Поняття та сутність виховання

У контексті досліджуваної нами проблеми, актуальною є також ще одна педагогічна система гуманістичної спрямованості – це вальдорфська педагогіка, міжнародний культурно-освітній рух, представлений нині біля 500 Вільними Вальдорфськими школами, 1000 дитячих організацій. Вальдорфські школи та дитячі садки розповсюджені у Західній Європі, Скандинавії, США, Південній Америці, ЮАР, Японії та інш. З кінця 80-х років вони інтенсивно розвиваються у Східній Європі, Польщі, Угорщині, Чехії, Словакії, Східній Німеччині.

У витоків вальдорфської педагогіки стоїть німецький вчений, філософ, дослідник творчості Гете, засновник нового духовного руху –   антропософії – Рудольф Штейнер (1861-1925).

Сутність вальдорфської педагогіки полягає у тому, щоб уникати давати навчальний матеріал учневі у готовому вигляді. Тобто у школі дається мінімальне, решту дитина доповнює сама – фантазією, мисленням і відчуттям, тому у вальдорфській школі немає готових рецептів та визначень. Отже, ми можемо констатувати, що сутність штейнеровської теорії пізнання полягає у тому, що людина доповнює те, що приходить до неї "неготовим" (наприклад, зміст книги – це не ті слова, що в ній написані, зміст її у тому, наскільки ми її можемо доповнити). На принципі доповнення побудований світ сприйняття, світ природи, тоді педагогіка, що побудована на цьому принципі, є за своєю сутністю природною педагогікою. З принципу доповнення виходить ще один важливий принцип – простота. Вальдорфські школи частково заперечують технічні засоби навчання, зокрема телебачення. Адже, на їх думку, готові іграшки, техніка – це те, що дитина отримує у готовому вигляді, а значить це уповільнює її розвиток. Простота ж збуджує фантазію. Тому діти разом з вчителем самі виготовляють іграшки з дерева, шишок, черепашок, соломи, каштанів та інше. Отже, ми можемо зробити висновок, що саме так у цій системі навчання та виховання розвивається уява, фантазія, відчуття та мислення дитини.

Загальним законом для вальдорфських шкіл є закон гетеаністичного методу пізнання. Це означає:  пізнавати світ, пізнаючи себе, та пізнавати себе, пізнаючи світ, тобто  зрозуміти себе, щоб зрозуміти іншу людину, „…побачити багатогранність її душі, її неповторність, щоб відкривати красу оточуючого світу, особливим, духовним зором осягати тайни життя” [54, с. 47]. Отже, ми можемо стверджувати, що вальдорфські школи застосовують надзвичайно ефективний метод, який дозволяє зберегти здатність дітей дивуватись, фантазувати. Цей метод – образне викладання педагогом навчального матеріалу на будь-якому уроці, є одним з головних методів вальдорфської педагогіки.

Ще одним з основних принципів вальдорфської педагогіки є принцип свободи. Завдання вчителя – виховувати дитину вільною, через те, що пізнання дає їй чітку уяву про нетривалість світу; за такого підходу вихователю слід переконати дитину, що світ цей можна пізнати і знайти у ньому своє місце. Тому дорослі повинні допомогти дитині увійти у світ так, щоб вона не перестала його любити. На нашу думку, застосування цього важливого принципу вальдорфської системи виховання забезпечує значний позитивний результат: у такій школі діти не знають страху, тому що там не допускається насильство та принизливі порівняння. Їх розвиток будується на успіхах та на взаємодії всіх учасників педагогічного процесу, що відповідає принципам гуманістичної педагогіки.

Наступним є те, що багато процесів життєдіяльності людського організму підпорядковуються особливим біологічним ритмам, тому природовідповідна та гуманна педагогіка має враховувати ці життєві ритми. За результатами нашого дослідження, вальдорфська педагогіка враховує і ритм індивідуального розвитку дитини, і ритм навчального дня, тижня, року, і внутрішній ритм уроку. За нашими висновками, значення цього важливого принципу важко переоцінити, адже його реалізація – одна з основних вимог особистісно орієнтованого виховання, яка сьогодні лише починає запроваджуватись у життя масової загальноосвітньої школи.

Таким чином, за результатами нашого дослідження, вальдорфська педагогічна система (Р.Штейнера) грунтується на принципах гуманізму і відповідає основним вимогам особистісно орієнтованого навчання та виховання. В її основі – вчення про індивідуальність та унікальність кожної дитини, яка має осягнути світ шляхом самопізнання і саморозвитку в партнерстві з учителем та батьками. Завдяки цьому, за даними опитування 1400 учнів Міністерством освіти Федеральної Республіки Німеччини, рівень знань випускників вальдорфських шкіл вищий середнього; вони здатні до самостійного мислення і вільніші у своїх судженнях; менше прив’язані до матеріального; більш комунікабельні; серед них немає кар’єристів, їх інтереси спрямовані на соціальну сферу [54, с. 67].

Гуманістичну спрямованість має також педагогічна система виховання М.Монтессорі.

Аналіз її праць дозволяє визначити три провідні положення, які характеризують сутність педагогічної теорії М.Монтессорі:

1. Виховання повинно бути вільним.

2. Виховання повинно бути індивідуальним.

3. Виховання повинно спиратися  на дані спостережень за дитиною.

Найяскравішою вітчизняною гуманістичною системою виховання була педагогічна система В.О.Сухомлинського. Професор М.Й.Боришевський відзначає: "Глибоко психологічна, гуманістична суть педагогічної системи В.О.Сухомлинського є, на наш погляд, її найвизначнішою глобальною та глибинною характеристикою. Можливо, саме тому значна частина його творів сприймається як твори поетичні, найкращі місця з яких хочеться перечитувати знову й знову" [10, с 64].

Без перебільшення можна стверджувати, що ні один твір В.О.Сухомлинського не обминає питань морального розвитку особистості. Насамперед це стосується таких його праць, як "Духовний світ школяра підліткового та юнацького віку", "Дума про людину", "Моральний ідеал молодого покоління" та багато інших [50; 51; 52].

Аналіз цих праць дозволяє стверджувати, що він вважав основним у людині – людяність. До цього морального стрижня має прив’язуватись все, що набувається дітьми в житті. Усі виховні впливи на дитину повинні ніби переломлюватись крізь призму моральності. Без моральної чистоти, на думку Василя Олександровича, втрачає смисл усе – освіта, духовне багатство, трудова майстерність, фізична досконалість.

 Отже, найпершим і найголовнішим  у духовному формуванні особистості, як підтверджує аналіз педагогічної практики В.О.Сухомлинського, є засвоєння учнями загальнолюдських норм моралі. Він радив змалку виховувати у дітей чесність, правдивість, доброту і чуйність, любов та повагу до старших. "Добрі почуття своїм корінням сягають у дитинство, а людяність, доброта, лагідність, доброзичливість народжуються у праці, турботах, хвилюваннях про красу навколишнього світу" [51, с. 60].

У педагогічній системі В.О.Сухомлинського значне місце посідає принцип диференційованого та індивідуального підходу до виховання учнів. "Практика виховної роботи, - писав він, - переконала нас у тому, що кожна особистість неповторна, що виховання молодої людини ... полягає перш за все у розкритті цієї неповторності, самобутності, творчої індивідуальності ... Ми глибоко переконані у тому, що немає людини, яка б за належних умов, при умілому вихованні не виявила б свого самобутнього, неповторного таланту".

Аналіз праць В.О.Сухомлинського підтверджує, що особливу його увагу привертали слабовстигаючі діти. У своїх педагогічних дослідженнях він виявив, зокрема, залежність успішності від здоров'я або нездоров’я дітей: „Наукове дослідження фізичного та розумового розвитку невстигаючих та відстаючих дітей привело мене до висновку, що у 85% з них головна причина неуспішності – поганий стан здоров’я, захворювання або нездужання, яке частіше всього піддається діагностуванню тільки в результаті спільних зусиль матері, батька, лікаря, вчителя”.

М.Мухін, узагальнивши все сказане В.О.Сухомлинським з цього приводу, подає таку систему розроблених ним педагогічних принципів:

- у мотиваційній сфері – головне - не допустити переживання такими  дітьми своєї "неповноцінності". Для цього – вчити їх у масових, а не спеціальних школах, щоб діти постійно знаходились "в атмосфері повноцінного духовного життя", диференціювати завдання на уроках так, щоб створити таким дітям ситуацію успіху, оскільки переживання радості успіху – необхідна умова нормальної, продуктивної навчальної діяльності;

- в операційній сфері, щоб розвинути  розумові здібності невстигаючих  дітей, неслід примушувати їх  безперервно сидіти за партою, влаштовуючи для них додаткові  заняття. Необхідно пропонувати  їм доступні проблемні або  навіть дослідницькі завдання, вирішення яких викликало б значний емоційний підйом, та нарешті, розвивати сприйняття та мислення дитини у безпосередньому спілкуванні з природою у школі "під голубим небом" [40].

Методика виховання високообдарованих дітей включає такі прийоми:

- збільшення обсягу вільного  часу для такого учня;

- усвідомлення учнем завдань  розвитку своїх здібностей і  здійснення самовиховання;

- створення в школі широкої  сітки різноманітних гуртків;

- індивідуальні завдання підвищенної  складності на уроках, "ми не допускаємо, щоб обдаровані діти працювали нижче своїх здібностей" [40].

Головним є те, що учні з середніми здібностями ніколи не були для В.О.Сухомлинського загальною недиференційованою "сірою" масою [3]. На його думку, саме такі учні, з середніми здібностями, привертають увагу учителя в останню чергу. Ці діти "непомітні у колективі", нічим не заявляють про свою індивідуальність, не спричиняють турбот. Саме тому їх В.О.Сухомлинський вважав найбільш складними, вказуючи у своїх працях напрями виховання індивідуальності "непомітного учня". Участь дитини у такій діяльності, "котра була б для неї не тільки обов'язком, але й перш за все захопленням, щоб вона вважала цю справу глибоко особистою, своєю, а згодом пережила відчуття гордості".

 В.О.Сухомлинський писав, що від педагога залежить, чим стане серце дитини - "ніжною квіткою чи засушеною корою". Педагог був переконаний, що основою діяльності вчителя є творчість, однією з необхідних умов якої є вихованість та висока майстерність. "Творчий вчитель, зазначав В.О.Сухомлинський, не той, хто відповідно досвідчений, добре знає свій предмет. Цього мало. Учительська професія – це людинознавство, "постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється". Однією з найважливіших особливостей творчості вчителя є те, що об'єкт його праці - дитина - повсякчас змінюється, завжди новий, сьогодні не той, що вчора. Від його уміння, майстерності, мудрості залежить її життя, здоров'я, розум, характер, зрештою, її щастя. Педагог покликаний бути творцем особистості, оскільки йому підвладні найтонші сфери її духовного життя.

У педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського знаходимо багато творів та висловлень стосовно проблеми гуманного управління школою. Методи і форми управління школою, коли директор виступав інспектором над вчителями, чиновником-адміністратором, в обов'язки якого входило стежити, чи правильно викладається програма, чи не допущено якихось помилок, вважались анахронізмом для Василя Олександровича. Так,  М.Легкий та І.Остаповський характеризують сутність і зміст гуманного управління школою в педагогічній концепції В.О.Сухомлинського. Вивчення ними досвіду павлиського педагога показало, що однієї з головних умов гуманного управління школою за його системою було наукове дослідження особистості дитини: „Щоб бути гуманним,– потрібно знати душу дитини”. Виходячи із можливості зазначеного, В.О.Сухомлинський та педколектив його школи глибоко вивчали, досліджували природний анатомо-фізіологічний бік психічних явищ, духовний світ дитини, залежність процесів, що в ній відбуваються, від найрізноманітніших факторів навколишнього середовища.

Узагальнюючий аналіз найбільш відомих вітчизняних та зарубіжних педагогічних виховних систем, пріоритетним напрямом діяльності яких є здйснення навчання та виховання на засадах гуманізму дозволає визначити основні цілі та завдання системи виховного процесу в сучасній школі. Сутність основних положень цієї системи полягає у наступному:

1. У центрі навчально-виховного процесу - дитина, яка є не тільки об'єктом, але й суб'єктом виховання. Життєвий досвід дитини - вирішальний фактор формування особистості; дитина сама створює свою особистість, а вся система навчання і виховання повинна допомогти їй виявити у собі і розвинути те, що їй органічно притаманне.

2. У вихованні:

- орієнтація на духовно збагачену  особистість, як альтернатива функціонуючим  односторонньо інтелектуалістичним  моделям шкіл. Звідси основне  завдання вихователя - допомогти  дитині створити гармонію між  тілесно-фізичним та духовним;

- виховання повинно бути вільним. Кожна дитина має пізнати світ і знайти у ньому своє місце, не перестаючи його любити. Школа має забезпечити простір вільним та природнім проявам особистості дитини. Свобода дитини повинна бути обмежена лише інтересами колективу;

- основна увага педагогів повинна надаватись моральному вихованню особистості учня з пріоритетом загально - людських цінностей, де провідна роль належить сім'ї. Недопустиме лише формальне засвоєння моральних правил. Істинно моральній поведінці може навчити лише саме життя, тобто конкретний життєвий досвід дитини. Завдання школи - так побудувати діяльність, щоб сама її організація виховувала дітей у дусі високої моральності;

- забезпечення індивідуального  підходу у вихованні, що грунтується  на власному виборі дитини, а  звідси - побудова виховання на висновках з наукового аналізу результатів спостереження та вивчення дитини.

3. У змісті, формах та методах навчання:

- збільшення у навчальних планах  питомої ваги предметів гуманітарного  циклу;

- гуманістична спрямованість змісту навчальних дисциплін;

- образне, художнє викладення матеріалу;

- врахування вікових життєвих  ритмів дітей, сензитивних періодів  у навчанні;

- диференційований підхід, робота  в індивідуальному режимі учнів;

- гуманізація форм контролю  знань, оцінювання не тільки результату, але й затрачених зусиль;

- забезпечення почуття успіху  у навчанні;

- уникнення транслювання знань  у готовому вигляді.