Комунікативні ознаки культури мовлення. Мовні норми

 

 

 

 

 

Реферат 
на тему: 
Комунікативні ознаки культури мовлення.

Мовні норми

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

1. Вступ;
2. Культура мовлення;
3. Мовні норми;
4. Висновок; 

Використана література. 

Вступ

 

Мова - найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов'язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер - не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об'єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм - мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.

У сучасному житті, не відстаючи від темпу технічного прогресу, відбуваються й культурні, і морально-етичні зміни в суспільстві. Одночасно із цим змінюється й наша мова. Проте яких би змін не випробовувало суспільство або наука, є деякі аспекти життя, які не повинні зникати або видозмінюватися. До них потрібно віднести й культуру мовлення. Ще із древніх часів уміння правильно говорити вважалося невід’ємною частиною виховання. У перших навчальних закладах Древньої Греції ораторське мистецтво вважали однієї із семи головних наук. 

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конкретних обставинах. 
 
Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й передачі інформації, навчання, виховання та формування духовного світу вона немислима без належної культури мовлення.

 

 

 

 

 

 

 

Культура мовлення

 

Культура мовлення — збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови висловлювань; нормативність, літературність усної й писемної мови, що виявляється у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості. А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

Культура мовлення формується: багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, умінням розрізняти нейтральні і стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням стильового і експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (в тому числі володінням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей народу, якому належить дана мова. Мова не просто інформатор про набуті знання і перспективу збагачення, доповнення, уточнення цих знань — вона і барометр людських стосунків: апелюючи не тільки до мозку, а й до серця у (емоційної сфери психіки) людини (можливо, спочатку до почуттів, а через них — до інтелекту), мова через акт мовлення спонукає адресата до відповідної реакції на волю відправника інформації. Отже, добре мовлення — це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів. 
Тому, визначаючи якісні ознаки культури мовлення (а саме, поняття «культура мовлення» вже передбачає якісну характеристику), враховуємо як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння діючими в конкретну епоху нормами), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця — життєвий, віковий і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість спілкування, тощо)

 

Дотримання мовного закону означає ретельну роботу над створенням дієвої словесної форми промови. Такої форми власного мовлення можна досягти, знаючи комунікативні функції мови та працюючи над культурою мовлення. Культура мовлення зростає по висхідній лінії від орфографічно-пунктуаційної грамотності (правильності) до стилістичної виразності, стильової доцільності, далі до комунікативної оптимальності і художньої майстерності. Основними ознаками комунікативно якісного мовлення є його правильність, логічність, доцільність, точність, виразність, ясність, етичність, естетичність.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Одначе лише в останні три десятиліття, у зв'язку зі становленням науки про культуру мови, вчені підійшли до питання про ознаки, якості культури мови. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

• правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним); правильністю забезпечується висока культура мови, її єдність, зумовлюються усі інші комунікативні якості. Правильність досягається ґрунтовним вивченням мови у школі, виконанням вправ і щоденним вправлянням (тренінгом) у гарному мовленні, виробленим чуттям мови;
• змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;
• послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок; багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;
• точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Точність мовлення - це необхідна умова його адекватного і повного розуміння. Точною називають мову, якщо значення слів і словосполучень, вжитих в ній, повністю співвідносяться із смисловою і предметною сторонами мовлення. До лексичних вад, що порушують точність мовлення, належать також і такі: вживання в одному реченні спільнокореневих слів (тавтологія). Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги:

1. Оформляти й виражати думку  треба відповідно до предметів  і явищ дійсності, відповідно  до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність  пов'язувалася з умінням чітко  мислити, із знанням предмета  мовлення, вмінням зіставити слово  з особою, предметом, дією, явищем. Слово  має виражати найістотніше в  них і цим найістотнішим воно  представлене у свідомості мовців. Тому точність мовлення — це  передусім точність слів, точність  добору їх.

2. Обов'язковою умовою досягнення  точності мови є увага до  стилю і жанру текстів, умов, середовища  й колориту спілкування, культурно-освітнього  рівня мовців, бо в кожному  типові мовного спілкування рівень  точності "свій", своя міра мовної  правди й неправди, і мовець  мусить відчувати цей рівень.

Точність мови — це відповідність мовного змісту предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово і поняття про них.

• виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення. Виразність — те, що привертає увагу слухача, читача своєю формою, логічним або емоційним підкресленням. Виразним називається таке мовлення, в якому вираження власного ставлення до предмету чи явища відповідає комунікативній ситуації, а мова в цілому оцінюється як вдала та ефективна. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;
• чистотою , яка пов'язана з правильною літературно-нормативною вимовою, з відсутністю позалітературних елементів — діалектизмів, вульгаризмів, штампів, канцеляризмів, слiв-паразитiв, мовно-виражальних засобів, що заперечуються нормами моралі. Якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. У літературній мові неприпустимі діалектні, розмовно-побутові, жаргонні слова; без потреби або перекручено вжиті іншомовні слова. Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає вихований мовний смак, гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету. Чистота мови має простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії — літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики — правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи. Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.
• логічністю, яка характеризує структуру тексту, його організацію. Слід враховувати взаємодію "трьох логік": логіки дійсності, логіки думки і логіки мовного вираження. Логічність, як і точність, буває предметна і понятійна. Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні. «Тетяна К. завжди брала активну участь на кожному семінарському занятті, про що свідчать її чіткі, повні і правильні відповіді», зрозуміло, що чіткі, повні і правильні відповіді не є свідченням активної участі студентки на заняттях, адже відповіді на заняттях й участь у семінарських заняттях – різні речі, які не обґрунтовують одна одну. Між ними немає причиново-наслідкових зв'язків. Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови

логічності мовлення,. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: "Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки".

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв'язність мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки та мовними засобами ;

• образністю — комунікативна якість мови, орієнтована на виникнення додаткових асоціативних зв’язків, тобто вживання слів i словосполучень у їх незвичному оточенні, зокрема, їх переосмислення в порівняннях, метафорах тощо;
• багатством мови, її різноманітністю, що розширює можливості мови для передачі відтінків думок і почуттів, забезпечує естетичну сторону мови. Таким чином, багатство мови - якість, яка свідчить про певний рівень мовленнєвої майстерності, про свідоме прагнення урізноманітнити своє мовлення використанням різних мовних і мовленнєвих засобів. Різноманітність — це використання різних засобів і способів для вираження того самого змісту, звертання до системних i контекстуальних синонiмiв, до джерел стилістичного урізноманітнення мови;
• доречністю, тобто організація мовних засобів, що роблять мову відповідною меті, умовам, ситуації спілкування. Доречна мова відповідає темі повідомлення, його логічному й емоційному змістові, складові слухачів і читачів, інформаційним, виховним, естетичним й іншим завданням писемного й усного виступу. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну. Мова може бути ефективною лише тоді, коли вона доречна. Доречною називається мова, відповідна всім параметрам комунікативної ситуації. Розрізняють два основних види доречності: змістовна доречність і стилістична. Легше за все зрозуміти, що доречно, або недоречно в конкретній ситуації, у змістовному плані, відповідно до мети висловлювання. Потреби стилістичної доречності, тобто відповідність вибраних засобів у межах функціонального стилю необхідна для побудови висловлювання. Дуже часто трапляється порушення стилістичної доречності. Отже, доречність - це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідні змістові і характерові повідомлення. Проте для доречності у мовленні самих мовних засобів недостатньо - доречність ураховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання;
• доступністю — здатністю даної форми мови бути зрозумілою, полегшувати сприйняття вираженої інформації, тобто доступність пов'язана з відповідністю повідомлення комунiкативнiй сприйнятливості. Доступність передбачає таку побудову мовлення, при якій рівень складності мови і в термінологічному і в змістовому, і в структурному розумінні відповідають інтелектуальному рівню адресата;
• достатністю – комунікативною якістю, яка виражає поняття кількості мовної інформації i вiдповiдає вимогам певного функціонального стилю літературної мови, логiчнiй завершеності думки;
• стислістю, тобто прагненням виразити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю усіх мовних засобів;
• змістовністю, що визначається інформаційним наповненням висловлюваного, відповідністю його темі повідомлення. Змiстовнiсть мови передбачає повне розкриття предмета розмови. Важливими чинниками є лаконізм., відсутність пустих фраз, невиправданих повторень і дублювань;
• емоційністю, що виражає індивідуальний лад почуттів, переживань, настроїв, суб'єктивного ставлення особистості до висловлюваного, уникання експресивного дисонансу. Емоцiйнiсть реалізується за допомогою інтонації і лексико-граматичних засобів, що відповідають нормам сучасної літературної мови. Культура вираження почуттєвої сфери людини є важливим чинником загальномовної культури;
• естетичністю, що спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії і пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Естетичність виявляється, перш за все, в оптимальному відборі й організації відповідно до комунікативних умов і завдань самого змісту, в оптимальному при цьому мовному оформленні змісту, в гармонії та цілісності тексту, в якісності його зовнішнього оформлення у писемній формі і виконання в усній. Це милозвучність мови, відчуття краси слова;
• дієвістю (ефективністю), яка спонукає адресата до зміни поведінки — зовнішньої (вчинків, дій) чи внутрішньої (думок, поглядів, настроїв);
• ясністю, яка передбачає співзвучність вираженої мовою думки динаміці мислення мовної особистості і звідси — зрозумілість її адресатові, недвозначність у формулюванні думки.

Вимоги до мови характеризуються не просто сумою комунікативних якостей, а саме їх системою. Оцiннi параметри мови, взаємодіючи між собою, формують високий рівень культури мови суспільства i кожного його члена зокрема.

Для того щоб досягти виразності й багатства індивідуальної мови, потрібно про це дбати, а саме:

— розробити програму розвитку своєї мовної особистості (мовне навчання і спілкування, мовне виховання і мовна поведінка);

— постійно збагачувати свій інтелект, вдосконалювати мислення, не лінуватися думати;

— вважати одноманітність мовлення неестетичною рисою, а бідність словника—ознакою поганого тону, тобто неетичним ставленням до співрозмовників, байдужістю;

— постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери свого професійного мовлення і близьких фахів; мова — це засіб досягнення професійної досконалості і майстерності;

— виробити увагу до чужого гарного мовлення, намагатися аналізувати, чим воно гарне, багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, вмінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

— читати українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу, щоб мати "на слуху" рівень розвитку сучасної української літературної мови, розуміти динаміку лексичних норм, відчувати мовний смак епохи;

— постійно бути уважним до своєї мови і мови найближчих осіб, колег, не розслаблятися, дбати про автоматизм гарного мовлення;

— розширювати сферу спілкування, але уникати бездумної балакучості;

— бути уважним до життя, до розмаїття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві, бо все це спонукає людину до мовотворчості;

— сприймати мову як свою людську сутність, як картину власного світу, як порадника й помічника в суспільному житті;

— своє мовне вдосконалення розуміти як благородний мовний вчинок і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей, особливо серед молоді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мовні норми

 

Мовні норми — це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці правила вимови, граматичні та інші мовні засоби, правила слововживання, орфографічні правила для писемного мовлення. Отже, норми — категорія історична, змінна. Вони тісно пов'язані з системою конкретної мови, історично і соціально зумовлені. Діючи в конкретній час як стабільні, вони все ж динамічні І можуть зазнавати змін. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковуються ще й змістові, залежать в кожному конкретному випадку від контексту, адже тільки в ньому правильно можна використати синоніми, пароніми, фразеологізми. Унормованість – основна ознака літературної мови, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання.