Ідеальний образ дівчини в українському фольклорі

   О. Бабій підкреслює, що „ідеал, хоча і є результатом цілепокладаючої діяльності, бути реальною метою, з огляду на свою нездійсненність, не може. Він, певно, здатний лише оцінювати теперішнє, визначати можливі тенденції суспільного розвитку, бути взірцем для подальшого поступу. Але в утопічній свідомості, внаслідок того, що автор утопії розглядає ідеал як наявний образ бажаного майбутнього, як кінцеву мету розвитку суспільства, як „ціль цілей”, форми його переходять в деяку якісно іншу площину. Воднораз змінюється і його внутрішня структура. домінуючим стає критичне активне начало (те, що ми назвали утопічністю)” [1. - С. 148]. Цікаво, що властивість «утопічної свідомості», частку негативних діянь людини («крамол») В.Янів називає просто «антиідеалом», тобто запереченням ідеалу [18. - С.205].

   Це засвідчують численні зразки народного мудрослів´я: а) ,Жінки каються, а дівчата заміж збираються”, „Не плач, небого, що йдеш за нього, нехай плаче він, що бере лихо в дім”, „В дівках сиділа плакала, заміж пішла - вити стала”, „Випхали за нього заміж, як у болото”, „Віддалася - втопилася”, „Вддалася за лиху долю”, „Пішла раз - не гаразд, не одважусь в другий раз” [13. - С.72-75]; б) „Всі дівчата - голуб’ята, а де ж ті чортові баби беруться ?”, „Всі дівчата хороші, звідки ж злі жінки беруться ?” [13. - С.32], „Женився на скору руку та на довгу муку”, „Доки не женився, доти не журився”, „Зажурився, що рано оженився”, „Пізно женитися - дрібні сироти лишити”, „В старості женитися - другому користь робити”, „бджола мед носить не для себе, ввця шерсть носить не для себе, старий жениться не для себе”, „Женився - як на льоду обломився”, „Сів, зажурився, що з немилою оженився”, „Не мав лиха, так оженився” [13. - С.67-71].

   Іноді перехідний етап до заміжжя/одруження переживається обома сторонами не як крах ідеалу, не як особиста (чи родова, сімейна) трагедія, а як компроміс, що влаштовує своїм прагматичним мінімалізмом, тимчасовою вигодою або ж неможливістю уникнути перешкод в інший спосіб чи змінити обставини, що склались. Часом це спричинене соціальним статусом, середовищем (родинним, громадським), індивідуальними особливостями тощо.

   У народному традиційному світогляді, в даному випадку, надзвичайно важливий такий концепт, як доля. Цей концепт органічно пов´язаний з категорією свободи/несвободи, а відтак можна говорити про щасливу долю й нещасливу (лиху) долю. Оскільки свобода - прояв самої природи людини, того, ким (чим) вона є і на що здатна, долаючи перешкоди, труднощі, обмеження, що закорінені в її скінченності, то, отже, свобода є не стільки фактом, скільки можливістю. Проте це можна потрактувати не тільки як факт можливого, але також і як можливість факту, тобто можливість протистояти долі, долати межі реального. Таким чином, свобода не може існувати без долі і навпаки. Свобода передбачає вибір, певні раціонально-емоційні зусилля й відтак творення-прийняття долі. Доленосні рішення людини не завжди детерміновані ідеалом, проте містять його в формі певної утопії чи уламку, зредукованого на основі обставин, що склались (компромісу, конформізму, ілюзії та ін.).

   Із множини найрізноманітніших можливостей свого буття людина „реалізує лише одну, визначаючи своє існування як таке. Ніколи протягом життя доля не дозволить людині уникнути вибору з альтернативних можливостей. Свобода волі протистоїть долі. Адже долею ми називаємо те, що в основі своїй заперечує людську свободу. Доля - це те, що лежить як поза владою людини, так і поза її відповідальністю. Проте ніколи не варто забувати, що вся свобода людини залежить від її долі, оскільки свободою людина користується в межах своєї долі і саме завдяки свободі вона впливає на долю. Одвічна боротьба духовної свободи людини з її внутрішньою та зовнішньою долею і складає зміст справді людського життя. Таким чином, доля, яку переживає людина, має двоякий зміст: особа повинна її формувати, де це можливо, де це необхідно - гідно сприймати” [1. - С.146].

   Паремійний фонд містить чимало зразків-ілюстрацій того, як дівчина (жінка), хлопець (парубок, чоловік) вимушено розпоряджається своєю долею у відповідний період життя: „Судженого і конем не об´їдеш”, „Краще нині горобець, ніж завтра голубець” ,Хоч за пенька, коли нема синка”, ,Хоч без зубів і в однім оку, аби сього року”, „Чи сліпий, чи горбатий, аби держався біля хати”, ,Хоч за вола, аби дома не була”, Хоч в голові пусто, аби грошей густо”, Хоч ледачий, аби комір стоячий”, Хоч за старця, аби не зостаться”, Відповідно й хлопець, парубок проблему вибору вирішує схожим чином, але так, щоб знайти позитив чи в зовнішній і внутрішній красі, чи у певних матеріальних вигодах: Хай буде і бідна, аби гідна”, Хоч під лавою, аби з чорнявою”, Хоч і корова, аби багата й здорова”, Хоч у одній льолі, аби до любсвї’,Хоч дівка, як сова, аби з другого села”, Хоч жінка свинка, дак грошей скринька” [13. - С.78-80].

   Усе ж у народному світогляді ідеальною парою була й залишається та, що сформована не на основі розрахунку, з причин змушеного вибору чи розпорядження фатуму, а на основі взаємної злагоди й любові, соціальної рівності. Саме тому до вибору нареченої ставилися обачно: „Перш ніж одружитись, треба роздивитись”, „При одруженні сім раз подумай, а раз женись”, Женись на дочц, а не на тещ/”, Жінку бери не на рік, а на віК\ „Вибирай корову по рогу, а жінку по роду”, Як не любляться серця, не треба попа і вінця”, „Заміж вийти - не дощову годину перестояти”, „Заміж вийти - не лапті сплести”, „Сиди до сивої´ коси, а за ледащо не йди”, „З ким вінчатися, з тим і кінчатися” [13. - С.65, 73-78].

   Народний ідеал - поняття надособистісне, це той системний, всеохопний принцип, що сонячним променем пронизує масову свідомість, стоїть на сторожі інтересів особи, роду, а тому прислів´я застерігають дівчат і хлопців від хибного вибору пари з іншого соціального стану (Як багату будеш брати, то будеш твердо спати’), викривають соціальну нерівність (Як бдний жениться, тоді і ніч мала’), не схвалюють і великої вікової різниці в подружжі („Не надовго старий жениться: хоч сам згине, хоч жінка покине”, „З старим жити - вовком вити”, „Старого любить - тільки дні губить’), а також не радять зв´язувати свою долю з особами хворими, асоціальними тощо („Хто п’яницю полюбить, той вік собі згубить’) [11. - С. 126-127].

   Із погляду української ментальності у взаєминах двох протилежних статей були й залишаються ідеальними кохання, любов, дружба, рівноправність, партнерство, взаємоповага, довіра та інші чесноти. Прислів´я та приказки глибоко розкривають ці фундаментальні багатовікові номінативно-нормативні коди ідеального світу: „Без пари нема кохання”, Де любов, там благодать”, Де любов, там і щастя”, Жнка як любить, то любить і в долі і в недолі”, „З коханою наговорився, як меду наївся”, „Кого люблю, того не згублю”, „Любов не мож ні купити, ні продати”, „Любов метром не зміряєш”, „Любов на вазі не зважиш”, „Любов сильніша смерт”, „Любов - це кільце, а у кільия нема кінця”, „Стара любов не ржавіє”, ,Хто серцем любить, той словом голубить”, „Без сонця не можна бути, без милого не можна жити” [13. - С.54-59].

   Висновок. Отже, ідеальний образ дівчини у фольклорі типізований, узагальнений і, з одного боку, відповідає народним уявленням про красу, молодість, волю, а з іншого засвідчує потребу його трансформації в статусі заміжжя, одруження, де естетична кодифікація ідеального набуває глибших зв´язків із соціумом. У паремійному фонді творення ідеалу відбувається за законами пластичності образу (О.Веселовський), застосовуються різноманітні художні прийоми і засоби: градації, від супротивного, самореклами тощо. Ідеальний образ дівчини у фольклорі формується в руслі народного світогляду, менталітету, морально-етичних настанов і зберігає свою привабливість для сучасників як зразок для наслідування.

Література:

   1. Бабій О.М. Феномен ідеалу та утопічна свідомість // Світогляд і духовна творчсть. - К: Наук, думка, 1993. - С.144-152.

   2. Генон Рене. Символы священной науки /Пер, с франц.Н. Тирос. - М.: «Беловодье», 1997. - 496 с.

  3. Гоимич Марина. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія). - К., 2000. - 379 с.

   4. Дмитренко Г.К Українська дівоча врода: Сценарій літературно-мистецького свята старшокласників //Особливості сучасного виховання учнівської молоді /Ред. рада: В.І.Сафіулін (головн. ред.) та ін. - К.: Вересень, 2006. - С. 84-99.

    5. Єфремов С. Історія українського письменства. - Вид. 4. - Т.1. - Мюнхен, 1989. - С.416.

   6. Кісь О. Жінка у традиційній культурі: етнопсихологічні та соціальні виміри // Етнологія. Фольклористика. - Кн. 1: Доп. та повідомл. /ІУ Міжнародний конгрес українстів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. - Одеса-Київ, 2001. - С. 103-112.

   7. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. - Т.1 /Авт-уклад. Ю.І.Ковалів. - К: ВЦ «Академія», 2007. - 608 с.

   8. Мільошин Ю, Куйбіда В. Вінок. Український віночок //Словник символів культури України. - К : Міленіум, 2005. - С.51-53.

   9. Народні прислів’я та приказки /Упоряд., передмова М.Дмитренка. - К: Ред. часопису „Народознавство”, 1999. - 180 с.

   10. Образне слово (Постійні народні порівняння) /Зібр. і упоряд. І.І.Гурин. - К: Дніпро, 1966. - 223 с.

   11. Пазяк М.М. Українські прислів’я та приказки: Проблеми паремюлогії та пареміографії. - К: Наук, думка, 1984. - 203 с.

  12. Потапенко Г. Коса (дівоча) //Словник символів культури України /За заг. ред. В.П.Коцура, О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка, В.В.Куйбіди. - 3-е вид. - К: Міленіум, 2005. - С.165.

   13. Прислів’я та приказки: Людина. Родинне життя. Риси характеру /Упоряд. М.М.Пазяк. - К : Наук, думка, 1990. - 528 с.

   14. Скуратівський Василь. Берегиня: Художні оповіді, новели. - К: Рад. письменник, 1987. - 278 с.

 15. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. - К: Рад. школа, 1985. - 312 с        16. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Вид-во «Орій» при УКСП «Кобза», 1992. - 230 с.

17. Чухим Н. Взія жінки в  західній філософській традиції (від античності до модерну). - К: Київський інститут Тендерних досліджень, 2006. - 192 с 18. Янів Володимир. Нариси до історії української етнопсихології. - 2-е вид., переробл. і доп. - К.: Знання, 2006. - 341 с