Релігія в українській культурі

З розвитком освіти на Україні у другій половині XVI ст. з'являються перші друкарні — в Заблудові (1569 р.), Львові (1573 р.), Острозі (1581 р.), згодом — у Києві, Почаеві, Крилосі, Стратині. Ці друкарні створювались як при українських колегіумах, так і при великих монастирях. Серед останніх найбільш відомою була друкарня Почаївської лаври, заснована у 1618 р. ігуменом цього монастиря, преп. Іовом (Залізо) [419,  3].

Братства - релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної  церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі  найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники. Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке прямее підкорення Олександрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву «ставропігія», тому повна назва львівського братства - Успенське ставропігійське.

 У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620 р. записалося все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті [56-57, 1].

При найбільших церковних братствах, таких, як Львівське (Успенське), Київське (Богоявленське) та Луцьке також відкривались друкарні, де видавали букварі, підручники, граматики. Діячі братського руху активно виступали з полемічними творами, в яких обстоювали національно - релігійні права українського народу.

Проти Брестської церковної унії (1596 р.) були спрямовані численні праці Івана Вишенського, «Ключ Царства Небесного» ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, «Апокрисис» Христофора Філалета (М. Бронєвсько- го) та «Палінодія» Захарії Копистенського.

Серед прихильників унії з Римом та об'єднаної греко - католицької церкви особливого поширення набули полемічні твори письменників-єзуїтів П. Скарги «Про єдність церкви божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення» та В. Гербеста «Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва», а також надрукований у 1585 р. у Вільні українською мовою католицький Катехізис (основи віровчення) [419, 3 ].

Загалом важливо зазначити, що християнська церква у контексті української національної культури завжди виконувала й виконує роль морального регулятора суспільних - відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що становить ядро національного характеру, роль хранителя народних звичаїв і обрядів, захисника національних інтересів українського народу у найтяжчі періоди його історії. Історія нашого народу переконливо свідчить, наприклад, що Українська Православна Церква була не лише культуротворчою, але й консолідуючою силою української спільноти в її боротьбі за свою національну й державну незалежність в XVI—XVII ст. Християнська ідеологія, будучи в ті часи домінантним фактором національної культури українського народу, зуміла всебічно відобразити його національні потреби й інтереси, спрямувавши національно-визвольний рух у русло державотворення. Те ж саме можна твердити і про роль Української греко-католицької церкви, поширеної переважно у Галичині, що довгий час була відірвана від Східної України, перебуваючи у складі іноземних держав - Австро-Угорщини, Польщі. Українському населенню Галичини саме завдяки їй вдалося зберегти свою національну самобутність. З засобу полонізації й покатоличення українців, як вона була задумана західними ініціаторами Брестської церковної унії, греко-католицька церква у XVIII—XIX ст. поступово перетворилася на важливе джерело національної самосвідомості українського населення Галичини. Її духовенство у своєму середовищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, плекало мову, займалось просвітницькою діяльністю [422, 3].

Релігія у XIX—XX ст.

В різні періоди XIX—XX ст. українська культура зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, вироблених прогресивними діячами як православної, так і греко-католицької церков, які сприяли формуванню своєрідної й самобутньої національної ідеології українського народу у зорієнтованої на визрівання його національної самосвідомості. Так, в першій половині XIX ст. в умовах українського відродження в Галичині серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних традиціях, з'являються такі освічені й енергійні постаті, як випускники Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі прогресивного літературного угруповання «Руська трійця» М. Шашкевич, І. Вагилезич, Я. Головацький, які дбали не лише про інтереси власної церкви, а й про народні, національні потреби, намагаючись сприяти піднесенню народної освіти, національної культури. Зразком такої турботи за духовне відродження українського населення Галичини став їх відомий альманах «Русалка Дністровая», укладений з народних пісень, поезій та наукових статей.

Особливий період культурно-просвітницької діяльності Української греко-католицької церкви пов'язаний з ім'ям митрополита А. Шептицького, який очолював її протягом майже всієї першої половини XX ст. (1901—1944 рр.). В цей час на західноукраїнських землях відчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з іншого — не менша загроза від польського уряду, який намагався полонізувати українців через їх покатоличення. І в тому, що за таких умов український народ зумів вистояти і зберегти свою віру, мову, культуру, велика роль належить греко- католицькій церкві, яка стала в ті часи українською національною церквою під проводом А. Шептицького. Сучасні дослідники історії греко-католицької церкви віддають йому належне за великі заслуги у розвитку системи національних українських шкіл, культурно-просвітницьких установ («Просвіта», «Рідна школа») та молодіжних організацій («Пласт»), заснуванні українського Національного музею у Львові (1905 р.). Для художників А. Шептицький придбав спеціальне приміщення, де містилася художня школа О. Новаківського і майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Український католицький Союз, що видавав тижневик «Мета» та літературно-науковий журнал «Дзвони», заклав друкарню Митрополит А. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний і відповідальний період, коли посилився її визвольний рух за своє національне й державне самовизначення. Він активно підтримував ідею української державності, брав участь у багатьох політичних акціях. У 1918 р. як член Української Національної Ради він виступив за створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вітав у Львові «акт відновлення української державності» і благословив «утворення уряду незалежної, самостійної України» на чолі з Ярославом Стецьком.

Революційні події 1917 р. викликали значні зміни у церковному житті України. Ще за часів гетьманату робилися спроби започаткувати Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларація про необхідність створення у незалежній Українській державі самостійної національної церкви. Після падіння гетьманату Директорія своїм декретом від 1 січня 1919 р. формально проголосила автокефалію православної церкви на Україні. Але організаційне оформлення української автокефалії відбулося лише 14—23 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києві, який висвятив протоієрея Василя Липківського — одного з ініціаторів руху за національну церкву на першого єпископа УАПЦ та митрополита Київського і всієї України. Цим актом була фактично започаткована діяльність УАПЦ, яка стала помітним явищем у духовному житті віруючих України в 20-х роках.

Однак негативне ставлення більшовицької влади до релігії спричинило на початку 20-х років руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскацію церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеї, архіви, складські приміщення. Проте й за таких важких умов українська інтелігенція й духовенство намагалися зберегти національну культурну спадщину. У червні 1926 р. був прийнятий закон про захист історичних пам'яток і визначних місць, за яким деякі церковні споруди та комплекси (наприклад, Києво-Печерська лавра) перетворювались у державні заповідники.

Наприкінці 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, діячів культури і науки, фахівців, фактично проти всієї української інтелігенції, яка була звинувачена в буржуазному націоналізмі та контрреволюційній діяльності. В. Липківського усунули від проводу УАПЦ і згодом вислали на Соловки, де він помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославській в'язниці. В 1930 р. УАПЦ припинила своє існування на Україні. З 32-х українських єпископів живим залишився лише Іван Огієнко (1882—1972 рр.) — відомий вчений і церковний діяч, який багато зробив для відродження української культури, досліджуючи її багату історію у своїх численних публікаціях («Українська культура», «Українська церква» тощо). Але й він був змушений емігрувати за кордон, Де продовжив свою релігійно-церковну та культурно-просвітницьку діяльність серед української діаспори.

Ще одним злочинним політичним актом після ліквідації української православної автокефалії, спрямованим проти свободи совісті українського народу, було знищення сталінськими каральними органами у 1946 р. Української Греко-Католицької Церкви. Значна частина її духовенства на чолі з И. Сліпим (1892—1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в'язницях. Від того часу аж до кінця 80-х років УГКЦ на Західній Україні перебувала у підпіллі («катакомбна церква»). Основну сферу своєї діяльності вона перенесла у середовище української еміграції.

З 40-х років офіційне церковне життя на Україні зосередилося виключно в парафіях Українського Екзархату Руської Православної Церкви (РПЦ). У повоєнні роки українське духовенство особливо великих зусиль докладало для ліквідації страшних наслідків фашистської окупації на Україні. Зокрема, як відомо, був зруйнований церковно - архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври, на території якої гітлерівці повністю знищили всесвітньовідомий Успенський собор. Доводилося поновлювати й упорядковувати храми й монастирі, яким було завдано великої шкоди. Духовне слово віруючим України з Києва доносив друкований церковний орган «Православний вісник», а українській діаспорі — «Канадський православний вісник». Упродовж 60-х років Екзарх України, владика Іосаф був членом товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном.

Особливо посилилась культурно-просвітницька діяльність українського духовенства в другій половині 80-х років під час підготовки до відзначення 1000-ліття хрещення Київської Русі. В суспільній думці дедалі більшого поширення почали здобувати православно-богословські оцінки культурно-художнього життя минулого та його духовної спадщини. Під час урочистих актів в Києві та інших містах України неодноразово підкреслювалась визначна роль церкви в утвердженні та розвитку української культури. Фонд культури України організував виставку картин, скульптур, художніх виробів на честь 1000-ліття запровадження християнства. У Київському театрі опери і балету ім. Т. Шевченка відбувся концерт духовної музики. Музей українського образотворчого мистецтва розгорнув виставку української ікони XII—XIX ст.

В сучасних умовах не зменшується роль різноманітних християнських конфесій в удосконаленні духовного та суспільно-політичного життя незалежної України, зміцненні її державності, розвитку національної школи. Відомо, як позначилися на долі українського народу, його державності, культурі, духовному світі наслідки тоталітарної радянської системи. Адже, сповідуючи державний атеїзм, вона, по суті, породжувала політику, спрямовану на денаціоналізацію української культури, нівелювання її самобутності, позбавлення тисячолітніх християнських традицій, їх загальнолюдських цінностей та ідеалів. Під вульгарно-матеріалістичними гаслами: «Релігія — це опіум народу», «род духовної сивухи» — велась ідейна боротьба із власним народом, його вірою, звичаями і традиціями. Релігія оголошувалася «пережитком минулого», а віруючі люди вважалися найбільш відсталою, темною верствою населення, яка підлягала перевихованню у процесі будівництва «нового» (звичайно, безрелігійного) суспільства. Владні структури, керуючись настановами компартійної номенклатури, прагнули витіснити з української духовності власне народне, національне, оголошуючи його патріархальщиною або ж крайніми проявами націоналізму. До останніх відносилися щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, а відтак усе, що перепліталося з вірою в Бога, дотриманням християнських цінностей і моральних заповітів [423-426, 3].

Висновок

Релігійні вірування, яких сьогодні на Землі багато, — це історичне світоглядне явище, а зі зміною світоглядної системи, яка відбулась у Київській Русі в X ст. з переходом від протодемократичної системи — язичництва до авторитарної — християнства, відбулись значні зміни як у суспільстві, так і в культурно-мистецькому процесі. На зміну своєрідним культурним національним цінностям прийшли візантійські, які поступово витісняли рідне і в XVI—XVII ст. майже повністю оволоділи думками і душами людей; залишилися лише окремі ремінісценції як спогад про пошанування язичницьких культів. Релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.