Лінгвокультурологія: проблеми і завдання

 

 

 

 

 

Лінгвокультурологія:  проблеми і завдання

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        

 

 

 

План

1. Історія виникнення лінгвокультурології.      
2. Аналіз останніх досліджень з проблеми.
3. Напрями і методи лінгвокультурології.
4. Основні поняття й одиниці.

 

Проблема співвідношення і взаємозв'язку мови, культури і етносу  є важливою   проблемою,  вирішення якої  можливе  тільки спільними  зусиллями декількох наук, а саме філософії, соціології, культурології, стилістики, лінгвістики, етнолінгвістики і лінгвокультурології.

У зв’язку з тим, що  предметом мовознавства є мова, як основа і продукт культури,  у кінці  XX  століття учені потрапили в безвихідне становище, адже в науці про людину не було місця найголовнішому – культурі. Оскільки в більшості випадків людина має справу  не  з самим світом, а з його репрезентаціями, то  світ  постає  перед  нами  крізь призму культури і мови народу. Недарма відомі філософи XX століття П.А.Флоренський, Л.Вітгенштейн, Н. Бор і багато інших відводили центральне місце в своїх концепціях мові. М.Хайдеггер вважав, що саме мова є первинним «будинком буття» людини, оскільки мова не тільки відображає, але і створює ту реальність, у якій живе людина.

На початку XX століття виникла австрійська школа «Слова і  мовлення»,  яка спрямувала проблему взаємовідносин мови і культури на шлях конкретного вивчення її складових компонентів, і продемонструвала важливість культурологічного підходу в багатьох областях мовознавства. Ідею єдності і нерозривності мови й культури  підтримували багато вчених. Отже, проблема взаємозв'язку мови і культури не нова. Культуру почали розглядати не просто як суміжну з лінгвістикою науку, а як феномен, без глибокого аналізу якого не можна осягнути таємниці людини, мови, певного народу.

І тому в лінгвістиці  кінця XX століття стало можливим  прийняття такого  постулату: мова найтісніше пов'язана з культурою; вона зароджується в ній, розвивається в ній і виражає її. На основі цієї ідеї виникла нова наука – лінгвокультурологія. Цю науку можна вважати самостійним напрямом  лінгвістики,  який  сформувався  в  90-х роках XX століття у зв'язку з роботами членів фразеологічної школи, яку очолювала В.Н.Телія. Це порівняно молода філологічна дисципліна синтезуючого типу, яка  розглядає мову як втілення культури.

Положення про необхідність вивчення мови і культури в методиці викладання іноземної мови в 70-80-ті рр. ХХ ст. втілилось у розробці лінгвокраїнознавчого підходу. Засновники цього підходу  Е. Верещагін та      В. Костомаров визначають його як такий аспект викладання іноземної мови, у якому лінгводидактично реалізується кумулятивна функція мови ... і здійснюється акультурація адресата [1]. У 80-90-ті рр. минулого століття з’явилася велика кількість праць, у центрі уваги яких - подальша розробка лінгвокраїнознавчого підходу загалом й окремі питання, пов’язані з його використанням [8]. Значним досягненням лінгвокраїнознавчого підходу вважають і формування країнознавчо орієнтованої методики викладання іноземної мови та введення в лінгводидактику таких понять, як міжкультурна комунікація, акультурація, особистість на межі культур, поява порівняльного лінгвокраїнознавства й лінгвокраїнознавчої лексикографії [6, 87].

Розробка лінгвокраїнознавчого аспекту викладання іноземної мови, без сумніву, стала важливим етапом розвитку лінгвокультурологічного підходу до мовної освіти. Однак уже в 90-ті рр. в методичній літературі все помітнішою є недостатність лінгвокраїнознавчого підходу, що обмежувало об’єкт вивчення лише мовними (переважно лексичними) національно-маркованими засобами, що унеможливлює глибоке проникнення у світ носіїв мови та їхньої культури [6, 88].

Новому баченню реалізації принципу співвивчення мови й культури сприяли об’єктивні зміни у світі й, зокрема, зміни відносин нашої держави з іншими країнами, активізації діалогу культур, глибше розуміння полікультурності світу та цінності кожної етнокультури, а також інтенсивне вивчення діалогу культур, поява великої кількості  досліджень, формування нових (міжпредметних) наукових напрямів. Усе це зумовило розробку в мовній педагогіці соціокультурного підходу до вивчення іноземної мови, розвиток комунікативно і культурологічно спрямованого викладання іноземної мови.

Сьогодні одним із основних завдань мовної педагогіки є побудова ефективної моделі викладання іноземної мови в умовах міжкультурної комунікації [6, 92], яка успішно розв’язує завдання формування не тільки мовної та комунікативної, а й міжкультурної компетентності. Її складниками вважають також оволодіння багатствами світових і вітчизняних традицій, цінностей минулого і їхній зв’язок із сучасним, формування цілісної картини світу й історичної свідомості [7, 204].

Важливим завданням мовної підготовки фахівця є формування полікультурної мовної особистості, здатної будувати міжкультурні й міжмовні паралельні явища, які вивчаються, зіставляти універсальні принципи людського світосприйняття та механізми, що зумовлюють ідіоетнічні й ідіокультурні особливості представників певної лінгвокультури. Здійсненню цього завдання сприятиме спецкурс із лінгвокультурології. Його програма охоплює найважливіші розділи лінгвокультурології, а саме: основні лінгвокультурологічні поняття й основні лінгвокультурологічні одиниці.

Лінгвокультурологія в своєму розвитку проходить  два  періоди:  перший період – це період тільки передумов розвитку науки; другий період  –  це період   становлення лінгвокультурології як самостійної науки. У зв'язку з тим, що ця наука стрімко розвивається,  можна виокремити третій період - період, на порозі якого ми зараз знаходимося, - поява фундаментальної міждисциплінарної  науки  – лінгвокультурології.

На сьогодні в лінгвокультурології виокремилося декілька напрямів:

-  лінгвокультурологія окремої соціальної групи, етносу, яка досліджує

   конкретну лінгвокультурну ситуацію;

- діахронічна лінгвокультурологія, яка  вивчає зміни лінгвокультурного

   стану етносу в  певний період часу;

- порівняльна лінгвокультурологія, яка досліджує лінгвокультурні

   особливості різних  етносів;

- порівняльна лінгвокультурологія, яка досліджує особливості менталітету

  певного етносу з  позиції носіїв мови і культури;

- лінгвокультурна  лексикографія, яка займається складанням

   лінгвокраїнознавчих  словників.

Лінгвокультурологія як самостійна наука повинна вирішувати свої специфічні завдання і при цьому дати відповідь на ряд запитань, які  можна сформулювати таким чином:

1. Як культура впливає  на формування мовних концептів?

2. До якої частини  мовного  знака  належать «культурні цінності»?

3.Чи усвідомлюються ці  цінності тим, хто говорить і  тим, хто слухає і як вони  впливають на формування національно  мовної картини світу?

4. Чи існує в реальності  культурно мовна компетенція носія мови?

5. Що представляє собою  концептосфера (сукупність основних концептів певної культури) і дискурси культури?

6. Як систематизувати  основні поняття цієї науки?

Сьогодні вже неможливо працювати в лінгвістиці, вдаючи, ніби лінгвокультурології не існує. Лінгвокультурологію не можна ігнорувати, оскільки існують деякі речі у житті нації, які можна пояснити лише культурними чинниками. Для того, щоб вивчати таке явище, як  лінгвокультурологія, слід знати всі методи дослідження.

Методи лінгвокультурології - це сукупність аналітичних прийомів, операцій і процесів, які слід  використовувати під час аналізу взаємозв'язку мови і культури. Кожен окремо взятий метод наукового дослідження має свої рамки застосування. Мова і культура багатоаспектні, тому для того, щоб пізнати їх  природу, функції, походження використання одного методу  недостатнє. Тому  і  існує цілий ряд методів.

У лінгвокультурології можна використовувати  лінгвістичні, культурологічні й соціологічні методи, методи польової етнографії (опис, класифікація, метод пережитків), відкриті інтерв'ю, метод лінгвістичної реконструкції культури; можна досліджувати матеріал за допомогою традиційних методів етнографії, так і прийомів експериментально-когнітивної  лінгвістики, де найважливішим джерелом матеріалу виступають носії певної мови (інформанти). Ці методи у своїй взаємодії дозволяють  лінгвокультурології досліджувати свій складний об'єкт - взаємодію мови і культури.

Маслова В.Л. пропонує також ураховувати психосоціокультурологічний аспект і широко використовувати готові тексти різних типів, оскільки культурна інформація,  що міститься  в мовних одиницях, має переважно прихований за їх власне мовним значенням характер. Залучення людини до культури відбувається шляхом «привласнення» ним текстів певної мови. Будучи незначним елементом світу, текст, а саме книга, «вбирає в себе світ, стає цим світом, заміщує собою весь світ для читача». Тому аналіз  текстів є дуже важливим; при цьому застосовуються  найрізноманітніші методи і прийоми дослідження.

Розрізняють об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом дослідження розуміють певну область дійсності, що є сукупністю взаємопов'язаних     процесів та явищ. Об'єктом лінгвокультурології є дослідження взаємодії мови,  яка є «носієм» культурної інформації, культури з її усталеними принципами, і людини, яка створює цю культуру, використовуючи мову.

Об'єкт розташовується на «стику» декількох наук, таких як лінгвістика і культурологія, етнографія і  психолінгвістика. Тому  основними поняттями лінгвокультурології зазвичай уважають такі: культурний концепт; константи культури; культурні установки; код культури; культурна конотація; культурний простір; мовна картина світу; мовна особистість [7; 9].

Предметом дослідження є деяка частина об'єкту, яка має специфічні характеристики, процеси і параметри. Предметом дослідження цієї  науки є одиниці мови.

Щодо основних одиниць лінгвокультури, то до них належать слова, словосполучення (в основному фразеологічного характеру) й тексти, які мають етнокультурну цінність. Зазначимо, що різні рівні мови й одиниці, які до них належать, володіють неоднаковим ступенем культурної насиченості та культурної зумовленості [2, 141].

Найбільш вивченими, із цієї точки зору, є фразеологічні одиниці, оскільки у всіх мовах вони наділені яскравою самобутністю й неповторністю. Велику увагу, особливо останнім часом, у межах лінгвокультурології приділяють слову як одиниці збереження культурної інформації.

Класифікація лінгвокультур може здійснюватися і з точки зори сфери їхнього функціонування. За цим принципом Г. Ольшанський визначає дев’ять типів лінгвокультурологічних одиниць і явищ. Це і міфологізовані культурно-мовні одиниці (легенди, повір’я, закріплені у фразеології звичаї), і пареміологічний фонд, що зберігає стереотипи народної свідомості, і особливості мовної поведінки в стереотипних ситуаціях спілкування, і сфера мовного етикету, і взаємодія релігії та мови. [9]. Під час вивчення основних лінгвокультурологічних понять і одиниць необхідно використовувати ілюстративний матеріал, який дає найбільш яскраві зразки рідної й іноземної лінгвокультури, що вивчається. Порівняльний аналіз такого матеріалу дає змогу виявити універсальні риси, які виявляють найбільш загальні закономірності побудови й функціонування мови у взаємозв’язку з культурою, і етнокультурно зумовлені відмінності мовних одиниць, які відображають особливості концептуалізації та категоризації навколишнього світу. Як один із видів роботи використовують метод ознайомлення з результатами досліджень провідних вітчизняних і зарубіжних учених у межах лінгвокультурологічної парадигми. Із цією метою необхідно знаходити й анотувати статті, готувати  повідомлення на їхній основі, зіставляти дефініції одного й того ж явища в різних учених, виокремлювати основні  поняття у тексті статей, які розглядаються. Така робота сприятиме не лише глибшому й усвідомленому сприйняттю запропонованих наукових текстів, а й розвиткові аналітичних навичок. Таким чином, лінгвокультурологія досліджує живі комунікативні процеси, а саме зв'язок мовних елементів із культурою і  менталітетом народу, тобто його  масовою свідомістю, традиціями, звичаями.

Отже, лінгвокультурологія - це гуманітарна дисципліна, яка  дозволяє з’ясувати і пояснити здійснення однієї з фундаментальних функцій мови - бути знаряддям творення, розвитку, збереження і передачі культури рідного народу. Її мета: вивчити способи, якими мова втілює в своїх одиницях, зберігає і виявляє культуру.

Лінгвокультурологія як спеціальна область науки дала поштовх виникненню багатьох понять: лінгвокультурема, мова культури, культурний текст, контекст культури,  субкультура, лінгвокультурна парадигма,  культурна  універсалія, культурна компетенція, культурне спадкоємство, культурні традиції, культурний процес, культурні установки, культурні концепти і багато інших. Одним із найбільш важливих понять для цієї науки є поняття «концепт», бо за допомогою цього поняття може бути представлена культурна інформація.

У результаті всього сказаного вище можна зробити висновок про те, що лінгвокультурологія – це молода наука, що виникла на стику лінгвістики і культурології і вивчає взаємозв'язки мови і культури. Вона використовує як традиційні методи вихідних дисциплін, так і нові,  створені в процесі становлення самої лінгвокультурології.  Однією з основних одиниць вивчення лінгвокультурології  є концепт.

А. Вежбицька пропонує описувати суспільство через ключові слова, які репрезентують ключові культурні концепти, і “культурну граматику ”, яка відображає перелік підсвідомих правил мислення [11]. У 1997 році з'являється дослідження А. Вежбицької “Розуміння культур через їх ключові слова ”, в якому аналізуються концепти (наприклад, англ. freedom, лат. libertas, рос. свобода, воля, польськ. wolność ) [12]. Цитований автор приходить до висновку про те, що "ключовими словами" є звичайні, а не маргінальні слова; вони можуть часто вживатися в семантичних доменах (домені емоцій, домені покарання); ці слова є центрами цілих фразеологічних кластерів, як, наприклад, російське слово душа; часто вживаються в прислів'ях, висловах, популярних піснях, назвах книг [12, с.16]. Тобто головну роль у процесі дослідження відіграє інтуїція лінгвіста, але, на жаль, інтроспекція (навіть і тренована) як метод дослідження не завжди дозволяє отримати вірогідні результати.

В. Кононенко у своїх студіях використовує словосполучення “визначальні слова-поняття”. Згадуваний автор пише: "особливості національного характеру знаходять вияв у мікрополі споконвічних мовних утворень на позначення найсуттєвіших, визначальних для українців слів-понять, таких як земля, мати, хата, хліб, доля. Кожна з цих номінацій має систему первинних і вторинних значень, характеризується широкими асоціативними зв’язками, здатністю виконувати когнітивні функції метафоризації, символізації, персоналізації, посиленими можливостями включатися в різноманітні контексти, утворювати стійкі звороти" [13, с.64]. В. Жайворонок вживає термін “концепти історико-культурної свідомості народу ”, вважаючи їх не просто словами-знаками, а мовними одиницями, наповненими етнокультурним змістом, які здебільшого і функціонують у культурних контекстах та позначені образністю та етносимволікою [14].