Поняття, система та види кримінальних покарань

Громадські  роботи

Громадські роботи —  один із видів покарання, коли особа  примусово залучається до роботи. У статті 51 цей вид покарання вважається більш м’яким, ніж виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження або позбавлення волі. Змістом даного виду покарання є покладення на засудженого трудового зобов’язання, від кількості, характеру і умов якого він ухилятися не має права. 
    У цій статті визначені параметри цих робіт, їх характер та умови: 
     - роботи безоплатні; 
     - роботи суспільно корисні; 
     - виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час та не більше як чотири години на день, а неповнолітніми у віці від 16 до 18 років - дві години на день, але не менше 25 годин на місяць (ч.1 ст.100 КК). 
          Передбачені вказаним видом покарання роботи можуть бути будь-якого виду, у тому числі - трудомісткі; вони не пов’язані з основною роботою та спеціальністю засудженого. У той же час громадські роботи не повинні принижувати його честі й гідності або носити характер тортур. Вихідні дні та чергова відпустка засудженого по основній роботі не припиняють виконання покарання у виді громадських робіт. У той же час засуджений не може притягуватися до виконання громадських робіт під час хвороби або в інших ситуаціях, що заважають їх виконанню. 
         Вказаний вид покарання може бути лише основним. Строк громадських робіт передбачений у кількості від 60 до 240 годин, що складає 7,5-30 повноцінних восьмигодинних робочих днів, або від 15 до 60 чотирьохгодинних робочих днів. Строк громадських робіт для неповнолітніх у віці від 16 до 18 років - від 30 до 120 годин. 
Покарання у виді громадських робіт відбувається за місцем проживання засудженого і полягає у виконанні ним у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Контроль за їх поведінкою здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого покладений на органи внутрішніх справ. Строк покарання у виді громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджений працював за визначеним місцем роботи. 
Засуджені до покарання у виді громадських робіт зобов’язані: 
     - додержуватися встановлених відповідно до законодавства порядку та умов відбування покарання;  
     - сумлінно ставитися до праці; 
     - працювати на визначених для них об’єктах та відпрацьовувати встановлений судом строк; 
     - періодично з’являтися на реєстрацію та за викликом кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти її про зміну місця проживання.

Оскільки громадські роботи пов’язані  з фізичною працею, закон забороняє  їх застосування до певної категорії  засуджених, навіть якщо санкція статті Особливої частини КК, за якою вони засуджуються, передбачає таке покарання. 
          Так, не призначаються громадські роботи: 
     - інвалідам I та II груп; 
     - вагітним жінкам; 
     - особам, які досягли пенсійного віку; 
     - військовослужбовцям строкової служби. 
          Якщо особа після постановлення стосовно неї вироку визнана інвалідом І чи ІІ групи, досягла пенсійного віку, а жінка стала вагітною, кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення особи від подальшого відбування покарання.

Виправні роботи

Виправні роботи є  основним видом покарання, яке характеризується тим, що особа примусово залучається  до роботи на вказаний у вироку строк  з утриманням у доход держави  визначеного судом відсотка її заробітку.

 Під час відбування покарання засудженому забороняється звільнятись з роботи за власним бажанням, без дозволу спеціальних органів, що здійснюють виконання вироків. Дозвіл може бути виданий після перевірки обґрунтованості причин звільнення. Відмова у видачі дозволу на звільнення повинна бути мотивованою та може бути оскарженою в установленому законом порядку. Якщо засуджений не має місця роботи, він повинен самостійно працевлаштуватися або стати на облік в органах служби зайнятості. В останньому випадку засуджений не може відмовитися від запропонованої органами служби зайнятості роботи або перекваліфікації. 
Виправні роботи є строковим видом покарання. КК встановлює їх мінімальний строк призначення — шість місяців. Максимальний строк виправних робіт залишений, як і раніше, — два роки.

Розміри відрахувань у дохід держави мають бути в межах від десяти до двадцяти відсотків (попередній Кодекс нижньої межі відрахувань не передбачав). Призначаючи покарання у виді виправних робіт, суд зобов’язаний визначити розмір відрахувань із заробітку засудженого. Відрахування проводяться з усієї суми заробітку, без виключення з неї податків та інших платежів, а також претензій за виконавчими документами. Відрахування не проводяться з пенсій, допомог, які одержуються в порядку соціального забезпечення та соціального страхування, виплат одноразового характеру та не передбачених системою заробітної плати.

Виправні роботи застосовуються як основний вид покарання та у випадках, передбачених санкціями статей Особливої частини КК. 
     У той же час передбачаються випадки призначення виправних робіт навіть тоді, коли вони не передбачені санкцією статті, за якою засуджується особа, а саме у разі: 
     - заміни штрафу при неможливості його сплати (ч.4 ст.53); 
     - призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.69); 
     - заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст.82); 
     - заміни більш м’яким покаранням засудженим жінкам, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті, залежно від поведінки засудженої (ч.4 ст.83); 
     - заміни покарання більш м’яким на підставі закону про амністію або акта про помилування (ст.85).

Виправні роботи не застосовуються: 
     -до вагітних жінок та жінок, що знаходяться у відпустці по догляду за дитиною; 
     - до непрацездатних; 
     - до осіб, що не досягли 16 років; 
     - до осіб пенсійного віку; 
     - до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Якщо особа стала  непрацездатною після постановлення  вироку про застосування виправних  робіт, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку: три встановлені законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт. 
          Ухилення засудженого від відбування виправних робіт передбачає кримінальну відповідальність за ч.2 ст.389 у виді арешту строком до шести місяців або обмеження волі до трьох років. 
          Ухиленням від відбування даного виду покарання є: невиконання встановлених обов’язків, порушення порядку та умов відбування покарання, вчинення проступку, за який винного було притягнуто до адміністративної відповідальності, допущення більше двох разів протягом місяця прогулів, а також більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного чи токсичного сп’яніння

Конфіскація майна

У відповідності зі ст.59 конфіскація майна полягає у  примусовому безоплатному вилученні  у власність держави всього або  частини майна засудженого, на яке  у нього є право власності. 
          До складу майна входять речі, предмети, грошові кошти, вклади в банку, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери. Конфіскуючи цінні папери, акції, держава набуває лише права вимоги на одержання у свою власність частини майна юридичної особи і тільки у випадках, коли це передбачено законом, наприклад при ліквідації господарського товариства.  
          Конфіскація майна, як додатковий вид покарання, призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині як обов’язкове або факультативне (необов’язкове) додаткове покарання. Закон (ч.2 ст.69) допускає можливість незастосування цього додаткового покарання як обов’язкового, але у випадках, що вказані в ч.1 ст.69, а саме: 
     а) за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину (п.8 постанови ПВСУ “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7); 
     б) з урахуванням особи винного.

Кримінальний закон  передбачає як повну конфіскацію (при  вилученні всього належного засудженому  майна), так і часткову (при вилученні  частки майна).

Заміна конфіскації  майна сплатою його вартості неприпустима. Винятком з цього правила є  випадки, коли підсудний має частку у спільній власності, наприклад  господарського товариства, яку виділити конкретним майном неможливо. 
          Конфіскація майна, як додаткове покарання, не може бути призначена при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням (ст.76, 77), а також неповнолітнім, навіть у тому разі, коли вони на час розгляду справи судом досягли повноліття (ст.98) 
          Від конфіскації майна як виду додаткового покарання необхідно відрізняти конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину або якщо вони були об’єктом злочинних дій. Таку конфіскацію називають спеціальною. Спеціальна конфіскація не є видом покарання, хоча передбачена в деяких санкціях Особливої частини КК (ст.176, 177 та ін.), а є способом вирішення питання щодо долі речових доказів.

Конфіскація майна як додатковий вид покарання не може бути замінена іншим покаранням. Звільнення від відбування такого покарання можливе лише при умовно-достроковому звільненні (ст.81), звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та жінок, що мають дітей до семи років (ч.1 ст.79), а також на підставі Закону України “Про амністію” (ст.86 цього Кодексу), якщо на день звільнення або видання закону про амністію майно, що підлягає конфіскації, не було вилучене. 
          Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності і необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законом України

Арешт

Арешт (лат. аrrestum — судова постанова) - примус, пов’язаний з ущемленням права на свободу, особисту недоторканність та прав користуватися і розпоряджатися своєю власністю, на таємницю листування тощо. 
          Конституція України (ст.29) гарантує громадянам України особисту недоторканність та встановлює, що ніхто не може бути заарештований інакше, як за вмотивованим рішенням суду і в порядку, встановленому законом. Закони України передбачають арешт особи: за адміністративним правом - як адміністративне стягнення; за кримінально-процесуальним правом - як міру запобіжного заходу, за кримінальним правом - як вид покарання. 
          Арешт, як вид основного покарання, — новий вид, який не передбачався КК 1960 р., він забезпечує тримання засудженого в умовах ізоляції на строк від одного до шести місяців. Умови ізоляції від суспільства характеризуються: 
     - роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які до цього вже відбували покарання у місцях позбавлення волі; 
     - поширенням на них обмежень, які кримінально-виконавчим законодавством встановлені для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі; 
     - забороною побачень, телефонних розмов з родичами, за винятком таких, що мають право за законом на надання правової допомоги, та за виняткових обставин, за яких може бути надане право на телефонну розмову; 
     - забороною на одержання посилок, передач, бандеролей, за винятком предметів одягу за сезоном; 
     - неможливістю пересуватися без конвою тощо. 
          Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах. Оскільки арешт не передбачає обов’язкового притягнення засуджених до активної праці, цей вид покарання може застосовуватися до будь-якої категорії людей. Однак, виходячи з того, що засуджені до арешту перебувають в умовах строгої ізоляції, законодавець, керуючись принципом гуманізму, при призначенні цього виду покарання передбачає неможливість застосування арешту до осіб, які в момент винесення судом вироку не досягли 16-річного віку, а також до вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років. Щодо неповнолітніх злочинців, яким на момент постановлення вироку виповнилося 16 років, може бути застосований арешт у спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб (ст.101). 
          Звільнення від покарання у виді арешту за законом можливе лише у зв’язку з хворобою (ст.84) та на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст.85). 
          Як вид покарання арешт може бути призначений військовослужбовцю, у тому числі і за військові злочини (ч.1 ст.406 та ч.1 і 2 ст.413), і відбуває він його на гауптвахті, зберігаючи статус військовослужбовця.

Обмеження волі

Обмеження волі — новий  вид покарання у Кримінальному кодексі, він полягає: у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу; без ізоляції від суспільства; в умовах здійснення за нею нагляду; з обов’язковим залученням до праці. Кримінально-виконавчими установами відкритого типу є виправні центри, режим відкритого типу яких надає засудженим до обмеження волі право: 
     - носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грошима без обмежень;  
     - відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення до трьох діб один раз на місяць; 
     - засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі, а також інших поважних причин; 
     - право на короткочасні виїзди за межі центру з поважних причин, перелічених у законі; 
     - проживання із сім’ями в орендованому або придбаному житлі при недопущенні порушень порядку виконання покарання; 
     - пересування без конвою. 
          Разом з тим засуджені, що відбувають покарання у виправних центрах, мають обмеження свободи, а саме вони зобов’язані: 
     - виконувати законні вимоги адміністрації центру, які стосуються порядку відбування покарання; 
     - сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією центру; 
     - постійно знаходитися у межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації; 
     - проживати, як правило, у спеціально призначених гуртожитках за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорта. 
          Крім того, засудженим заборонено: 
     - зберігати предмети, вироби і речовини, перелік яких визначений нормативно-правовими актами; вживати спиртні напої, пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі речовини.

Обмеження волі, як вид  основного покарання, встановлюється на строк від одного до п’яти  років і застосовується у випадках, вказаних у санкціях статей Особливої  частини КК. Більшість із тих, що передбачають як альтернативу покарання і обмеження волі, не вказують мінімального строку. Тому при його призначенні слід виходити з мінімального строку, встановленого ст.61, а саме одного року. 
          Покарання даного виду передбачає психологічний вплив на засудженого, дає можливості для нагляду за його поведінкою, обмежує особисті права засудженого, а також покладає на нього тягар, пов’язаний з необхідністю додержуватися режиму, котрий існує у спеціальній установі, передбачає підкорення порядку даної установи, що обмежує потреби засудженого. Безумовно, досягнення мети покарання значною мірою залежить від стану справ в установі, яка забезпечує виконання обмеження волі. 
          Кримінальне покарання у виді обмеження волі, як і громадські та виправні роботи, пов’язане з фізичною працею. Відповідно до цього вказаний вид покарання призначається працездатним засудженим. Закон взагалі забороняє застосовувати його щодо: 
     - неповнолітніх; 
     - вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років; 
     - осіб пенсійного віку; 
     - військовослужбовців строкової служби; 
     - інвалідів першої та другої груп.