Ідеальний образ дівчини в українському фольклорі

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Полтавський національний педагогічний університет ім.В. Г. Короленка

 

 

 

 

кафедра початкової та дошкільної освіти

 

 

 

«Ідеальний образ дівчини в українському фольклорі »

 

реферат

студентки групи ДВ – 57

Резинки Наталії

 

 

 

 

 

 

 

 

Полтава 2013

План:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Усна традиційна творчість, на відміну від інших видів мистецтв та форм збереження масової свідомості, була й залишається органічним виразником ментальності, ідентифікації народу, а разом із мовою - фактором безперервності духовного розвитку, тяглості культури. Саме у фольклорі потужно актуалізовано поняття ідеального образу людини. Людина як подоба Бога у високості, стала його прообразом на землі, героєм. Проте ознак героя набувають лише ті з представників народу, хто вчинив для людей подвиг, а відтак здобув добру славу і став прикладом для інших, набув ознак ідеалу. Вважається, що ідеал - взірець досконалості, що має реальні та бажані проекції, охоплює ціннісні орієнтації, життєві принципи, поєднує домагання і задуми у визначену лінію поведінки [Див.: 7. - С.400].

   Для українців основоположними характеристиками людського ідеалу було й залишається гармонійне поєднання фізичної краси людини з багатим внутрішнім світом. Складовими ідеальної парадигми з погляду української ментальності стали фізичне й моральне здоров´я, зокрема такі риси, як жіноча врода, чоловіча сила, розум, вірність, чесність, правдивість і справедливість, доброта, задушевність, працьовитість, а також патріотизм, волелюбність, жертовність тощо. Д. Чижевський вважав, що „безумовною рисою психічного укладу українця є емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народнього життя і обрядовости...” [16. - С.19].

   Принагідних спостережень щодо ідеалізації образу дівчини/жінки у фольклорі було висловлено чимало в працях дослідників XIX-XX ст. (М. Костомаров, О. Потебня, І.Франко, М.Сумцов, М.Грушевський, М.Рильський, О.Дей, М.Шубравська, М.Пазяк, М.Стельмахович, Л.Дунаєвська, О.Таланчук, І.Денисюк, Г.Довженок, Є.Сявавко, Л.Копаниця, Н.Малинська, Н.Сивачук, ГСокіл, М.Гримич, О.Кісь, О.Лабащук та ін.).

  Спеціально на прикладі паремійних зразків в українській фольклористиці цей аспект висвітлено недостатньо.

 

    Паремії типізують, узагальнюють багатовікову інформацію про етносоціум, його представників, а водночас у конкретних творах виступають і засобами індивідуалізації жінок, їхньої зовнішньості, вдачі. Акцентуючи на ідеальних рисах образу жінки, ми аж ніяк не схильні в руслі традиційного андроцентризму поляризувати цей образ настільки, щоб, з одного боку, підносити його до небес („обожнення”), з іншого - опускати до найнижчого рівня („спаплюження”). Ґендерне студіювання проблеми дає підстави уникнути цієї суб´єктивної оцінкової амплітуди й подивитись на образ дівчини, йдучи за логікою фольклорного світосприймання (щодо літератури ці аспекти висвітлили С.Павличко, Т.Гундорова, В.Агеєва, Н.Зборовська та ін.). Безперечно, прислів´я, приказки, порівняння з погляду спектрального аналізу розкривають чимало з усієї повноти світоглядного системного відображення, висвітлюють чи не найхарактерніше в розумінні народом феномену жінки. Через жінок, жіночі образи, писав С.єфремов, ’’найкраще можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу” [5. - С.416].

   У філософській думці відбувається переосмислення ролі жінки в історії світової культури. Простежуючи візію жінки в західній філософській традиції, Н.Чухим спостерегла, що царина приватного життя, що в ній формуються і визначаються взаємини між жінками і чоловіками, „стає самоцінною сферою філософського аналізу. Це відбувалось у ситуації так званого „антропологічного повороту” у філософії, який ознаменувався критикою парадигми „раціонального суб´єкта”, відходом від есенціалістського розуміння людини. Антиесенціалістська тенденція, яка починає домінувати в питанні щодо статі, ...розуміння статі як ґендеру, тобто соціально- культурного конструкту, створили умови для принципово нових перспектив філософської рефлексії статі, звернення до жіночого досвіду й жіночої суб´єктивності як того іншого локального, яке має самостійне, позитивне й навіть універсальне значення. У контексті цих досліджень актуалізуються історико-філософські рефлексії стосовно статі загалом і жінки зокрема” [17. - С.6].

   Етнолог О.Кісь оптимістично прогнозує, що використання потенціалу жіноцтва стане одним із рушійних чинників етнокультурного та етнопсихологічного самовідтворення української нації, адже „традиційно жінка посідає одне з найвагоміших (у функціональному сенсі) місць у структурах життєдіяльності українського етносу, постає щонайдієвішим суб´єктом, носієм і транслятором традиційної етнокультурної інформації, зокрема - системи цінностей та соціокультурних норм” [6. - С.107].

   „Краса врятує світ”. Ці слова класика світової літератури Федора Достоєвського відомі кожній людині, спонукають споглядати красу навколо, створювати красу, жити красиво, оточувати себе красивими людьми. В українців є чудове слово врода. Вслухаймося в синонімічний ряд, у споріднені з ним слова: врода, урода, вродливість, краса, привабливість; красуня, окраса, прикраса, красива, гарна, красна, щаслива; красивішати, крашати, прикрашати, красуватися... З різноманітними відтінками, як писав М.Стельмахович, вживається в сучасній українській мові й слово „гарний”: приємний зовнішнім виглядом, який відзначається гармонією барв, ліній, має привабливу зовнішність, привабливі риси обличчя; приємний для слуху; милозвучний; блискучий, ефектний; який має позитивні якості або властивості, цілком відповідає вимогам, заслуговує схвалення; який сприяє успіхові, пов´язаний з ним; вдалий; про душевний стан; те, що має позитивні якості, властивості; з позитивними моральними якостями (про людину); який має досвід, знає свою справу тощо [15. - С.211].

   Упродовж віків українці витворили ідеал дівочої, жіночої вроди у безсмертних піснях, казках, легендах, переказах, бувальщинах. Влучне, мудре слово народних прислів´їв і приказок, відшліфоване часом, вражає нас точністю, образністю мовлення [4. - С.84-89].

 

 

   Наші предки завжди звертали увагу на зовнішню красу дівчини, жінки: на її очі, брови, лице, стан, волосся, косу; поставу, ходу - і надзвичайно точно виражали це у прислів´ях, приказках, іноді - з гумором, іронією: Де врода, там і сила”, Де стан, там і врода”,’’Гарній дівц гарно і в ганчірц”,”Не скакала б дівка дрібно, якби того не потрібно”, „Краса лиця - це половина приданого”, „Один дівочий волос потягне бльше, як пара волів”, „Врода - дівоча шкода”, „У неї´ зачіска: шукай мене в кукурузі” [13. - С.34-36; 9. - С.59].

   Образні народні порівняння при змалюванні дівчини, її зовнішньої вроди стосуються того, що має статус довершеності, цінності, краси, енергії, живучості і є предметом любування, захоплення: Дівка, як верба: її не поливай, а вона росте”, Дівка, як вогонь” (як горлиця, як тополя, як ягідка, як квітка, як веснянка, як зіронька, як золото, як калина, як ластівка, як лебідка, як маківка, як молода гнучка берізка, як пава, як рожа, як сонечко, як у лузі калина, як яблуко наливчате у спасівку’) [10. - С.60-62].

   Як бачимо, у фольклорі образ дівчини відтворено типізовано, узагальнено. Проте цей спосіб типізації специфічний: стереотипія зображення, певна символічна форма набуває індивідуальної конкретизації при сприйманні: кожен, як писав Рене Генон, уявляє та розуміє (усвідомлює) образ відповідно до міри його інтелектуально- емоційних можливостей [2. - С.36]. Ідеал дівочої, жіночої вроди, отже, універсальний, реалістичний, а з нього відповідно на основі спостережливості, уявлень про красу, випливає свій, власний. Що подобається одному, інший на те не звертає уваги: „Кому, як болото, а йому, як золото”, „Кому, як мара, йому, як зоря” [13. - C.61],

   Портретна характеристика дівчини засобами фольклору досить загальна: карі очі, чорні брови, біле личко, рум´янії щічки, золота коса, довга коса, стрункий стан, легка хода тощо. Проте в пареміях особливі акценти зроблено на відображення не так зовнішньої, як внутрішньої краси; перевагу надано фізичному здоров´ю („Не так врода, як природа’), позитивним рисам характеру, інтелектуальним, морально- етичним якостям дівчини, жінки: „ З краси не пити води”, ’’Краси на тарілці не краяти: аби з неї´господиня була”,”Красою ситий не будеш”,”На красуню дивитись любо, а з розумною жити добре”,’’Не краса красить, а розум”„,Краса до в´нця, а розум до кінця”, „Не краса красить, а характер”, „ Не шукай красоти, а шукай доброти”, „Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить”„,Не біда, що чорна, аби проворна» [13. - С.35-37].

   Особливого значення в народі надавалося косі - дівочій красі. Коса - символ „дівочої цнотливості; символ дівування; охайності, чистоти, чепурності; внутрішнього єства, природної потреби краси і честі українки”: „Нема коси - нема краси”, Дівчина з косою, як трава з росою” [12. - С.165]. Колись коса була своєрідною суспільно- моральною ознакою чепурливості, охайності та й цнотливості дівчини. Про дівчину формувалася громадська думка: „Яка коса - така й краса”. Існував спеціальний весільний обряд розплітання коси. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом, що зафіксовано в популярній народній пісні: „Горіла сосна, палала, / Під ней дівчина стояла, / Русяву косу чесала. /Ой коси, коси ви мої´, довго служили ви мені. / Бльше служить не будете, / Під білий велян підете”.

   В.Скуратівський писав: „...Коса як символ дівочої цноти була пердусім моральною ознакою. [...] Дівоча коса - це, так би мовити, символічна ознака внутрішнього єства, природної потреби, з якою асоціюється насамперед висока мораль людських взаємостосунків” [14. - С.52].

   Найулюбленішою прикрасою кожної дівчини був вінок. З ранньої весни до пізньої осені квітчали дівчата свої голови дивним творінням природи і рук людських. Мовою символів, якими були квіти вінка, представниці прекрасної статі виражали свої почуття, стан душі, події, що відбувалися в житті, надії, сподівання. Віночок мав силу, що знімає біль, береже волосся. Переважна більшість квітів, які впліталися у віночок, широко використовувались у народі як лікарські, мали символічне значення: деревій, звіробій, сині волошки, чорнобривці, дика рожа; ромашки - символ дівочої цноти і чистоти, незайманості; цвіт і ягоди калини - символ вічної любові, кохання, вірності; цвіт вишні та яблуні - символ материнської відданості і любові; барвінок - символ вічного кохання, сімейного благополуччя, життя, безсмертя людської душі. Протягом століть вінки зі стрічками використовувалися під час весілля, вони вважалися оберегом від усякої нечисті, поганого ока. Народна творчість зберегла багато висловів, пов´язаних із вінком: загубити вінок - втратити дівочу честь, а честь, як стверджує приказка, жіночу долю стереже; як у вінку - дуже гарно. Дівчина у вінку асоціювалася з сонцем, яке сходить. Водночас вінець на голові не вважався самодостатнім атрибутом, адже дівчина у вінку готувалася до заміжжя, продовження роду, а тому в пареміях підкреслюється: «Красить дівку вінець та молодець», «Красить дівку не вінець, а молодець» [13. - С.82]. На свято Івана Купала дівчата кидали вінки в річку, щоб дізнатися про свою долю, свого судженого [8. - С.51-53].

   Українці важливу увагу приділяли зовнішньому вигляду, одягу, проте головним залишалася внутрішня сутність людини, її душа. Про це красномовно говорять народні прислів´я та приказки: „Гарній дівц гарно й у пілц”, „Нарядилась, як пава, а кричить, як ґава”, „По одежі зустрічають, а по мудрості проводжають”, „ Ходи у чорному, люди кажуть: ледашуця; ходи у білому, кажуть: чепуриться”, „Не одежа красить людину, а добрі діла”, „ Як неділя, то й сорочка біла”,”Хто в шовках, той в гріхах" [13. - С.44-46].

   Народний костюм формувався протягом тривалого часу становлення української нації в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. Він регламентований: буденний, святковий, обрядовий. В одязі відображено престижність, естетичність, належність до певних соціальних груп. Норми і правила користування одягом залежать від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань. Сьогодні актуалізується давній народний вислів: „Видумав чорт моду та й сам у воду, а ви, люди, гоніться” [13. - С.47].

   Український національний одяг має такі ознаки:

   а) нечисленність частин убрання;

   б) простота крою;

   в) перевага білого кольору, спокійні барви прикрас та відсутність зайвої оздоби - збережене почуття міри. Коли ж це почуття міри порушене, то відповідно й людина сприймається зовсім по-іншому: „Так одягається, що й корова лякається”, „В цигана вдався, хоч по-панськи вбрався”, „Прибери свиню хоч в золото, вона все одно в хлів піде” [13. - С.44].

   Одяг відіграє важливу роль у житті людини як втілення її художніх, культурних, естетичних смаків, світобачення, соціального статусу. Однак в ідеалізації дівчини/жінки все ж визначальними були компоненти внутрішнього світу, моральних чеснот. Усе це яскраво відтворено в народному модусі паремійного мислення. На сторожі традиційних ідеалів стояли колективна свідомість та родова пам´ять. Прагнення абстрактний ідеал перетворити на конкретну дійсність призводило до розчарування, утопії: Хороша, вродлива, тільки біда, що сварлива”, „Плахта винувата, що дівка черевата”, Де дівка не плетена, там і хата не метена”, Дівка красива, та прясти лінива”, „Не покрита дівоча голова, як хата без даху”, Дівка як загубила вінець, то вже їй кінець”, „Тоді дівка пишна, як заміж вийшла”[13. - С.53-35].

   Утрата ідеалів юності, молодості з їхніми можливостями вільного вибору, пошуку та реалізації наставав на етапі зміни стану незаміжжя на заміжній. Недарма й весілля теоретики обрядів переходу називають ритуальною смертю. М.Гримич у монографії „Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців” про цю своєрідну ритуальну ініціацію пише: „За аналогією до концепції чоловічих ініціацій, у центрі обряду посвячення дівчини (=весілля) є символічна смерть посвячуваної, тимчасовий „позажиттєвий” (лімінальний) стан і воскресіння у новому статусі. Які обрядодії підпадають під такі функції? По-перше, шлюбна ніч, яка супроводжувалася стратою цноти дівчини, після чого вона вважалася жінкою...” [3. - С.242]. У народних пареміях цей аспект опрацьовано досить повно як з одного боку (позиції дівчини/жінки), так і з іншого - парубочого/чоловічого. Те, що було спрямоване в майбутнє, бажане, можливе, раптом стає реальним, але не таким бажаним (чи зовсім не бажаним). Відповідно ідеал втрачає здатність мрії, високої мети, регулятивної оптимістичної функції й здобуває своєрідне песимістичне „заземлення”, часом у формі пасивного протесту, „примирення”, „терплячості”, а подеколи й агресії та неприйняття.