Східнослов'янські племена

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та малої частини Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райковецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

  Склавини (склавени, Sclaueni) — назва слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю, у візантійських, греко- і латиномовних джерелах 6 століття. Склавіни є видозміною імені «славіни» («словени») внаслідок вставки звуку «-к», тому що в грецькій і латинській мовах є неприйнятним звукосполучення «-сл». У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов'ян — склавінів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем.

   Áнти — група ймовірно слов'янських племен які, жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю(Маврікій).

З їхніх творів випливає, що перші становили західну  гілку слов'янства, другі — східну.     

   Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли таБалтійського моря. Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов'ян мали антів за предків південної групи східних слов'ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців.. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини слов'ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен

У IV—VI століттях  у східнослов'янському ареалі стали  виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто райнньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян —Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських  поселень існувало багато, хоч за розмірами  вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала  на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Південно-західна група  племен (праукраїнці)[ред. код]

• Білі Хорвати й лучани — в Галичині
• Дуліби й волиняни — над горішнім Західнім Бугом.
• Деревляни — в лісах по Горині, Прип'яті й Дніпру.
• Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині.
• Сіверяни й сівери — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра (частково праросіяни).
• Уличі — між Дністром та Бугом.
• Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.
• Бужани — понад річкою Західний Буг

Північна група племен (прановгородці)[ред. код]

• Ільменські словени

Північно-західна група  племен (прабілоруси)[ред. код]

• Дреговичі
• Кривичі (частково прановгородці).
• Радимичі (частково південні праросіяни).

Північно-східна група племен (південні праросія

Білі хорвати — слов'янське плем'я, що жило в VI-X століттях на території заходу України, півдня Польщі, півночі Словаччини, півночі Чехії та частково на сході Німеччини.

Карпатські хорвати  вважаються безпосередніми предками жителів Галичини.

Дуліби — одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих притоках верхньої течії Прип'яті. Дуліби, як і їх східні сусіди деревляни жили у великих лісах.

Значення цієї назви неясне. У деяких слов'янських  мовах (російській, болгарській) слово  «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Можливо таку назву дали племені рухливіші сусіди, що насміхалися з дулібів; натякаючи, що вони мало підприємливі, неповороткі. Але є ще думка, що слово «дуліб» походить від давньослов'янського «дуля»-кулак.

В 6-7 ст. дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання  східних слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610—641) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні.У 907 році дуліби на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.

В 10 ст. дулібське племінне об'єднання, розпалося і, вважається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під назвою племінної спілки волинян, бужан Побужжя звалися також бужанами,- дотепер над Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Археологічні пам'ятки дулібів — залишки землеробських поселень з житлами-землянками (наприклад, Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До дулібів відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні празько-корчацькі пам'ятники.

 Древляни (деревляни) (тепер поліщуки), східнослов'янське плем'я (союз племен), у VI-X ст. жили на українському Поліссі. На півночі землі Древлян доходили до р.Прип'яті, на півдні — до річок Здвижу і Тетерева, на сході — до Дніпра, на заході — до межиріччяСлуч й Горині. За повідомленнями Констянтина VII Багрянородного на півдні їх землі межували з половцями.

Найбільші міста: Іскоростень (Коростень), Мическ, Микгород (Радомишль), Вручій (Овруч), Малин. До входження в Київську Русьземлі Древлян становили самостійне князівство з центром в Іскоростені.

Сіверяни  (давньорус. сѣверо, сѣверъ, сѣверы) — східнослов'янське плем'я, що жило в басейні річки Десни та над течіями рік Сейму, Сули, Псла і Ворскли. По лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів.

Головні міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Курськ, Рильськ, Любеч, Переяслав-Хмельницький. З заходусіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами, на півдні з уличами.

Уличі (оуличи, угличі, улучі, тексті Константина Порфирородного Ο'υλτίνοις), східнослов'янське плем'я (чи племінний союз), що заселювало у 6-9 ст. пониззя Дніпра від р. Росі до Чорного моря у межах розселення антів, нащадками яких вони (як і тиверці) були.

Межували на сході  з тюрками, на заході — з тиверцями, на північному заході — з полянами.

Вчений XVIII ст. Татищев зіставляв ім'я уличів із давньою назвою річки Оріль, яку в XII ст. звали Угол. Новітні лінгвістичні розшуки також доводять трансформацію етноніма «уличі» в «угличі» прив'язує розселення цього племені до географічного поняття «угол (кут)». Ще одне із трактувань етноніма «уличі» розкривається через зафіксовані літописами терміни «суличі», «посуличі», зазначаючи тим самим зв'язок цих племен із Наддніпрянщиною. Такий зв'язок стверджується літописними текстами: «и бѣша сѣдяще Улицѣ по Днѣпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ и Днѣстръ й сѣдоша тамо». Більше того, етнонім «уличі» включається разом із назвою «деревляни» в дніпровську етнополітичну орбіту. В літопису під 922 роком записано: «Игорь же седяще в Києве княже и воюя на Древляни и на Угличе».

Уличі були чисельно великим угрупованням, а не малим  племенем, як зазначається в пам'ятці IX ст. «Боварський Географ», народ цей мав на Дністрянсько-Дунайському межиріччі понад 300 міст.

Ти́верці — східнослов'янське плем'я, що жило між Дністром, Прутом і Дунаєм — майже до берегів Чорного моря. Вперше згадуються в недатованій частині «Повісті минулих літ» поряд з іншими східнослов'янськими племенами середини IX століття. Основне заняття — хліборобство. Тиверці брали участь у походах на Царгород князя Олега (907) й Ігоря (944) як їхні союзники; у середині X століття увійшли до складу Київської держави. Тиверці у X — XII століттях під натиском печенігів і половців посунулися на північ, де змішалися з сусідніми слов'янськими племенами. У XII — XIII століттях землі тиверців вх.

Бужа́ни — одне із східнослов'янських племен (можливо, союз племен), яке впродовж 8-10 століття проживало на території західноукраїнських земель у басейні річки Західний Буг, від якої і походить його назва. За данимиБаварського аноніма, на землях, заселених бужанами, було близько 230 укріплених городищ (типу замків). Деякі дослідники вважають, що бужани і волиняни раніше називалисядулібами. Після того, як у 9-10 століттях бужани увійшли до складу Київської Русі, в давніх писемних джерелах вони більше не згадуються. Головними центрами бужан були Буськ(літописний Бужеськ), Белз та інші.одили до складу Галицького князівства. Нащадки тиверців увійшли до складу українського народу, частина їх зазнала румунізації

Вірування

Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних  слов'ян, які жили на сучасній території  України, був тісно пов'язаний з  їхньою господарською діяльністю. Важливе  місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди — голосіннями.

Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес —захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог — вогонь, Перун — грім. Прокопій Кесарійський зазначав: “Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу”.

Давні слов'яни  вірили в загробне життя, про що свідчать уже згадані поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну — поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.

У прикладному  мистецтві слов'ян простежуються  своєрідні стилі — “звіриний” (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і “геометричний” (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.

Існувало в  слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський  історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі “Історія” повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.

Отже, слов'яни  здавна розселялися в Східній  Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися  в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в  руках яких зосереджувалися влада  і багатства.

 
Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої  ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство —підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися  переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір.  Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.