Культура епохи Середньовіччя

Культура епохи Середньовіччя

    

    У 476 р. племена вандалів розгромили Рим, західна Римська імперія припинила своє існування, в історії людства почалася епоха Середніх віків. Авторами такої назви епохи стали італійські гуманісти XVI ст., позначивши ним тисячолітню епоху в розвитку Західної Європи між античністю (”античність” - це також термін гуманістів) та Новим часом, як вони позначали свою епоху.

     Воно вміщує майже п’ятисотрічний період в історії Європи - так звані “Темні віки” - V - X ст. Це був час, коли на руїнах Римської імперії важко і повільно народжувалося нове християнське суспільство. Це була епоха Великого переселення народів, коли молоді варварські народи, племена германців, готів, франків, шукаючи нової долі, заповнили простори Європи, створюючи та швидко втрачаючи свої нові держави; коли Карл Великий заснував могутню Франкську імперію, спадкоємницю Риму, що проіснувала фактично до верденського розподілу її на 3 частини у 843 р.

    За цей період відбулося:

 

• становлення та розвиток візантійської державності та культури;
• формування давньоруської держави Київська Русь;
• прийняття християнства східними слов’янами.

  
 

    На межі тисячоліть, близько 1000 р., картина розвитку Західної Європи кардинально змінюється. Саме тоді закінчуються “Темні віки” і починається епоха Раннього Середньовіччя - період розквіту національних культур, формування націй, епоха, коли європейці почали визнавати себе просто християнами.

    

 

  

   Сприймаючи новозавітне пророцтво про “тисячолітнє Христове царство”, люди вбачали божественну символіку в числі 1000, і саме після 1000 року почалося відновлення Європи, і Середньовіччя рушило вперед, готуючи післякризову культуру Високого Середньовіччя.

    

 

Високе (класичне) Середньовіччя - XI - XIV ст. - це час:

 

• створення європейських держав: Англії, Франції, Германії, Італії;
• розпаду Київської Русі та монголо-татарської неволі;
• формування нової слов’янської держави на чолі з Московським князівством - Московська Русь;
• прийняття християнства в королівствах Скандинавії, Польщі, Богемії, Угорщині;
• формування головних художніх стилів Середньовіччя: романського та готичного.
• Пізнє Середньовіччя - XIV - XV ст.

  

    У середині XIV століття закінчилася Столітня війна, що несла голод, хвороби, руйнування, а після цього почалося економічне і культурне відтворення, відродження життя. Знать, вельможне панство прагло до розкоші, красивого побуту, земні радощі починають у цей період домінувати, посилюючи активний розвиток духовного життя, науки, мистецтва. 

Особливості середньовічної культури та менталітету

 

    Особливості середньовічної культури пов’язані із світосприйняттям людей цієї епохи. Християнство стає основою середньовічної культури. Протягом ІІ - ІІІ ст. воно поширюється скрізь по Римській імперії і вже в IV ст. набуває статусу державної релігії (в 392 ст. імператор Феодосій офіційно забороняє язичницькі культи).

    Християнство в “Темні віки” було не просто однією зі складових життя суспільства, а головним двигуном життя людини. Роль віри окремої людини і релігійних інститутів як ніколи раніше стала всеохоплюючою.

    В умовах занепаду економіки та сільського господарства, війн, чуми, що забирала життя цілих міст та областей середньовічної Європи, тільки віра залишалася єдиною опорою для середньовічної людини, допомагаючи стійко переносити всі суворі випробування.  

   

    Церква відігравала головну роль у культурі Середньовіччя, бо, по-перше, після краху Римської імперії (476 р.):

 

• саме вона залишилась єдиним спільним для всіх держав Європи соціальним інститутом;
• тільки вона давала чітку систему знань про світ;
• робила це в емоційно привабливих формах: ідея покутувальної жертви, любові до всіх, рівності всіх перед Христом - загальнолюдські ідеї були спільними для всіх людей, зрозумілими й близькими кожному.

   

     Середньовічна картина світу цілком спиралася на Біблію. Але феномен Середньовіччя полягає в тому, що більшість людей була неписьменна (навіть королі та імператори не знали письма). До XV ст., коли церква зрозуміла, що їй потрібні освічені люди і почала відкривати духовні семінарії, письменність була привілеєм священиків. Читання Біблії було заборонено для звичайних мирян, бо тлумачити її мали право тільки священики.

  
Тому культура Середніх віків - це культура безкнижкова, вона спиралася не на друковане слово, а на усні проповіді. Це культура молитов, казок, міфів, чаклунських заговорів.  

    Це обумовило уявлення середньовічної людини про світ. Якщо для античної людини боги були часткою природи, її антропоморфною персоніфікацією, то для середньовічної - природа - це лише частка єдиного, всюдисущого Бога. Ось чому, за середньовічними уявленнями, світ - втілення Бога - існує, доки на це є воля Бога.

Світ в уявленні середньовічної людини

 

      Світ в уявленні середньовічної людини - це піраміда, на вершині якої - Бог, потім - апостоли, нижче - архангели, ангели. На якомусь рівні в цю піраміду включаються люди, знову ж таки у вигляді піраміди. 
 
Папа - кардинал - клірики - звичайні миряни. Потім - тварини - рослини - земля. Це порядок зворотний відносно порядку створення світу, описаного в Старому Заповіті.

      
Піраміда продовжується й під землею, але зі знаком “мінус”: на вершині потойбічного світу - Сатана.

  
 

Головні риси середньовічної культури

 

• релігійність - найважливіша риса духовної культури - опора свідомості середньовічної людини;
• традиціоналізм, звернений у минуле: новації тлумачаться як вияв гордині (а це, за Біблією, - найголовніший смертний гріх людини). Це пояснює анонімність середньовічних творів, залежніть творчої людини від традиції;
• канонічність - опора на праці отців церкви і на канон у широкому значенні слова;
• символізм, пов’язаний із можливістю різних тлумачень Біблії як світоглядної основи культури Середніх віків;
• дидактизм, що обумовлює увагу до таких форм інтелектуальної діяльності, як дискусії, проповіді тощо.

    

   

    Особистість, індивідуальність середньовічної людини виявляється тільки за умови ототожнення її із зразком, прецедентом, каноном: індивідуальність виявляється саме через відмову від неординарного, особливого, через приналежність до більшості. Саме тоді, ще в епоху “Темних віків” народжується новий тип особистості, яка визнає своє місце в колективі як визначене Богом, своє земне існування - як випробування, послане Богом з метою підготовки віруючого до того “тисячолітнього царства Христа”, що його обіцяло Євангеліє.

 

1

 

2