попів, ксьондзів), показуючи моральну вищість і тверезий розум народу(«Добре торгувалось», «Засідатель», «Пан і Іван в дорозі», «Почому дурні?», «Що кому годиться?», «Піп на пущі», «Чорт», «Царі», «Сампоїду», «Страшний суд», «Хто святив?», «Там її кінець» та ін.).Наприклад, у співомовці «Пан і Іван в дорозі» йдеться про те, як побратались простий Іван та пан і пішли разом мандрувати. Пан запропонував селянинові спочатку з'їсти Іванові харчі, а потім уже перейти до його, панських. Але, як водиться, коли харчі Івана скінчились, пан забув про свою пропозицію і, щоб не ділитись з Іваном, почав його заговорювати своїми мріями про місто, яке б він збудував.Хоча Руданський змальовує в творі, як Іван кілька разів дурить пана, але читач не відчуває бажання засудити селянина. Мало того, явновідчувається, що й авторська симпатія не на панському боці, бо Іван, на відміну від пана, не має бажання нікого дурити, він із задоволенням поводився б чесно, але розуміє, що пан на таке благородство не здатен, і тому кожен раз карає того, хто хотів одурити самого селянина. Створюючи співомовки, Руданський узагальнив життєвий і поетичний досвід народу; хоч він і сприйняв традиції, вироблені йогопопередниками, передусім Шевченком, в обробці фольклорних мотивів, сюжетів та образів, проте йому притаманний власний індивідуальний підхід до кожної теми та її художнього втілення. Дуже прості за своїм ритмічним складом (народний КОЛОМИЙКОВИЙ вірш), співомовки не повторюють ні народні пісні, ні поезії Шевченка.