Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII – початок XX століть)

Практичні завдання до теми № 6

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII – ПОЧАТОК XX СТОЛІТЬ)

Виконану практичну роботу оформити у вигляді файлу та надіслати на сайт дистанційного навчання.

1.Охарактеризуйте поняття “українське національно-культурне відродження”.

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVI - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVII ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму.  
       Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше тут хоча б частково збереглася власна провідна верства колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство. 
  Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила "права народів". Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

2. Які періоди українського відродження XIX ст.?

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи: 
період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -40-і pp. XIX ст.); 
українофільський або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. -кінець XIX ст.); 
політичний етап (з кінця XIX ст.). 
Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

3. Які праці української етнографії ви знаєте?

В країнах, поневолених чужими державами, етнографія у витоках була спрямована на пізнання власного народу і розвивалася як народознавча дисципліна. Це було властивим для національних етнографій західнослов'янських та інших європейських народів, поневолених австрійською і турецько-османською імперіями, та народів, підвладних Росії. Визначальною така особливість була і для української етнографії. 
Харківський університет, відкритий 1805, став центром збирання і дослідження зразків матеріальної і духовної культури українців. Професор Гліб Успенський видав цінну працю "Опыт повествования о древностях русских" (1811—1812) і висунув питання перед університетською радою про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів, написавши при цьому спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали колекції старовинних речей для музею, видавали журнал "Украинский вестник". 
          У харківському гуртку "любителів української народності" розгорнув діяльність Ізмаїл Срезневський. Тут він написав історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток пропагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків журналу "Запорожская старина" (1833—1838), де публікувалися джерельні фольклорні матеріали й етнографічні дослідження. 
        В Києві інтерес до українознавства, в тому числі й до української етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Важлива роль у цьому питанні також належить "Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у м. Києві" (1835), "Музею старожитностей" при університеті (1834), "Києвській тимчасовій комісії для розбору давніх актів" (1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства, що утверджувала етнічну самобутність українського народу в сім'ї інших слов'янських народів. 
  
        До важливих народознавчих видань належать два томи "Записок о Южной Руси" П. Куліша (1856—1857), дослідження І. Данилевського про українських чумаків (1857), М. Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О. Торонського про лемків (1860), І. Галька "Народні звичаї і обряди з-над Збруча" (1861), монографія Г. Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О. Потебні "О мифическом значении некоторых обрядов й поверий" (1865) та інші публікації цього відомого вченого. 
На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і культури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета "Слово", журнали "Вечорниці", "Мета", "Ластівка", "Правда", "Буковинская зоря" та ін.). На їх сторінках систематично друкували етнографічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, повір'їв, а також присвячені їм дослідження. У 60-70-х роках зміцнилися зв'язки і співпраця у сфері народознавства західноукраїнських і наддніпрянських вчених. 
  
          Заслуговують на увагу праці К. Матейко: "Народна кераміка Західних областей Української РСР" (1959) та "Український народний одяг" (1977); Ю. Гошка "Населення Українських Карпат XV—XVIII ст." (1976), "Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV—XIX ст." (1999), Г. Стельмаха "Історичний розвиток сільських поселень на Україні" (1964); В. Горленка "Нариси з історії української етнографії" (1964) та "Становление украинской этнографии конца XVIII первой половины XIX ст." (1988), В. Наулка "Развитие межэтнических связей на Украине" (1975), З. Болтарович "Народна медицина українців" (1990), М. Тиводара "Традиційне скотарство Українських Карпат" (1994), С. Макарчука "Рабочая семья на Украинском Прикарпатье" (1968) та "Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма" (1983), С. Павлюка "Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — початку XX ст." (1986), Р. Кирчіва "Етнографічне дослідження Бойківщини" (1978) та "Етнографічно-фольклористична діяльність "Руської трійці" (1990), С. Сегеди "Антропологічний склад українського народу. Етногенетичний аспект" (2001).

4. Чому ми вважаємо Т. Шевченка засновником сучасної культури українського народу?

Місце Т. Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що “цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання”. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний. 
          У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: “Історія мого життя є частиною історії мого народу”. Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: “Історія мого життя є історією воскресіння мого народу”. З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу. 
          Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену. 
           Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою “загальноросійської” літератури або літературою “для хатнього вжитку” (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров). 
           На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов’ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах. 
         Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. 
           Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - 1860 рр. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу. 
            Творчість Т. Шевченка нерозривно пов’язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто “використовував” елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора “Кобзаря” була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко. 
           Виходець із кріпацької сім’ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв’язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: “…я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу”. У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум’яною любов’ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати “свою славу і волю”. 
         Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам’ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор “Кобзаря” говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід’ємне право на вільний, суверенний державний розвиток. 
            Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо “доброго царя”, гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…” та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий “Заповіт”, де поет закликає: “…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”. 
            Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства. Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Поет був викривачем і суддею “темного царства”, борцем за вільну людину, провісником нових і світлих “братолюбних” стосунків між людьми. Іван Огієнко в маловідомій монографії “Перші революційні вірші Тараса Шевченка” писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко. 
            Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми “Гайдамаки” (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов’янських народів. У 1845 р. у посвяті “Шафарикові” до поеми “Єретик” він пропагував, “щоб усі слав’яне стали добрими братами, і синами сонця правди…” 
            Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. “Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов’ян діти впились кров’ю…”. 
           В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.

5. Як розуміли справу національного й соціального визволення члени Кирило-Мефодіївського товариства?

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були; обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко, син селянина, недавно лише визволений із кріпацької неволі. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув йому широку літературну славу й мав величезний вплив на поширення української національної свідомості. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття: тут нема вже великих панів, багатих дідичів; членами братства були переважно діти середніх або й бідних дідичів, урядовці й навіть колишній кріпак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії й на Україні на зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією. 
         Програма братства, котре свідомо поставило себе під патронат слов'янських первоучителів Кирила й Мефодія, щоб підкреслити свій слов'янський напрям, найкраще можна бачити з тексту прокламації, написаної Костомаровим під титулом: «До братів українців»: «Ми приймаємо,— пише Костомарів,— що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари. Щоб був один сейм або Рада Слов'янська, де б сходилися депутати від усіх республік і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Слов'янського. Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибираний на кілька літ, і над цілим Союзом був би правитель вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й по освіті. Щоб свята віра Христова була основою закону й усієї управи в цілому союзі і в кожній окремій республіці». 
            Ще докладніше малює нам той устрій всеслов'янської федерації, про яку мріяли члени братства, його статут. Тут говорилося, що духовне й політичне об'єднання слов'ян є їх справжнім призначенням, до якого вони мусять прямувати. Слов'янські народи в будучині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний слов'янський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехословацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сейму. В кожному штаті був би свій сейм і свій президент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки. 
             Думки, які лягли в основу програми чи статуту товариства, були розвинуті в цілій низці творів, документів і листів, які збереглися до нашого часу в архівах. Найяскравіше ці думки були висловлені в творі Костомарова «Книга битія народу українського». Безперечно, цей твір був складений під впливом відомих «Ksiegpelgrzymstwa polskiego» Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим радикалізмом: він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятий таким самим, як у Міцкевича, месіанізмом, з тою різницею, що в Костомарова месіаністична роль послужила визволенню всіх слов'янських народів замість Польщі відводиться Україні. 
             З усіх практичних намірів Кирило-Мефодіївських братчиків, наскільки можна бачити з їх планів, найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали провадити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, стараючися виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Рівночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за ширення просвіти в народних масах, за видання популярних книжок і часописів і взагалі старатися підвести культуру широких народних мас. Планам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за емансипацію закріпощеного селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар у літературі, однаково, як в українській, так і в російській. 
          Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою "Закон Божий (Книги Буття українського народу)". 
          Українська справа у цьому творі пов'язувалась із долею інших слов'янських народів, з бажанням об'єднати всі слов'янські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов'янському об'єднанні відводилось Україні.  
            Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало дуже недовго; воно не встигло вийти з підготовчої стадії, не встигло ще розвинути якоїсь практичної роботи, як уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й після адміністраційного суду дуже суворо покарані тюрмою й засланням. Тільки через десять років по смерті царя Миколи І, який особисто кермував судом і визначав кару, члени братства змогли вернутися до літературної й господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження.

6. Які ідейно-стильові напрями художньої культури першої половини XIX ст.?

В першій половині XIX ст. в Україні виник ідейно-стильовий напрям художньої культури - романтизм.  Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. 
            Терміном «Романтизм» (франц. romantisme) позначається звичайно ідейне і художнє рух, що виник в європейських країнах на рубежі 18 і 19 ст. та отримало відображення в різних галузях науки і мистецтва. Прийшов на зміну ідеології Освіти (див. Просвітництва доба), Романтизм був породжений як визвольним рухом народних мас, пробуджені французької буржуазної революції кінця 18 в., Боротьбою проти феодалізму і національного гніту, так і розчаруванням широких суспільних верств в результатах цієї революції і всього капіталістичного прогресу в цілому. В ідейному програмі Романтизму знайшли вираз розуміння обмеженості буржуазних просвітницьких ідеалів, крах надій на перемогу проголошених революцією принципів «свободи, рівності й братерства », незадоволення громадськими порядками капіталістичної епохи, які «виявилися викликає гірке розчарування карикатурою на блискучі обіцянки просвітителів »…

7. В яких видах мистецтва втілився романтизм?

Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому: 
          Живопис; 
              Гравюру; 
              Архітектуру; 
              Музику; 
              Літературу. 
  
             В образотворчих мистецтвах Романтизм найбільш яскраво проявився в живописі і графіці, менш чітко - в скульптурі. В архітектурі Романтизм отримав слабке відображення, наклавши друк головним чином на напрям так званої хибної готики. 
Музика. 
              Романтизм - Одна з найбільш яскравих і значних епох в історії музичного мистецтва. Ще у 18 ст. виникають течії, в тій чи іншій мірі віщуючі музичний Романтизм [напр., Сентименталізм, представлений в оперній творчості П. А. Монсіньі і О. М. Гретрі (Франція), в клавірної музиці Ф. Е. Баха (Німеччина)]. Романтичні риси проявилися у творчості В. А. Моцарта (Австрія), напр. в опері «Дон Жуан» (1787); в операх композиторів епохи французької буржуазної революції кінця 18 ст. (Л. Керубіні та ін); в деяких творах Л. Бетховена 1800 - 10-х рр.. (6-а симфонія - «Пасторальна», 1808, ряд фортепіанних сонат, пісень та ін.) 
             В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка. 
Театр. 
            Під впливом визвольного руху 10 - 30-х рр.. 19 в. в театрі різних європейських країн формується прогресивний напрямок Романтизму, головним змістом якого є протест проти несправедливості існуючого ладу. 
Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

8. Основні принципи реалістичного методу.

Реалі?зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі. 
Визначальні риси реалізму: 
?                    раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); 
?                    правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; 
?                    принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; 
?                    характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; 
?                    конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; 
?                    вільна побудова творів; 
?                    превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; 
?                    розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. 
  
  
           У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм. 
           Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах. 
Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не красу, а правду, їхній творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв?язок з конкретною ситуацією і обставинами. 
Реалізм вводить новий принцип узагальнення — типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принципово нового висновку для літератури — людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу «темного царства» «принижених і скривджених», що було «звичайною історією» для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію. 
             Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ. 
Прозовий роман в літературі давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років їх життя, розробляти декілька сюжетних ліній. В англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс («Пригоди Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей»), У. Теккерей («Ярмарок пихи»). Вони змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами. 
Європейської слави здобула творчість французького майстра реалізму — Стендаля (Анрі Марі Бейль) особливо завдяки його романам «Червоне і чорне» і «Пармська обитель». О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об?єднавши свої твори циклом «Людська комедія». Йому по праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера («Мадам Боварі», «Виховання почуттів»). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой («Війна і мир», «Анна Кареніна»), Ф. Достоєвський («Злочин і покарання»).