Михайло Грушевський. Видатний історик та політичний діяч

Протягом першого місяця перебування в Україні Михайло  Сергійович зосередив увагу на популяризації  рішень Всеукраїнського конгресу, який відбувся 6-8 квітня 1917 року у Києві, на з’ясуванні потреб національної роботи в організаційній, політичній і літературній галузях.

Можливо, деякі аспекти  поглядів вченого на українську державність  недосконалі і помилкові, але  вони були прогресивними на той час  і варто ще раз переглянути  їх зараз, коли ми намагаємося розбудувати  демократичну правову державу.

Визначний історик вважав, що багатовікові прагнення українців  до свободи і рівності справдяться  з перемогою Лютневої революції. Він виходив з уявлення, що «у вільній російській республіці не може бути невільних людей». Вчений був глибоко переконаний, що і Росія в цілому, і Україна зокрема, вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли вже неможливо озиратись назад, а треба прямувати вперед, виходячи з нових реалій.

 На думку М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися  українці, що повинно було стати  центральним пунктом їхньої програми, є воля, свобода, право самостійно  розпоряджатись власною долею.  Тому повалення самодержавства  вчений сприйняв як початок  визволення, а в підтримці революції  вбачав запоруку від реставрації  старих порядків. Важливою потребою  часу було відстоювання демократичних  свобод, виборених Лютневою революцією. Другим основним принципом-завданням  українського визвольного руху  мало стати забезпечення реальної  рівності людей. 

Основне місце в концепції  державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України  в складі Російської республіки. Вчений не лише закликає до побудови широкої  автономії України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи  на тому, що встановлення автономії  в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію України, українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і корисність цього домагання.

Закликаючи до побудови автономії  України у складі Російської федеративної республіки, М. Грушевський чітко змалював, якою саме повинна бути ця автономія.

М. Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори.

Автономія, за Грушевським, це «право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю»  
[3, с. 240 ]. Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в економічній галузі, але для цього треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів.

М. Грушевський не просто хоче широкої автономії України, а й бажає, щоб держава, до якої Україна входитиме, була федеративною, тобто, щоб це була федеративна, демократична російська республіка.

Голова Центральної Ради досить популярно й наполегливо  роз’яснював, на який ефект можна  розраховувати, стаючи на шлях запровадження  автономії України в тому широкому розуміння, яке сповідувалось лідерами українського руху. Українці на своїх  соборних теренах стануть господарями  власної долі, спрямовуючи головну  масу ресурсів краю на задоволення  потреб свого народу.

М. Грушевський не приховував, що запровадження федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації панівного становища російської нації в імперії. Однак він вважав це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених в минулому націй і народів, але й для самих росіян.

В автономній Україні мали бути забезпечені права національних меншин, оскільки повнота національного  життя, що її добивались для українського народу, не повинна поглинути інших  народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії. Забезпечити права національних меншин

М. Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття їх мови в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних товариств і установ.

Такими були погляди М. Грушевського на українську державу в складі федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М. Грушевського на відносини з Росією змінились. Віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Центральною Радою. М. Грушевський мріє вже не просто про автономію, а про Україну Велику, «велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями» [3, с. с. 242].

Про те, що Центральна Рада надавала винятково важливого значення національно-культурному  розвиткові інших народів, як цього  і прагнув  
М. Грушевський. Цілком закономірним є те, що багато поглядів вченого знайшли своє відображення в діяльності Центральної Ради.  

Висновки

Михайло Сергійович Грушевський – це великий геній українського народу, людина титанічної праці, неперевершений історик, культурний і громадсько-політичний діяч. Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні демократичних партій і перший президент Української Республіки, керівник славнозвісного Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та «Літературно-наукового вісника», газет, журналів, один з фундаторів Української Академії наук, автор десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва – Михайло Грушевський на ниві освіти, науки, культури, громадсько-державної діяльності дістав не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання.

Після забуття з початком перебудови поверталися на Україну  наукові праці М. Грушевського. Так, окремим виданням вийшла «Ілюстрована історія України» (1990); у багатьох журналах («Дзвін», «Вітчизна», «Київ») друкуються уривки чи цілі його праці  з історії українського козацтва, дослідження з питань мови, літератури, соціології, української державності (Універсали Центральної Ради, керованої  М. Грушевським); археологічна комісія  АН України почала видання десятитомної «Історії України-Руси».

Важко переоцінити значення особи М. Грушевського в історії  України. Автор багатьох підручників  з української історії, геніальний вчений і взагалі надзвичайно  талановита людина, він був і видатним політичним діячем. Він був одним із діячів, хто обстоював право України на автономію, на незалежність в складі Росії. Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у розвиток української держави і права.  

Список використаної літератури

1. Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1996. – №5. – С. 39.
2. Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. – 1996. – №5. –  
   С. 5.
3. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 240.
4. Грушевський М.С. Звідки пішло українство... // Великий Українець. – К., 1992. – С. 90.
5. Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. – К.,  
   1992. – С. 109.
6. Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 33.
7. Мироненко О.О. Світоч української державності. – К., 1995. –  
   С. 158.