Культура Галицько-Волинської Русі

 

Міністерство освіти і науки України

ВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»

Факультет підготовки вчителів початкових класів

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

Культура Галицько-Волинської Русі

 

 

                                                                               Виконала :

                                                                                   Студентка 4 курсу групи М

                                                                               Савченко А.О.

 

                                                                               Перевірила:

                                                                               Воронова Н. С

 

 

 

 

 

 

                                                   Слов’янськ  2014

 

 

 

План

Вступ

1. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні риси.

2. Ремесла, декоративне  та ужиткове мистецтво

3. Архітектура, скульптура і малярство

4. Освіта і письменство

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.

Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури.

Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.

Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні риси.

 

 

 Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Одним з перших звернувся до її дослідження Д.Зубрицький, який у 1852—1855 pp. опублікував наукову розвідку "История древняго Галичско-руського княжества" у 3 частинах. У Львові 1863 р. була видана праця І.Ша-раневича "Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453". Дослідник провів ґрунтовні археологічні розкопки у Галичі, велику увагу приділив вивченню топоніміки західноукраїнських земель, глибоко проаналізував Галицько-Волин-ський літопис. Багато архівних пам'яток, грамот часів Галицько-Волинської Русі описав учений-джерелознавець А.Петрушевич. Глибоким знавцем західноукраїнського іконопису цієї доби був І.Свєнціцький. Він започаткував колекцію Національного музею у Львові, патроном якого став митрополит А.Шептицький. Ґрунтовні дослідження культури Галицько-Волинської Русі належать М.Грушевському, М.Возняку, І.Крин'якевичу, Б.Грекову, В.Пічеті, В.Пашуто, Я.Кісю, Я.Ісаєвичу. Про стійкий інтерес до цієї теми свідчать і численні публікації, що з'явилися останніми роками у вигляді монографічних досліджень і статей у журналах "Пам'ятки України", "Українськакультура","Дзвін". 
            Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня — красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах. Наприкінці .XIV ст. митрополит Кипріян так описує землю Волинську: "Тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волинская, всяким оби-лієм і славою преимуща, аще ньші по многих ратехъ и не такова". 
         Вже в VI — VII ст. на широких просторах між ріками Горинем і Вепром утворилося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. В ньо>гу вбачають один із виявів початкового етапу фор>гування державності у східних слов'ян. Однак про подальший розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті збереглося небагато відомостей. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі, а з 981 р. Червенські міста та Перемишльська земля остаточно увійшли до складу Київської держави. В середині XII ст. у Волинському князівстві покладено початок місцевій династії. її родоначальником став онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич. Галицькому князівству довелося обстоювати своє право на існування у кривавих війнах з половцями, Польщею, Угорщиною. Найвищого розквіту воно досягло при сині Володимира Ярославові Осмомислі, батькові оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. 
    Після смерті Ярослава Осмомисла Галицьке князівство 1199 р. перейшло у володіння волинського князя Романа Мстиславича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство. Землі, підвладні великому князю Роману, простяглися від Дніпра до Сяну, від рубежів Литви до нижнього Подунав'я. 
      Смерть Романа стала початком тривалої смути. Галицько-Волин-ське князівство розпалося на дрібні володіння, загострилися боярські усобиці. У внутрішні суперечки боярства з князями почали втягуватися польські й угорські феодали. Лише після того, як опір бояр було зламано, Данило Романович 123? р. остаточно укріпився у Галичі, а в 1239—1240 pp., напередодні нашестя Батия — й у Києві.  
      Галицько-Волинська Русь стала важливим центром міжнародної торгівлі. Через Галич, Володимир-Волинський, Перемишль проходили торгові шляхи на землі Київської Русі, а також до найбільших міст Сходу — Багдада, СамаркандаріонавітьбПекіна. 
       В історії Галицько-Волинської Русі у зв'язку з певними історичними обставинами релігійному питанню належала особлива роль, що позначилося на подальшому розвитку культури західноукраїнських земель. 
         Відомо, що католицькі місіонери проводили активну проповідницьку діяльність на східнослов'янських землях. Буллою від 1232 р. Папа Григорій IX затвердив кількох "єпископів без постійної кафедри" із ченців-домініканців, які повинні були вивчити можливість створення католицького єпископату на руських землях. Домініканці стали посередниками у тривалих і складних переговорах Папи з князем Данилом, що мали на меті створення коаліції європейських держав. За допомогою цього політичного маневру князь мав намір захистити свої землі від нападів Тевтонського ордену і створити загальнохристиянський союз проти татар. 
      Особливості історичного розвитку Галицько-Волинської Русі визначаються також широкими зв'язками з іншими землями України, державами Східної та Західної Європи. 
    Традиційно міцними були її зв'язки з Києвом, що пояснюється потребами економічного життя і політичними інтересами княжих династій. Про це, зокрема, свідчить те, що Київський літопис наводить точні відомості про події на Волині й у Галичині, а Галицько-Волинський літопис — про події у Київській землі. Зі західних земель вийшли київські митрополити — Йоасаф, Кирило, Петро. На галицько-волинських теренах знайшли притулок утікачі зі спустошеного татарами Києва. 
    Спільність історичної долі сприяла тісним культурним зв'язкам із сусідніми білоруськими землями. Тісні зв'язки були також з Новгородом. Відомі, наприклад, не лише численні спільні військові походи з новгородцями, а й факти поселення новгородців у Володимирі-Волинському. Міцні взаємини тривали між Галицько-Волинською Руссю та Суздалем. 
    Традиційні культурні зв'язки Галицько-Волинської Русі й Угорщини. З історії відомо, що неодноразово їх правлячі династії з'єднувалися шлюбами. Так, Лев Данилович був одружений з донькою угорського короля Бели IV. 
    Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного, економічного й культурного життя. 
    Глибини віків сягають культурні зв'язки України та Італії. Простежуються також усталені українсько-німецькі культурні зв'язки, про що нагадує, наприклад, побудований німецькими колоністами у Львові костьол Марії Сніжної — одна з нечисленних пам'яток готичного мистецтва в Україні. 
    Традиції культурного спілкування з'єднували Галицько-Волин-ську Русь і Чехію. Відомо, наприклад, що при дворі Юрія II було кілька вихідців із Чехії, окремі з них обіймали високі посади. Вихідці ж з України здобували освіту у ПразькомуКарловомууніверситеті. 
    Значний внесок у культурний розвиток українських земель зробили й вихідці з Вірменії, з-поміж яких були талановиті зодчі, живописці та ремісники.

 

   

2. Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво.

 

 

 Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени. 
       Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева. 
      Ще у стародавній Русі широко застосовувався дерев'яний посуд. У письмових джерелах згадуються дерев'яні миски, хлібниці, сіль-ниці, ложки та інші побутові речі; називаються також меблі — лави, ліжко, ларець (скриня),полиця. 
       Славились майстерністю ливарники дзвонів. Унікальною пам'яткою українського ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св.Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп'яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найстаріших ікон такого зразка — "Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с.БовшівІвано-Франківськоїобласті. 
       Ще в добу неоліту (V —III ст. до н.е.) на території сучасної України зародилось гончарство. Висока культура ранньослов'ян-ських гончарів стала тією основою, на якій розвиїгулось мистецтво кераміки Київської та Галицько-ВолинськоїРусі. 
       Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовлялися також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Поширеною технікою орнаментування було заглиблене пластичне декорування загостреним інструментом — гребінцем, штампом або пальцевдавлюванням.

 

    У багатьох містах  Галицько-Волинської Русі розвивається  будівельна кераміка. Стіни й долівки храмів та житлових будинків нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів. Особливо цікаві зразки таких плиток знайдені під час археологічних розкопок Галича у 1940 — 1941 pp. у князівській частині міста — на Золотому Току. 
    Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні з давніх часів було ткацтво. Літописи X — ХНІ ст. містяться вказівки щодо виробництва тканин з льону й конопель, які згадуються під назвою "узчина", "товстина", "ярич". З X ст. є згадки про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин згадується також сірячина — грубе сукно натурального кольору вовни, з якої шили верхній одяг — сіряки. 
    З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного виду ткацьких виробів — килимів. Вони виступають як приналежність поховальних обрядів. Перша згадка про килим пов'язана з похороном князя Олега. За словами літописця, тіло вбитого Олега поклали "на коврє". 

3. Архітектура, скульптура і малярство.

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурнихотрадицій. 
            Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинськійьдержаві. 
          У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділитьсялналмозаїкулідфрески. 
          У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.

 

4. Освіта і письменство

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі. 
    Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова. 
    Значними центрами тогочасної освіти були Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив "премудрий книжник" Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Особливою славою користувався Полонинський монастир. Його очолював ігумен Григорій, "чоловік святий, якого не було перед тим і по ньому не буде", та монастир Спаса (поблизу сучасного с.Спас Старосамбірського району Львівської області). 
       Поширенню освіти на руських землях сприяв розвиток шкільництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно-парафія\ьні школи на Волині — у Луцьку, Холмі, Овручі. Про рівень шкільництва на Волині засвідчує такий факт: князь Святослав посилав дружинника Василія на Волинь оглянути місцеві школи й ознайомитись з їхнім станом. 
    З ураховуванням державних потреб у тогочасних школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, головно грецьку і латинську. Давали також певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. З уваги на це школи давали учням початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури. Навчали в школах також музики та співу. Навчання велося старослов'янською мовою. 
      З розвитком освіти і культури зростала потреба в книгах. Центром переписування книг став Володимир-Волинський. Саме тут була здійснена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та Білорусі. Книги переписувались також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові. 
      До цих джерел передусім слід віднести Святе Письмо. В літописі трапляються численні цитати з Біблії, сюжети, взяті з Вічної Книги, які дають змогу провести певні паралелі до описуваних подій. Проте цим зв'язок з Біблією не обмежується: саме на Святому Письмі грунтується своєрідна "філософія історії" літопису. Історичні факти і події є не стільки відображенням реальності, скільки спробою осмислити її на тлі вічності, одвічного божественного закону, який і визначає цю реальність. Історію літопис осмислює крізь призму одвічних моральних цінностей, головною з яких виступає добро. Цей притаманний Середньовіччю лане-тизм — аналіз будь-якої проблеми буття крізь призму моралі, етики — настільки яскраво виражений у літописі, що, на думку М.Гру-шевського, епіграфом до нього могли б стати слова з візантійського "Хронографа" — "Добродіянья въ вики святяться". "Се та ідея, яка проводить ним на протязі цілої його праці: закріпити і передати вікам добрі діла, в розумінні героїчних, політичних, а передусім — воєнних подвигів" (М.Грушевський). Очевидно, саме це пояснює незвичну для сучасного читача неуважність до хронології — вона може порушуватись, якщо цього потребує логіка моралізатора. 
   католиками,ьназиваючиьвсіхьхристиянами. 
        Галицько-Волинський літопис є визначною пам'яткою нашої вітчизняної історії. Він розповідає про славного князя Романа Мстиславича, котрий переміг усіх погаників силою розуму, керуючись Божими заповідями. За словами літописця, він нападав на невірних, мов лев, сердитий був, мов рись, нищив їх, мов крокодил, переходив їхні землі, мов орел, і хоробрий був, мов тур. "їмже половцы діти свои страшаху", — говорить він.