Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII – початок XX століть)

9. Які провідні жанри українського живопису другої половини XIX століття?

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність. 
У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їхньому утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.). 
Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвиткові побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звуч .

10. У чому полягають особливості національно-культурного відродження в Галичині?

В Галичині, де давно було втрачено традиції державності, а панівна верства виявилася покатоличеною і спольщеною, роль лідера культурно-національного руху взяло на себе уніатське духовенство. Крім того, на відміну від Наддніпрянської України, де культурно-національне відродження було ініційоване "знизу" опозиційно налаштованими представниками соціальної еліти, аналогічні процеси на західноукраїнських землях значною мірою були спровоковані соціальними й культурно-адміністративними заходами австрійського уряду.

Перший етап національно-культурного відродження в Галичині розпочинається 1772 р. - з часу приєднання краю до Австрійської монархії. На той момент становище галицького уніатського духовенства було вкрай важким і принизливим. Вони потерпали від матеріальної скрути, нерідко зазнавали знущань з боку місцевих польських (чи спольщених) поміщиків, котрі подекуди навіть виганяли їх на панщину чи силували до виконання двірських робіт. Украй низьким був і рівень їх освіченості (щоб стати священиком достатньо було лише вміти читати, писати та розуміти кирилицю).

Найперше австрійський уряд спромігся поліпшити матеріальне й соціальне становище духовенства та підняти рівень народної освіти, що цілком відповідало ідеології просвічених монархів, згідно з якою благоденство і добробут суспільства залежать від рівня його освіченості і культури. Імператриця Марія-Терезія зрівняла статус уніатського духовенства з католицьким. Указом 1777 р. австрійський уряд забороняв священикам виконувати панщину і двірські роботи. Задля підтримування на належному рівні матеріального становища місцевого духовенства було створено Релігійний фонд Галичини.

У 1774 р. в Австрійській державі введено закон про обов'язкову шкільну освіту для дітей від 5 до 12 років. Законом створювалася нова система шкільної освіти, яка передбачала існування трьох типів шкіл: 1) парафіяльних однокласних, в яких діти навчалися читати, писати, рахувати рідною мовою; 2) тривіальні - трикласні; та 3) нормальні - чотирикласні школи у містах з німецькою мовою навчання. Тоді ж у Відні при церкві св. Варвари Марія-Терезія заснувала духовну семінарію, де навчалися й греко-католики. У 1783 р. єпархіальну семінарію було засновано у Львові. Згодом вона перетворилася на генеральну семінарію і в ній велася підготовка греко-католицьких священиків для усіх єпархій Австрійської держави.

У 1784 р. заходами Йосифа II у Львові був відкритий перший на українських землях світський університет, де викладання велося німецькою мовою та латиною. У 1787 р. при університеті постав Руський інститут (Studium Ruthenum), де філософські й богословські дисципліни викладалися слов'янською мовою (Інститут проіснував до 1809 р.).

Нове піднесення культурно-національного відродження Галичини починає пробиватися у 10-20-х рр. XIX ст. Ідеологами і провідниками цього руху виступають представники вищого уніатського духовенства, і в цьому контексті важливе значення мало відновлення у 1807 р. Галицької митрополії. У IS16 р. митрополію очолив перемиський єпископ Михайло Левицький, котрий відразу зарекомендував себе палким прибічником ідеї відновлення парафіяльних шкіл з народною мовою викладання. Організатором справи відновлення українського шкільництва було призначено каноніка перемиського Івана Могильницького, котрий задля поширення освіти та культури в Галичині заснував Товариство галицьких греко-католицьких священиків. Метою діяльності товариства стало видання шкільної й популярної літератури українською мовою для пропаганди освіти в народних масах.

У 1817 р. для підготовки викладачів для сільських шкіл Могильницький заснував Дяковчительський інститут, слухачами якого ставали діти парафіяльних священиків і навіть селян. Чимало було зроблено каноніком для створення розгалуженої мережі українських народних шкіл. Ним особисто було написано п'ять шкільних підручників. У 1820 р. І.Могильницький звернувся до австрійського уряду з науковим трактатом "Розвідка про мову руську", де вперше поставив питання про відмінність української мови від російської та польської, доводив самостійність і рівнозначність її серед інших слов'янських мов.

Важлива роль у розвитку галицького відродження належала гуртку перемиського єпископа Івана Снігурського, до якого у 20-30-х рр. XIX ст. увійшли ректор і професор греко-католицької духовної семінарії у Львові Іван Лаврівський, історик Антін Добрянський, автор граматики української мови Йосиф Левицький, філолог та етнограф Йосиф Лозинський, уже згаданий І.Могильницький. У межах свого освітньо-просвітницького проекту І.Снігурський, І.Лаврівський, І.Могильницький лише за один 1832 р. відкрили в Перемиській єпархії 385 парафіяльних, 24 тривіальні і 2 нормальні школи.

Наступний етап у розвитку галицького відродження пов'язаний з діяльністю "Руської трійці" - гуртка львівських романтиків, вихідців з сільського духовенства, студентів феко-католицької духовної семінарії у Львові Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького.

Перебуваючи під враженням мелодійності української мови, втіленої в "Енеіді" І.Котляревського та збірці "Українські народні пісні" М.Максимовича, гуртківці поставили за мету широко впроваджувати рідну мову в усі сфери суспільного життя. У 1836 р. щоб довести, що українською мовою можна висловлювати філософські і релігійні думки, М.Шашкевич на традиційних урочистостях в семінарії виголосив промову, які традиційно виголошувалися латинською, німецькою чи польською, українською мовою. Він же один із перших почав проповідувати в церкві українською, подаючи таким чином приклад іншим студентам семінарії.

У 1833 р. представник польської громадськості і культури Ваштав Залеський видав збірку "Польські та українські народні пісні на Галичині". За своїм змістом та значенням збірка мала стати аналогом "Народних українських пісень" М.Максимовича в Наддніпрянській Україні. Видання В.Залеського мало великий вплив на формування національної свідомості галицьких українців (русинів). З іншого боку, збірка В.Залеського народжувала почуття невдоволення від того, що українські пісні були видруковано польським автором і польською мовою. Саме цей факт наштовхнув "Руську трійцю" на думку видати свою власну літературну збірку рідною мовою. У 1834 р. М.Шашкевич упорядкував альманах із власних творів і творів своїх друзів з додатком народних поезій та пісень під назвою "Зоря". Віденська цензура заборонила цей збірник. Однак Я.Головацький знайшов можливість надрукувати його в Угорщині, в Будапешті, де цензурні утиски не були такі суворі, як в Австрії. У 1837 р. збірник побачив світ, щоправда, під іншою назвою - "Русалка Дністрова". У передмові до неї галицько-українське пробудження розглядалося у зв'язку з національними рухами південних і західних слов'ян, а також народів східнослов'янських земель.

"Русалка Дністрова" знаменувала  новий етап національного відродження  в Галичині, що характеризувався  пробудженням під впливом романтичних  ідей національної свідомості  українців.