Історія встановлення кримінології та її сучасний стан

Розділ 22. Психологічні підходи до причин злочинності

У межах позитивістського напряму  кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одночасно низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, зокрема й математичними, методиками, що призводить до "психології без душі". 
Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених. 
Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небезпечного стану" написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією. 
Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу. 
Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. 
Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпечного кризового стану як особам, які утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу індивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.

Розділ 23. Сучасні кримінологічні теорії

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в  глибоких кримінологічних дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. 
До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація. 
Концепція стратифікації з'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами населення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін. 
Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка - це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією. 
Стигматизація (таврування) - це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законослухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян. 
У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди примножують злочинність, повинні стати невіддільною складовою правової пропаганди. 
Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.

Глава 2. Розвиток кримінології у Росії. Дореволюційний період

Вперше злочинність у Росії  систематично початку вивчатися  у межах соціологічною школи  кримінального права.

Першим криміналістом, який визнав своїх колег включити до науки  кримінального права дослідження  причин злочинності, був професор Московського університету                      М. В. Духовской. У 1872 року він прочитав лекцію «Завдання науки кримінального права», у якій зазначив, що ця наука повинна вивчати злочин як громадського життя і йогопричини. Головною причиною злочинівДуховской вважав суспільний лад, «погане економічне пристрій суспільства, погане виховання й навіть безліч інших умов». Заслугою Духовского було активне використання матеріалів кримінальної статистики до вивчення причин злочинності.

Характерною рисою соціологічною  школи кримінального права було розгляд злочину як як юридичного поняття, а й як соціологічного явища. Представники цього напряму (М. Н. Гернет, П.І. Люблінський, М.П. Чубинський, И.Я.Фойницкий) ставили собі завдання усебічне вивчення взаємозв'язку, що існує між соціальної середовищем і злочинністю. У межах своїх наукових працях головну увагу вони зосередили на знаходженні чинників злочинності і визначенні ймовірності, з якою той чи інший чинник може викликати порушення кримінально-правових заборон. Зводячи причини злочинності до дії численних окремих проектів і впливають з різною силою чинників, соціологічна школа як заходів на злочинність пропонувала окремі, часом незначні реформи. Проголосивши злочинність явищем соціальним, теоретики соціологічною школи тим щонайменше не дали повного, розгорнутого визначення основного предмета свого дослідження. Найважливішим методом дослідження закономірності розвитку злочинності соціологічна школа вважала статистичний аналіз. Порівнювались кількісні показники злочинності з урахуванням особливостей країни, регіону, пори року чи діб, психологічних і навчальних характеристик злочинців, ціни хліб, і т.д. За підсумками цих даних пропонувалися різні класифікації чинників злочинності, найпоширеніша з яких були тричленна, що розділяла все чинники на індивідуальні (антропологічні), соціальні й фізичні (космічні).

Направлением, що перейшло налаштувалася на нові методологічні позиції з вивченні злочинності, було ліве крило соціологічною школи кримінального права Росії (М. Н. Гернет, М.М. Ісаєв, М.М. Полянський та інших.).

Представники цього напряму, показавши  методологічну обмеженість теорії чинників, її нездатність розкрити справжні причини злочинності, дійшли висновку тому, що тільки основі діалектичного методу можна надати адекватне теоретичне опис злочинності. Криминалисти-социологи лівого крила як ясно усвідомлювали, що злочинність є певне стан соціального організму, а й намагалися у своїх дослідженнях розкрити внутрішню зв'язок, яка між емпіричними закономірностями злочинності і соціально-економічним пристроєм суспільства.

Яскравою постаттю серед лівої  групи російських соціологів був Х.М.Чарихов, який написав 1910 року, як студент останнього курсу юридичного факультету Московського університету, цікаву роботу «Вчення про чинниках злочинності». Критикуючи ідеалістичні методи сучасної йому соціології, наголошував, що єдине правильний метод – це метод діалектичний, оскільки він розглядає явища у розвитку, русі, у виникненні та знищенні - і тим самим виявляє суперечливу, діалектичну природу явищ.

Антропологическое напрям кримінального  права й не знайшло у Росії  такого поширення, як у Заході. З  відомих юристів, тяжіють до антропологам – послідовникам Ломброзо, може бути Д.А.Дриля (1846-1910). У вченні антропологів його приваблювала переважно незадоволеність догматичнимипострениями класичної школи кримінального права, забувала у своїх суто юридичних схемах живої людини,вставшего на шлях злочинів.Дриль поставив метою свого життя допомогти цим нещасним. Звідси його особливу увагу до індивідуальних чинникам злочинності, які у протилежність західноєвропейським антропологам він цілком підкоряв чинникам соціальним. Джерелом злочинності, на його думку, є завжди дві основні чинника – особисте і соціальний, причому друге визначає перше. Ця думка проходить крізь ці його основні роботи: «Злочинний людина (1882), «Малолетние злочинці» (т.1 – 1884,т.2 – 1888), «Вчення про злочинності та компенсаційні заходи боротьби із нею» (1912).

У своїй ранньої роботі, названій як і, як і основний працю Ломброзо «Злочинний людина», Дриль писав: «Злочинність виникає зазвичай на нирці болючої порочність і зцілюється чи медичним лікуванням, чи сприятливим зміною життєвої обстановки. Ця хвороблива природа передається далі шляхом успадкування різних дефектів».

У подальших роботах Дриль дедалі більше упор робив на соціально-економічні причини, розходячись в істотних питаннях із антропологами. Сам Дриль не зараховував ні з антропологічному, ні з соціологічному напрямку. «Поведінка і їх учинки людини, - писав Пауль, - це рівнодіюча зусиль двох категорій: особливостей психофізичної природи й особливостей зовнішніх впливів, яким вінподвергается.»

>Видающихся юристів свого  часу - професорів кримінального  права, якого напрями вони ні  дотримувалися (класичного, соціологічного, антропологічного), об'єднує спільність  поглядів на головні причини  злочини і завдання покарання,  прагнення виробити радикальні зі своїми погляду заходи, щоб забезпечити більш-менш ефективної боротьби з злочинністю (наприклад, роботиН.С.Таганцева,И.Я.Фойницкого,М.Л.Чубинского та інших.).

Розділ 24. Історія вітчизняної кримінології в 20-30-х рр. XX ст.

У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет, С. Познишев, М. Ісаєв, О. Жижиленко). 
У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема, у Петрограді (1918р.),Саратові (1922 р.) та Москві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові. 
У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: "Моральна статистика" (М. Гернет, 1922 р.),"Преступность и самоубийство во время войны и после нее" (М. Гернет, 1927 р.),"Юные правонарушители" (В. Куфаєв, 1924 р.),"Криминальная психология. Преступные типы" (С. Познишев, 1926 р.). 
Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. видавав збірник "Изучение преступности и пенитенциарная практика". У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти. 
Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталінському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності. 
Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., українська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як "буржуазної лженауки". Її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.

Глава 3. Розвиток кримінології у Росії 20-30–х роках XX в.

Вивчення злочинності було і  всі роки існування радянської держави. Аналіз стану злочинності, її причин, особистості злочинця проводився органами юстиції, міліції, працівниками державної машини, науковцями, громадськістю і студентами.Научно-методической базою проведення кримінологічних досліджень були статистичні установи, була зосереджена так звана моральна статистика, і навіть кабінети з вивчення злочинності і злочинця, створювані різними відомствами і установами у містах країни. Перші кроки у справі вивчення особистості правопорушника зробив Петроградськакриминологический кабінет, освічений в 1918 року з ініціативи Петроградського Ради.

Перший кабінет, про діяльність якого зазвичай більше повна інформація, було створено 1922 року у Саратові. Робота Саратовського губернського кабінету кримінальної антропології і судово-психіатричної експертизи велася у трьох напрямах:

· вивчення злочинця та організованої  злочинності

· пошук найбільш раціональних методів  перевиховання злочинців

· виробництво експертиз для  судових установ карного розшуку  й у адміністрації виправногодома.

Обстеження злочинців велося покриминально-диагностической  картці, куди входили соціологічне, психологічне фізичну й медичне обстеження. Особлива увага зверталася на нервову систему і психопатичні аномалії. Метою соціологічного обстеження було виявити соціальний образ злочинця. Психологічний обстеження мало визначити хоча в найзагальніших рисах характер обстежуваного й у поєднані із соціологічним обстеженням дати уявлення про стосовно особи правопорушника.

Криминально-диагностические картки, окрім їхніх суто наукового використання їх у цілях вивчення особистості  злочинця. Мали і практичного значення: з їхньої основі складалися стислі характеристики в'язнів і указувалися найбільш доцільні метод виправно-трудового режиму їм. Майже упродовж десяти років свого існування Саратовський кабінет подав різні інстанції понад 80 доповідей і досліджень.

Розділ 25. Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ХХ ст.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, у яких наголошувалося на необхідності відновлення досліджень злочинності  й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її детермінації. 
Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юридичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних республік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. - Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології. 
У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова "Преступность и ее причини в дореволюционной России" (1960 р.); О. Сахарова "О личности преступника и причинах преступности в СССР" (1961 р.); О. Герцензона "Предмет и метод советской криминологии" (1962 р.); П. Михайленко, И.Гельфанд "Предупреждение преступлений - основа борьбы за искоренение преступности" (1964 р.); А. Герцензон "Введение в советскую криминологию" (1965 р.); П. Михайленко "Причини рецидива и борьба с ним в УССР" (1965 р.), "Борьба с преступностью в Украинской ССР" (в 2-х томах, 1966-1967 рр.), "Предупреждение преступности несовершеннолетних в УССР" (1967р.),"Профилактическая деятельность районных (городских) органов милиции и следственных аппаратов при них" (1968 р.); В. Кудрявцев "Причинность в криминологии" (1968 р.); И. Карпец "Проблема преступности" (1969р.); Н.Кузнецова "Преступление и преступность" (1970р.); П. Михайленко, И. Гельфанд "Рецидивная преступность и ее предупреждение органами внутренних дел" (1970 р.); Г. Аванесов "Теория и методология криминологического прогнозирования" (1972 р.) тощо. 
У 1966 рр. виходить перший підручник з радянської кримінології, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності.