Соціально-історичні та природно-географічні чинники формування української культури

ПЛАН

 

1. Представники гуманістичної наукової думки на українських землях

у ХV – ХVІ  ст  3

 

2.   Український  професійний театр та його  найвизначніші представники: М.Садовський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий  13

 

3.   Соціально-історичні  та природно-географічні чинники формування української культури  17

 

Список використаної літератури  21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Представники гуманістичної наукової думки на українських землях

у ХV – ХVІ ст

Український Ренесанс у  цілому і пожвавлення філософсько-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську добу в історії України. В Україні Відродження прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації, що розповсюдилось спочатку на Річ Посполиту, а звідти – на Україну. Протестантський рух вимагав обмеження привілеїв духівництва. Ідеї протестантизму охопили частину як шляхетства, так і духівництва. Розповсюдився кальвінізм, а саме – заклики до простоти життя і економності, вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю за його діяльністю.

З XV ст. шляхетська та міщанська молодь усе більше навчається в німецьких та італійських університетах, засвоюючи в них елементи гуманізму та Ренесансу. Українці одержували освіту в Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та інших наукових та культурних центрах Західної Європи, привозили із собою в Україну західно-європейські ідеї, бібліотеки, конспекти лекцій західних філософських шкіл. Вихідці з України викладали в університетах за рубежем: Юрій Котермак – у Болонському та Краківському університетах, а Мартин Шмиглецький – у Відні.

У цей історичний період зростає інтерес до соціально-політичної та гуманістичної тематики, що викликаний встановленням у 30-ті роки XVI ст. Київського удільного князівства. Це привело  до відродження міст цього князівства, які стали центрами культури України. Книжники повертаються в цей час до ранньохристиянської богословської літератури, активно перекладають деякі світські твори, що проводять ідеї сили людського розуму, пристосування світу до потреб людини. Разом з тим не згасає інтерес до античної філософії, з'являються переклади Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура.

Усі ці ренесансні явища  в культурі України кінця XV – початку XVI ст. мали наднаціональний характер, адже носії духовної культури спирались насамперед на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтувались на створення єдиної міжнародної "держави вчених".

Одним із перших білорусько-українських  мислителів епохи Відродження був Франциск Скорина (близько 1490-1551). Він навчався в Краківському університеті, вивчав праці Арістотеля, досократиків та стоїків, а потім продовжив навчання в різних західноєвропейських країнах, де сформувались його ідеї Відродження і Реформації. Він був впевнений, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої була Біблія. Тому свою подальшу діяльність він присвятив перекладу і виданню книг Святого писання рідною мовою. Результатом його праці була "Біблія Руська, викладена доктором Франциском Скориною із славського міста Полоцька, Богу до почитання та людям посполитим до добра та научення". Переклад Святого писання сам по собі був великим поштовхом до розвитку духовного життя в Україні. Характерною рисою цього видання є демократична інтерпретація Біблії.

У поетичних проблемах  далі Ф. Скорини пішов Симон Будний. На його думку, не страх перед майбутнім покаранням і не надія на райське блаженство повинні визначати зміст моралі, а тільки розумний природний потяг людини до гідного життя. Це ще не храм, але вже шлях до храму.

Пізніше просвітницьку справу Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (близько 1510-1583), засновник книгодрукування в Росії та Україні. Саме він у 1564 р. в Москві разом з П. Мстиславцем випустив першу російську датовану друковану книгу "Апостол", а в 1573 р. у Львові вийшла перша слов'янська "Азбука" і нове видання "Апостола".

У 1580-1581 рр. Федоров працював у Острозі, де й видав першу  повну українську Біблію ("Острозька  Біблія"). У середині ж XVII ст. в  Україні діяло вже 24 друкарні.

У II половині XVI ст. захоплення Річчю Посполитою українських земель призвело до посилення соціального, національного і релігійного гноблення. Почали утворюватися братства. Братства прагнули стати органами самоврядування в умовах політичного й конфесійного іноземного гноблення.

Найстаршим і найвпливовішим було в Україні Львівське Успенське братство, при якому в 1585 р. було організовано школу. Статут школи львівського братства ("Порядок школьний") став зразком для всіх інших шкіл.

Історичне значення мали і книжки, видані львівською братською друкарнею, зокрема панегірична декламація "Просоронима" (1591), збірник педагогічних настанов "Іже ... Іоана Златоустого ... бесіда ізбранная о воспитанії чад" (1609), у яких прославлялося добре виховання.

З метою критики деяких догматів, обрядовості, а часом і з тактичних міркувань православні спілкувалися і об'єднувалися з протестантами для боротьби проти спільного ворога.

Захищаючи культурно-віросповідні традиції східних слов'ян від зазіхань католицизму, братчики, насамперед, намагалися зберегти притаманний східним слов'янам спосіб філософствування, що грунтувався на духовно-практичному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як мудрості і життя в істині. Філософія при цьому ще не виділялась в окрему галузь суспільної свідомості, а існувала разом з іншими формами духовної культури. Із світоглядних ідей найактивніше осмислювались історіософські та етичні. Логікою й натурфілософією тогочасні мислителі цікавилися менше.

Братські школи рухались від ідей реформаційних до гуманістичних, від орієнтації на грецькі взірці і критики "Латинських збав" до барокового синтезу східних узвичаєнь і західних новин, від неоплатонізму і патристики до природничо-наукових і логічних засад арістотелізму. Це зумовлювалось посиленням тенденції до вилучення наукових знань із конфесіонального контексту до розмежування філософії і теології. У даних конкретних умовах відбувалися глибокі зрушення у типі світогляду і способі філософствування, здійснювався перехід до духовно-теоретичного способу освоєння світу, що відповідало потребам передбуржуазних і ранньобуржуазних суспільних сил та їхніх ідеологій.

Серед творів, які репрезентують  зростання ідей гуманізму в братському русі, слід виділити анонімну "Пересторогу", "Зерцало богослов'я" і "Учительне  євангеліє" К. Пронквіліона-Ставровецького, "Тренос" М. Смотрицького, "Лабіринт" X. Євиви-ча, "Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини" і "Трактат про душу" К. Саковича.

Одним з головних завоювань  передової думки епохи Відродження  була поява системи знань про  природу. Філософія природи була відома за античності, але в епоху середньовіччя натурфілософія мало цікавила схоластів. Тому лише в XVI - на початку XVII ст. на грунті найважливіших природничо-наукових відкриттів та внаслідок відродження античної культури, філософії та поширення теорії двох істин натурфілософія як наука пережила немов нове народження. Вона відіграла значну роль у розвитку матеріалістичного світогляду епохи гуманізму і стала безпосередньою попередницею природознавства й матеріалізму Нового часу.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази склали передумови до здійснення наступного завдання українського Ренесансу – запровадження освіти, науки і культури в широкі прошарки простого людства. У II половині XVI ст. було засновано багато нових народних шкіл у містах і селах. Тільки князь К. Острозький заснував декілька шкіл у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577) та інших містах. У 1576 р. київський воєвода Костянтин Острозький заснував і перший вищий навчальний заклад в Україні - Острозьку колегію, де поряд з богословськими дисциплінами, математикою, іноземними мовами, фізикою вивчалась і філософія. Хоча перша в історії України вища школа проіснувала недовго, до 1636 року, вона зробила значний внесок у духовне життя країни. В Острозькій вищій школі працював астролог, математик і філософ Ян Лятос, а також князь Андрій Курбський, що втік з Москви від Івана Грозного. Саме тут він написав філософські праці "Сказ про логіку світлейшої науки", "Тлумачення", зробив переклади праць Арістотеля, Цицерона та інших класиків філософії.

Кінець XVI-XVII ст. вважають епохою утвердження цінності людини в духовній культурі України. Саме в  цей час вперше в Україні з'являється  таке суто ренесансне явище, як яскраво  виражене авторське волевиявлення: майже всі передмови до українських друкувань підписані авторами. Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувається через усвідомлення важливості й оригінальності власної діяльності, яке грунтується, з одного боку, на об'єктивній оцінці власного творчого доробку, а з іншого, - на визнанні цього доробку іншими. Проте усвідомлення цінності і важливості власного "Я" не мало нічого спільного з вузьким індивідуальним егоїзмом.

Отже, в суспільно-політичній та філософській думці України чітко  окреслилися два напрями. Ідейна їх поляризація особливо виявилася в поглядах на людину та її призначення в земному бутті, способах вирішення проблеми співвідношення принципів дії та споглядання.

Один з цих напрямів, репрезентований І. Вишенським, Й. Княгиницьким, Й. Почаївським та іншими, мав глибоку вітчизняну традицію, яка своїм корінням сягала культури Київської Русі, тісно пов'язаної з греко-візантійським світом. Розвиваючи головним чином ідеї візантійського неоплатонізму, представники цього напряму вважали людину духовно і фізично немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовний початок у людині, а її призначення в земному бутті вбачали в постійному самовдосконаленні духу з метою посмертного злиття з Богом. Щоб самовдо-сконалитися, на їхню думку, треба пройти кілька ступенів самоочищення, яке з необхідністю передбачає абсолютне зречення матеріального світу, тілесних почуттів. Найвище благо людини - пізнання абсолютної істини (Бога) досягається лише на шляху "чистого" споглядання. Звідси - відмова від активного суспільного життя, возвеличення скитницького чернецтва.

Інший напрям української  суспільно-політичної думки представляли головним чином діячі та ідеологи "братського руху" - Ю. Рогатинець, К. Т. Ставровецький, С. Зизаній. Вони виходили вже з нового, ренесансного, розуміння людини, її призначення в земному бутті. Людина мислилася ними як фізично і духовно досконала істота, здатна насолоджуватися красою землі і всім сущим на ній, радощами тілесних почуттів, як така, що не потребує "спасіння" від Бога, а здатна на самоврятування. Людська особистість вдосконалюється не шляхом аскетичного самоочищення й відчуженості від світу, а лише через громадську діяльність. Кінцевою метою земного буття людини, її вищим благом, на їхню думку, є "народна користь", спільне благо, яке можна осягти лише завдяки активній діяльності на користь суспільства.

Український релігійний полеміст, перший ректор Острозької школи  Герасим Смотрицький у своїй  праці "Відмичка царства небесного" (1587) дав характеристику кругообігу подій у світі: "...оскільки майже всі речі, що створені від початку світу за розпорядком їх творця, повинні виникати один за одним і змінюватись і зникати... Але єство їх або натура не гине. Так і рід людський ... одні побували довго або коротко на світі, повертаються до своєї загальної матерії, а інші заміщують їх місця; так виконується в цілому воля Божа і виконуватись буде аж до кінця світу. А вірні і доброчесні тільки із смертю перетворяться з тимчасових у вічних, а інші наче зовсім і не вмирають, бо написав мудрий: той, хто народив диво, не вмирає, якщо собі подібного ... церкві своїй спадкоємцем залишає" [39].

Видатним українським  письменником та релігійним мислителем був Іван Вишенський (1550-1620). Його релігійно-філософські  ідеї викладені в працях "Писання до всіх взагалі в Лядській землі проживаючих", "Загадка філософам латинським", "Писання тих епископів, що втекли від православної віри" та інших. Свій палкий темперамент І. Вишенський повною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, виступав проти егоїзму, продажності правлячих класів, неуцтва панів, зловживань міських патриціїв, був заступником пригноблених мас, але ліками від будь-якого лиха вважав повернення до старих звичаїв і рішуче виступав проти реформ.

Християнська  трійця - це стосунки любові, яка вимагає безумовної рівності осіб. В онтологічному плані кожна іпостась має відповідну характеристику: 1) "безпочаткова", вічна іпостась - отець є, безумовно, праоснова буття; 2) "слово" як мовчання - логос, смислове оформлення буття; 3) "дух" - нежиттєтворна зустріч мовчання і слова, початок любові. Специфіка християнської трійці в тому, що іпостасі зберігають особистісну самостійність і водночас "неподільні" у любові, яка їх єднає. Це особисте ставлення, "любов", яка і є внутрішньою сутністю християнського Бога.

Матерія, за Вишенським, оживає лише завдяки дії активного  духовного початку; без Божої  волі вона пасивна, інертна, мертва. Природа, життя, рух - творіння Бога як доприродної і надприродної сили.

Бог не тільки творець світу, людини, усього буття та його законів. Він є ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості, ідеал усіх найвищих моральних чеснот та принципів суспільного буття, які наставляють людину й до яких вона повинна прагнути, їх пізнавати й осягати, щоб її земне життя було праведним та благородним і тим самим готувало її духовне безсмертя.