Східнослов'янські племена

Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною  ознакою столової кераміки є сірий  колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва — виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.

Головною галуззю  економіки було сільське господарство. Серед злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак  древні слов¢яни розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.

Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й  торгівлі. Загалом ремісники працювали  на замовлення для своєї общини чи групи сусідніх общин. Про зовнішню торгівлю давньослов’янських племен з провінційно-римським світом засвідчують  привозні речі, знахідки римських монет. Крім того, кольорові сплави, бурштин  місцеві племена отримували з  Прибалтики. Окрему категорію знахідок становлять амфори провінційно-римського  зразка. Кількість цих знахідок підтверджує  широкі економічні зв'язки лісостепових племен з містами Північного Причорномор'я, зокрема — Тірою, Боспором, Ольвією, містами Західного Причорномор'я. Особливий інтерес дослідників викликають знахідки римських монет. Географія скарбів збігається з ареалом черняхівсьої культури.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так  і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів  Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів  дати виникнення Києва принаймні  в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом. [3, 113-114].

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою — “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.

Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом. [4, 359]

Як і в інших  народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного  ладу і військової демократії підкорялася  раді старійшин і загальним племінним  зборам. Зазвичай князя обирали або  призначали для відсічі зовнішнього  ворога, але по мірі формування князівських  дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина.

   Хозари, — племя, що з'явилося в південно-східній Європі після відходу гунів (IV століття) і проіснувало до XI ст., східні сусіди східнослов'янських племен, пізніше Київської Русі.

Про походження хозарів  існують різні припущення; вони самі себе вважали близькими до болгар, огузів, аварів.

Основна територія, заселена хозарами, охоплювала прикаспійські  степи між рікою Сулаком і пониззям Дону. Головним етнічним центром хозарів був приморський Дагестан, де розташовувалися їхні ранні столиці.

Головним заняттям хозарів було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, — хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, пізніше Руссю.