Фольклорні мотиви гумористичних творів С. Руданського

На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Купальські святкування були пов'язані з танцями і співами й носили оргаїстичний характер. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх язичницьких богів Ярила і Даждьбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя й верховних апостолів Петра і Павла. Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки - посту перед святом верховних апостолів Петра і Павла. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя.

Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині.

У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові, які супроводжують перехідні або етапні моменти в житті людини. Це хрестинні, весільні пісні, а також народні голосіння – унікальне фольклорне явище в духовній культурі українського народу.

Епічні жанри українського фольклору - історичні пісні, думи, балади, співанки-хроніки - відзначаються унікальним багатством і красою форм.

Найвизначнішою частиною українського усного епосу є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Попередниками дум були билини княжої доби, які на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише в європейській частині Росії. Фахівці пов’язують походження дум з такої давньої форми як ритуальний плач. Здебільшого думи розповідають про козацьке життя, війни із загарбниками, воєнні походи козаків в інші землі, побут родин козаків, які залишилися в Україні. У XVII–ХІХ ст. кобзарі та лірники – виконавці дум та історичних пісень об’єднувалися у так звані кобзарські братства/цехи. У таких цехах був свій статут і правила, жорстка субординація членів і визначений репертуар. Кобзарство з XVII ст. було шанованою професією в Україні.

Наймолодшим родом пісенного фольклору є ліричні пісні та їх різновиди. Їх становлення відбулось у XVI - XIX століттях. Усі ліричні пісні групуються у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).

Цікавими зразками побутової пісенності є також танкові (танцювальні, до танцю) пісні та українські коломийки, що поділяються на групи "до танцю" і "до співу". Ця так звана "коломийкова" форма активно поширилась у різних жанрах традиційного фольклору, прижившись також у професійній українській поезії.

До жанрової системи традиційного українського фольклору входять також драматичні форми (народна драма, вертеп), проза (байки, казки, новели, анекдоти, перекази, легенди) й афористичні жанри (прислів’я, приказки, загадки, тости, побажання та ін.).

Вертепом називали ляльковий театр, який в Україні у день Різдва Христового грамотні міщани, дяки, школярі, бурсаки та церковні співаки носили по хатах з XVII ст. Вертепна драма складалася з 2-х частин: різдвяної драми (релігійна, з доволі стійким сюжетом) і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії (світська, народна, з варіативним сюжетом, що залежав від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника).

Українська казка сягає своїм корінням у глибоку давнину, про що свідчать численні ознаки міфологічного світогляду і анімістичного уявлення про світ. Тематика українських казок надзвичайно різноманітна: казки про тварин і про природу, побутові і жартівливі, чарівні і пригодницькі. Архаїчні риси свідомості особливо яскраво відбиваються у фантастичних казках. Найчастіше вони розповідають про чудесні події, боротьбу добра і зла, випробування та подвиги на шляху до здобуття нареченої. Казки про тварин видаються дещо простішими порівняно з чарівними казками. Вони коротші за обсягом, мають сатиричне чи дидактичне звучання. Значна частина сюжетів походить ще з первісної доби, від тотемічних міфів, які пов'язували походження тієї чи іншої людської спільноти від тварини-тотема, що був покровителем роду і втілював душу померлого предка. Побутові казки, на відміну від фантастичних, ніби умисне підкреслюють буденність зображених персонажів та подій. У побутовій казці, як і в казці взагалі, добро завжди перемагає зло, проте, на відміну від дійсності, казковий герой (селянин-бідняк, наймит) завжди бере гору над своїм соціальним антиподом (багачем). На пізніших стадіях розвитку побутові казки набули рис соціальної сатири. Їх об'єктом стали людські вади - скнарість, жіноча балакучість, лінивство, перелюб тощо.

РОЗДІЛ ІІ. ГУМОРИСТИЧНІ ПОЕЗІЇ С. РУДАНСЬКОГО.

Гумористичний світ передбачає усмішку, доброзичливий жарт і виявляється в осміянні лише часткових вад людського характеру чи явища в цілому позитивних.

Творча оригінальність поета найповніше реалізована ним у жанрі гуморесок. Саме тут найвиразніше проявляються грані його таланту — прискіплива художня спостережливість, відтворення динаміки ситуації, увага до характеристичності поведінки певного людського типу тощо, а також виявлено суттєвий смисл його авторського суб'єктивного ставлення до дійсності, ставлення надзвичайно пристрасного, в якому поєднано й захоплення її багатоманітністю, й водночас розчарування, що іноді переходить у цілком негативістські характеристики.

1.1 Інтертекстуальний та компаративний підходи до вивчення співомовок С. Руданського.

Теорія інтертекстуальності виникла наприкінці 60-х років XX століття, а саме поняття інтертекстуальність – наприкінці 90-х років перетворилося на один із термінологічних символів сучасної філології. Інтер-чи між-текстуальність найчастіше трактується як властивість одного художнього твору асоціюватися з іншим твором чи творами. І на перехрещенні цих асоціацій виникають судження про художню своєрідність твору, що аналізується, про стильову манеру автора, його філософське бачення, яке втілюється в літературному творі.

Історія літератури засвідчує постійну присутність інтертексту на формальному рівні, що надає творові специфічного звучання, по-різному трактованого в різні періоди й пов'язаного з розумінням тексту як відкритої структури. Щодо гумористичного доробку С.Руданського, то відкритого зв'язку не зустрічаємо, простежуємо лише закриті типи. Одним із різновидів закритого інтертексту є прихована цитація твору. Таким явищем є схожість римованих рядків у гуморесках С. Руданського "Козацька міра" та Л. Боровиковського "Пан та мужик". У С. Руданського: "Ти не перший, в кого п'ю я, "пив я вже немало" [46, 118], відповідно у Л.Боровиковського: "Чого не пив, чого я не їдав!" [55,108] Такий приклад вказує на історичну практику формальної інтертекстуальності.

Цей тип інтертекстуальності можна визначити як безпосереднє цитування тексту. В такому випадку слід звернутися до квазіінтертекстуальності, оскільки в гуморесках присутні образи та сюжети, взяті з творів попередників, вміщені в новий контекст літературного твору. Як літературна цілість такі твори цілком оригінальні. Очевидно, таке переміщення з однієї структурної площини в іншу й створює, за Ю. Крістєвою, ефект "подвійного прочитання". У гуморесках С. Руданського присутні образи злодіїв, скупих, попів, мужиків, панів, які фігурують і в прибаютках Л. Боровиковського. Сюжетна інтертекстуальність у С. Руданського простежується насамперед із прибаютками Л.Боровиковського, який порушував злободенні суспільні проблеми (пияцтво, крадіжки, скупість). Наприклад, у творі "Злодій" вимальовується картина вміння винного довести протилежне. Подібні сюжетні лінії маємо в гуморесках С. Руданського "Два рабини", "Хто винен?", "Циган в огірках". У фацетії Поджо Браччоліні "Жалоба, принесенная Фачино Кане по поводу грабежа" фігурує мотив злодійства (крадіжки кожуха солдатом у Фачино), схожий сюжет маємо в гуморесці С.Руданського "Пан та Іван по дорозі", де Іван обкрадає пана (з'їдає все, що було у того в торбі). Подібний вид інтертекстуальності Плінт називає структурним, коли переноситься певна структура, на відміну од матеріальної інтертекстуальності, коли переноситься самий текст у різних формах.

Різновиду структурної інтертекстуальності набувають твори, що формально нагадують інші форми тексту. Більшість творів письменника побудовані у формі діалогів. Завдяки такій формі викладу С.Руданський розкриває злободенні проблеми тогочасної дійсності. Аналогічну побудову гумористичних творів зустрічаємо у Л. Боровиковського, Л. Глібова, Є. Гребінки. Використання такої форми надає жвавості творові та дозволяє використовувати гумористичні твори для інсценізації. С. Руданський не називає своїх героїв, але завдяки діалогізації в уяві реципієнта постає реальна особа. Проте письменник розширює діалог, що наближається до монологу, робить акцент на внутрішньому світі персонажа, на відміну від байок Л. Глібова та Є. Гребінки, де головне – мораль. Новоутворенням у жанрі гуморесок є збереження іншомовних слів і фраз в українському тексті: "Duren ze ty za to jestes!" [ 46, 116 ] ,"juz bym wotal psa calowac!" [46, 155], "podaj wody, Jane!" [46,157], "Nie pozwalam tego!" [46, 211]. Це взагалі типовий прийом при спілкуванні різних культур, коли запозичуються нові поняття. Але якщо одні письменники намагаються "націоналізувати" елементи іншомовного тексту, то інші, а С. Руданський тут особливо послідовний, хочуть зберегти цілісний дух того тексту за рахунок відтворення його первісної графіки. Для С. Руданського це типово тому, що він жив у багатомовному середовищі і змішування елементів різних іншомовних текстів було для нього природне.

Явище інтертекстуальності маємо при наявності фрагментів, що можуть бути складовими інших текстових структур, наприклад, вживання імен героїв, назв творів. Традиційні імена Іван, Хома, Герасим, Микита зустрічаються в творах "Піп на пущі", "Черевики", "Що кого болить?", "Окуляри", "Жонатий". Така інтертекстуальність, ніби позасвідома, автоматична, але це фіксує факт умисного використання або продовження традицій попередників. Взагалі сама природа заголовків часто має інтертекстуальний характер завдяки певному узагальненню, насиченню, що веде до крилатості фрази, вже відомої з інших текстових структур.

Інтертекстуальний характер носять назви міст, національностей, суспільних верств населення. Письменник згадує Київ ("Чи далеко до Києва?"), Польщу ("Хмельницький з ляхами"), Париж ("А що тепер буде?"). Майже в кожному творі згадуються "жиди", "ляхи", "турки", "москалі", "хохли".

Мовні кліше, типові для минулого устрою, що панував у країні, теж мають інтертекстуальний характер, оскільки наявна пряма цитація:

Тю ца тебе! – каже піп –

Чи встиду не маєш?

[46 ,254]

Або точно, барін, что украл... Украл, благородіє! [46 ,275]

Автор вживає короткі мінімалістичні форми: "аби душа чиста була", "ваша правда, пане", "бійтесь Бога!", '"поганая віра", "тільки світиш, та не грієш". Така інтертекстуальність притаманна багатьом митцям, які знаходять зв'язки між текстами різного характеру – біблійного, лінгвістичного. Для С. Руданського посилання на біблійний текст носить відкритий характер.

Отже, наведені приклади засвідчують, якою значною мірою присутній у книзі інтертекст у гуморесках С. Руданського. Це, зокрема, включає використання іншомовних слів і фраз, заголовків, традиційних імен, сюжетів, мовних кліше, мінімалістичних форм.

Порушення усталених мистецьких норм, синтезування дійсності та гри з елементами різних знакових структур визначає інтертекстуальність гуморесок С.Руданського – одну з провідних рис його творчості, результатом чого і є неоднозначне сприймання творів.

С.Руданський вплітає в тексти мотиви зради, бажання розбагатіти, пияцтва, соціальної нерівноправності, що неодноразово інтерпретувалися в літературі, Біблії, народній творчості. Однак сила його авторського таланту полягає у витворенні нової оригінальної комбінації старих кодів і формул, пристосуванні старого тексту до потреб нового часу. Загальновідомо, що ці мотиви є злободенними, болючими. С. Руданський, трансформуючи їх у гумористичному плані, зміг підкреслити й одночасно знівелювати ці явища для сучасного йому суспільства. Вони перестали сприйматися як першорядні. Водночас інтертекстуальні вплетення цих мотивів не передбачають обов'язкову спільність тем чи образів нового тексту, адже можуть бути несвідомими, випадковими. Наприклад, існування мотиву зради показано як своєрідну реінтепретацію давно відомого символу, а знання людини про неї здійснюється за принципом розшифрування старих кодів.

Інший рівень інтертекстуальності маємо при введенні мотиву бажання розбагатіти як проблеми, поставленої в прибаютках Л.Боровиковського. У гуморесках наявне не стільки сплетіння, скільки дотичність текстів. Цей інтертекст є більшою мірою відчуженням від оригіналу, який можна віднести до інтертекстів – дописувань "чужих" текстів, оскільки герої гуморесок є елементом композиційної схеми і переносяться у контекст нового часу.

Сучасний стан літературного процесу та розвитку новітніх методологічних засад дозволяє говорити про історико-літературну взаємодію зарубіжних та українських творів. Останнім часом набула важливого звучання теорія компаративістики.

"Компаративістика" (лат. сomparo –  порівнюю) – порівняльне вивчення фольклору національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу" [16, 369]. Цей метод у філології складався впродовж XIX століття під впливом філософії позитивізму. Запропонований він був німецьким філологом Теодором Бенфеєм (1809 – 1881) і ґрунтується на теорії "запозичень". Прибічники цього методу вивчають той чи інший мотив, образ, простежують їхню долю в літературах різних народів та епох.